— У мене нема спини.
Джейн-Ґледіс подивилася на них усіх зі здивованим виразом на гарненькому личку й перегорнула наступну сторінку книжки.
Швидкий мов блискавка, звідти стрибнув через її плече плямистий жовто-коричневий леопард, приземлився на спинку великого шкіряного крісла й люто обернувся до всіх.
Мавпа видерлася на люстру ще вище й перелякано зацокотіла. Віслюк хотів утекти й одразу перекинувся на лівий бік. Клоун став ще біліший, ніж був, однак усидів незрушно на стільці, тільки свиснув з несподіванки.
Леопард присів на спинці крісла, шмагав хвостом з боку на бік і оглядав усіх по черзі — Джейн-Ґледіс також.
— На кого з нас першого ти нападеш? — спитав віслюк, з усієї сили намагаючись знову звестися на ноги.
— Я не можу напасти ні на кого з вас, — гарикнув леопард. — Художник намалював мені закритого рота, тож у мене й зубів нема. І забув намалювати пазурі. Та я все одно страхітливий звір. Чи ні?
— О, так, — байдуже погодився клоун. — Може, ти й страхітливий. Але в тебе нема ні зубів, ні пазурів, і нас твоя страхітливість не обходить.
Це так роздратувало леопарда, що він жахливо загарчав, і мавпа з нього засміялася.
І тут книжка зісковзнула у Джейн-Ґледіс з колін, дівчинка сіпнулася, щоб її вловити — і книжка широко розкрилася на одній з останніх сторінок. Джейн-Ґледіс устигла мигцем побачити, що зі сторінки дивиться на неї лютий ведмідь ґризлі — і швидко відкинула книжку від себе. Вона впала з грюком посеред кімнати, але поряд з нею вже стояв велетенський ґризлі, котрий вирвався зі сторінки перед тим, як книжка закрилася.
— Тепер, — сказав леопард зі свого сідала, — бережися! З нього ти не посмієшся, як з мене сміялася. Ведмідь має і пазурі, й зуби.
— Та вже ж маю, — сказав ведмідь низьким, глибоким, рикливим голосом. І вмію ними користуватися. Якщо ти читала цю книжку, то мене в ній описано як жахливого, жорстокого й безжального ґризлі, єдине призначення якого в житті — їсти маленьких дівчаток разом з туфельками, платтячками, стрічечками і всім іншим! А тоді, пише автор, я плямкаю губами й упиваюся своїм злочином.
— Це жахливо! — сказав віслюк, стоячи навколішки й сумно трясучи головою. — Як думаєш, що на цього письменника найшло, що він такий злий на дівчат? А тварин ти теж їси?
— Письменник не вказує, що я їм іще щось, крім дівчаток, — відповів ведмідь.
— Дуже добре, — зауважив клоун, полегшено видихнувши. — Можеш їсти Джейн-Ґледіс одразу, як забажаєш. Вона сміялася, що в мене нема спини.
— І сміялася, що в мене ноги не в перспективі, — ревнув віслюк.
— Ви теж заслужили на з'їдення, — зарепетував леопард зі спинки шкіряного крісла, — бо сміялися й дражнилися, що я не маю ні пазурів, ні іклів! Чи не думаєте ви, пане Гризлі, з'їсти клоуна, віслюка та мавпу після того, як доїсте дівчину?
— Може, й так. І леопарда на додачу, — прогарчав ведмідь. — Це залежить од того, чи дуже я голодний. Але почати я мушу з дівчинки, бо автор пише, що дівчат я полюбляю над усе.
Джейн-Ґледіс дуже перелякалася, чуючи цю розмову і почала розуміти, що мав на увазі чоловічок, коли сказав, що дає їй книжку, щоб помститися. Безумовно, тато пошкодує, що не купив повного зібрання творів Пітера Сміта, коли прийде додому й побачить, що його дівчинку з'їв ґризлі — разом з туфельками, платтячком, стрічками і всім іншим!
Ведмідь звівся й став, тримаючи рівновагу, на задні лапи.
— Отакий я маю вигляд у книжці, — сказав він. Тепер дивіться, як я їстиму дівчинку.
Він поволі посунув до Джейн-Ґледіс, а мавпа, леопард, віслюк і клоун стали навколо й дивились на ведмедя з великою цікавістю.
Та перш ніж ведмідь дійшов до дівчини, їй сяйнула несподівана думка й вона вигукнула:
— Стій! Не їж мене. Це було б неправильно.
— Чого? — спитав здивований ведмідь.
— Бо я тобою володію. Ти моя приватна власність, — відповіла вона.
— Не збагну, чого ти так вирішила, — сказав ведмідь розчарованим тоном.
— Як чого? Книжку дали мені. Моє ім'я є на першій сторінці. А твоє місце, за правилами, в книжці. Тому ти не смієш їсти свою власницю!
Гризлі завагався.
— Хтось із вас уміє читати? — спитав він.
— Я вмію, — сказав клоун.
— То подивись, чи вона каже правду. її ім'я справді є в книжці?
Клоун підняв книжку й подивився на ім'я.
— Є, — сказав. — Джейн-Ґледіс Браун. Написане цілком розбірливо великими буквами.
Ведмідь зітхнув.
— Тоді, звісно, я не можу її їсти, — вирішив він. — Цей письменник нікуди не годиться, так само, як і більшість письменників.
— Та він не такий і поганий, порівняно з художником, — вигукнув віслюк, намагаючись стояти рівно.
— Винні ви самі, — суворо сказала Джейн-Ґледіс. — Чого ви не лишилися в книжці на своїх місцях?
Тварини дурнувато подивились одне на одного, а клоун почервонів під білою фарбою.
— Справді... — почав, було, ведмідь, та одразу замовк.
Голосно продзвенів дзвінок при вході.
— Це мама! — схопилась на ноги Джейн-Ґледіс. — Нарешті повернулась додому. Тому, дурні істоти...
Та вони її не дослухали, бо всі кинулись до книжки. Засвистіло, задзижчало, зашелестіли сторінки, і вже за мить книжка лежала на підлозі, геть така сама, як інші книжки, а дивне товариство Джейн-Ґледіс усе зникло.
*****
Ця казка навчає нас думати швидко і ясно за будь-яких обставин. Якби Джейн-Ґледіс не згадала, що вона власниця ведмедя, він би, мабуть, її з'їв ще до дзвінка.
ЗАЧАРОВАНІ БУКВИ
Якось одного гнома втомило його красиве життя й він захотів чогось нового. Гноми володіють значно потужнішими чарами, ніж інші безсмертні істоти — окрім, можливо, фей та ельфів. Отож, здавалося б, гном, який може здобути все, що захоче, варто йому лише забажати, просто мусить бути щасливим і вдоволеним. Та не так було з Попопо, гномом, про якого ми говоримо. Він прожив на світі тисячі років і спробував усіх задоволень, які тільки міг придумати. Тому життя його стало нудне, як у того, хто не може здійснити жодного бажання.
Урешті Попопо цілком випадково згадав про людей, які населяють міста, і вирішив їх провідати, подивитись, як їм живеться. Це була б непогана забава, замість утомливих годин неробства.
Отож якось уранці, після сніданку такого вишуканого, що ви й уявити собі не можете, Попопо вирушив у світ і одразу опинився посеред великого міста.
Сам він мешкав у місці такому тихому та спокійному, що міський рев його страшенно перелякав. Нерви в нього не витримали навіть трьох хвилин розглядання навсібіч, тому він вирішив відмовитися від пригоди й негайно повернувся додому.
На якийсь час гномове бажання побувати в земних містах було задоволене, проте невдовзі монотонне існування знову обтяжило гнома, і в голову йому прийшла ще одна думка. Уночі люди сплять і в містах має бути тихо. Він їх провідає вночі.
Вибравши відповідний час, Попопо в одну мить перенісся у велике місто та й почав тинятися по вулицях. Усі спали. Не гуркотіли вози повз тротуари, не штовхалися, не кричали й не віталися на ходу юрби заклопотаних людей. Навіть полісмени тихцем дрімали і якось так склалося, що злодюг ніде не було.
Тиша заспокоїла Попопо нерви, і пригода почала йому подобатись. Він заходив у будинки і з великою цікавістю вивчав у них кімнати. Замки та засуви гнома не спиняли, а в темряві він бачив так само, як удень.
Незабаром Попопо зайшов у діловий район міста. Безсмертні істоти не знають крамниць; гроші, обмін та торгівля їм не потрібні. Тож гном просто розглядав з цікавістю товари та крам, як люди розглядають експонати в музеї.
Отак блукаючи, він зайшов у майстерню дамських капелюшків і здивувався, побачивши у великій скляній вітрині багато-пребагато жіночих капелюхів, на кожному чи там, чи тут було прикріплено по опудалу пташки. Хоч на деяких, найретельніше зроблених капелюхах, пташок було по дві, а то й по три.
А гноми ж відомі охоронці птахів і дуже їх люблять. Побачивши так багато своїх маленьких друзів у замкненій вітрині, Попопо розсердився й засумував, бо він же не знав, що капелюшники розміщують пташок на головних уборах навмисно. Тому він одсунув одні двері вітрини, свиснув малим щебетунцям особливим свистом, який гноми і всі птахи добре знають, та й гукнув:
— Друзі! Двері відчинені — вилітайте!
Попопо не знав, що пташки напхані клоччям, однак, напхана чи ні, а кожна пташка повинна коритися томському свистові та томському заклику. Тому пташки злетіли з капелюхів, вилетіли з вітрини й запурхали по всій майстерні.
— Бідолашечки! — сказав добросердий гном, — як же вам хочеться знов опинитися в полях і лісах.
Він одчинив зовнішні двері й вигукнув:
— Летіть собі! Відлітайте, мої гарнюні, і будьте знову щасливі.
Здивовані пташки одразу скорилися. Коли вони здійнялися в нічне небо, гном зачинив двері та й пішов далі гуляти вулицями.
До світанку він побачив багато-чого цікавого, одначе, коли зажеврів день, іще не все місто обійшов, тому вирішив увечері прийти на кілька годин раніше.
Під кінець дня, одразу, як смеркло, він з'явився в місті і, проходячи повз капелюшну майстерню, помітив у ній світло. Зайшовши, гном виявив усередині двох жінок — одна схилила голову на стіл і гірко ридала, а друга її втішала.
Звісно, Попопо був невидимий для смертних, тож він став і послухав їхню розмову.
— Не плач, сестро, — сказала друга, — хоч твоїх гарних пташок і покрали, зате самі капелюшки лишилися.
— На жаль, — дужче заплакала перша, май-стриня-капелюшниця, — підрізаних капелюшків ніхто не купить, бо тепер модно носити на них пташок. А якщо я не продам своїх товарів, я розорюся.
І вона знову заридала, а гном тихцем вийшов з майстерні, трохи засоромлений тим, що у своїй любові до пташок несвідомо скривдив і зробив нещасною земну істоту.
Ця думка трохи згодом повернула його в капелюшну майстерню, коли обидві жінки вже пішли з неї додому. Йому хотілось якось повернути пташок на капелюхи, щоб бідолашна жінка знову була щаслива. Він ходив, шукав, поки не набрів зовсім недалеко на підвал, повний сірих мишок, що жили там безтурботно, здобуваючи собі поживу тим, що прогризалися крізь стіни в сусідні будинки і крали з комор харчі.
— Це якраз те, що треба, — подумав Попопо, — я поміщу цих істот на капелюхи. їхнє хутро майже так само м'яке, як і пір'я пташок, і, здається мені, миші на диво гарні й витончені тваринки.