Проте біля аптеки зупинився і вкинув останні десять центів у телефон-автомат, щоб поговорити з панною Мідас і не бути покусаним собакою.
— Дайте мені номер шістдесят сім — сорок два! — гукнув він.
— Алло. Хто це? — озвався голос.
— Я хочу поговорити з панною Мідас, — сказав склодув.
Одразу ж приємний голос відповів:
— Це панна Мідас. Що ви хотіли?
— Чого ви повелися зі мною так жорстоко й нацькували на мене скляного пса? — спитав бідолашний.
— Ну, якщо чесно, — сказала дама, — ви мені не подобаєтесь. Щоки у вас бліді й обвиелі, волосся цупке й довге, очі малі й червоні, руки великі й грубі, а ще ви кривоногий.
— Але ж я не можу цього змінити, — заблагав склодув, — і ви ж таки обіцяли за мене вийти.
— Якби ви були красивіші, я б дотримала обіцянки, — відказала вона. — Проте за цих обставин ви мені не пара, і якщо будете підходити до мого палацу, я нацькую на вас скляного пса!
Вона кинула слухавку, бо більше не було що казати.
Нещасний склодув пішов додому, відчуваючи, як рветься з прикрості серце, й почав в'язати мотузку до ліжкового бильця, щоб повіситися.
Хтось постукав у двері, і, відчинивши, склодув побачив чаклуна.
— Пропав мій пес, — проголосив той.
— Пропав, кажете? — відповів склодув, вив'язуючи петлю.
— Так. Хтось його вкрав.
— Це погано, — байдуже кинув склодув.
— Зробіть мені іншого, — сказав чаклун.
— Не можу. Я викинув інструменти.
— То що ж мені робити? — спитав чаклун.
— Не знаю. Може, запропонуйте за пса винагороду.
— Я ж не маю грошей, — сказав чаклун.
— Запропонуйте якесь своє зілля чи відвар, — порадив склодув, розтягуючи петлю, щоб пролазила голова.
— Єдине, чого мені не жаль, — відказав задумливо чаклун, — це порошок краси.
— Що?! — скрикнув склодув, кидаючи додолу мотузку, — ви справді таке маєте?
— Та маю. Хто вип'є цей порошок, стане найкрасивішим на світі.
— Якщо ви його запропонуєте як винагороду, — нетерпляче сказав склодув, — то я знайду вам пса, бо я понад усе жадаю бути красивим.
— Але, попереджую, краса подіє тільки на шкіру, — сказав чаклун.
— Годиться, — відказав щасливий склодув, — бо якщо я втрачу шкіру, то мені вже буде не до краси.
— Скажіть, де знайти мого пса, і буде вам порошок, — пообіцяв чаклун.
Тоді склодув вийшов з дому і вдав, ніби шукає, а невдовзі повернувся й сказав:
— Я розвідав, де пес. Ви його знайдете в палаці панни Мідас.
Чарівник одразу пішов подивитися, чи це правда, і, звісно ж, скляний пес вибіг і на нього загавкав. Тоді чаклун розвів руки й виголосив чарівне закляття, від якого пес заснув, а чаклун узяв його й приніс у свою квартиру на останньому поверсі багатоквартирного будинку.
Після того він заніс сусідові порошок краси, і чоловік його негайно ковтнув і став найкрасивішим на світі.
Коли склодув наступного разу прийшов до панни Мідас, пса, який би на нього гавкав, не було, а молода жінка, як його побачила, то тут таки й закохалася в його красу.
— Якби ж ви були графом чи князем, — зітхнула вона, — я б охоче за вас вийшла.
— Я і є князь, — відповів він. — Князь Псодувський.
— Ах! — сказала вона. — Тоді, якщо ви погодитеся прийняти утримання — чотири долари на тиждень — я замовлю весільні запрошення.
Чоловік завагався, та як подумав про петлю, що висить на бильці його ліжка, то погодився на умови.
Отож вони одружились, молода дуже заздрила вроді молодого і влаштувала йому собаче життя. А він зумів залізти в борги і також зробив її нещасною.
* * * * *
Що ж до пса, то чаклун своїм чаклунством знову примусив його гавкати й посадовив у коридорі під дверима. Я припускаю, що він і досі там сидить, і мені це прикро, бо я хотів порадитися з чаклуном, яка ж мораль цієї казки.