Тоді Джорджі порєзал диванні подушки й штори, а Дим потрощив дуже дорогі прикраси — статуетки й таке інше. Побачивши це, змордований багатий чєловєк розлютивсь, як безумний, і кинувся на хлопців із важким залізним брусом. Раздраженіє додало йому сили. Дим із Пітом вистрибнули у вікно, а Джорджі перечепився за килим, і той страшний брус опустився на його голівер. Так сконав зрадливий Джорджі. А старого вбивцю виправдали — адже він захищався. І це справедливо. Хооч Джорджі загинув більше, ніж через рік після того, як мене схопили фараони, такий поворот його долі однак не викликає заперечень.
— То що ж далі, га?
Був недільний ранок, я стояв у Бічній каплиці й тюремний кап (цебто капелан) говорив про царство Боже. Моя роботка полягала в тому, щоб вмикати старий стереопрогравач і ставити урочисту музику до, після або й посеред проповіді.
Я стояв у кутку Бічної каплиці (всього в Держв'язі № 84-ф було чотири такі каплиці), а поряд зі мною очікували охраннікі з грубими синюватими пиками й гвинтівками в руках. Мені було видно всіх узніков, що сиділи в своїй жахливій в'язничній уніформі кольору дєрьма й слухали слово Боже. Від них гидко воняло — не тому, що вони справді були немиті чи грязниє ні, братики, то був особливий сморід, яким відгонить лише від злочинців, вонь запорошеності, засмальцьованості й безнадії. Мені спало на думку, що я так само воняю, бо також обернувся на справжнього узніка, хоча й дуже юного. Отож ви розумієте, братва, як мені хотілось вибратися з того смердючого, грязного звіринця. І, як ви побачите, читаючи далі, мої зусилля були не марні-шмарні.
— То що ж далі, га? — втрете перепитав кап. — Чи ви щоразу виходитимете на волю, щоб знов потрапити до такої самої установи, причому довше сидітимете за ґратами, ніж гулятимете на волі,— чи, зрештою, прислухаєтесь до Святого слова й усвідомите, які покарання чекають на грішників, що не покаялись, і на цьому, й на тому світі? Які ж ви заплішені дурні — більшість із вас,— що проміняли свої людські права на миску холодної юшки! Потяг до злодійства й насильства, прагнення до легкого життя — хіба це чогось варте, коли існують незаперечні докази — так, так, неспростовні свідчення того, що пекло існує? Я це знаю напевне, друзі мої, мені самому являлося те місце, що темніше за будь-яку в'язницю, гарячіше за розжарену піч, де душі грішників, котрі не покаялись, як і ви,— тільки не позирайте на мене скоса, чорт вас забирай, не смійтеся! — повторюю, як і ви, стогнуть у нескінченних і нестерпних муках, задихаються від страшного смороду, і роти їхні забиті лайном, шкіра їхня лущиться й злазить, а мозок вищить від болю, бо його пропікає кульова блискавка. Так, так, так, я знаю!
Цієї миті котрийсь із узніков у передніх, чи, може, й у задніх рядах видав губами трель: пр-р-р-р! — і брутальні охраннікі відразу кинулися туди, де, на їхню думку, пролунав той звук, а тоді почали люто й майстерно роздавати на всі боки зуботичіни. Потім схопили якогось переляканого узніка, худющого, маленького й старого, і потягли геть. А він верещав:
— То не я, то він, самі погляньте! Марно. Його щосили штурханули й повели з каплиці, а він усе трусив голівером та кричав.
— А тепер,-проголосив в'язничний кап,-послухайте слово Боже.-Він дістав величезну книгу й" почав її гортати, раз у раз слинячи собі пучки — плям-плям. Цей здоровенний, опасистий, червонопикий виродок пишався тим, що зумів зацікавити такого хлопчину, як я, тією грубезною книгою. До моєї подальшої освіти долучили читання цієї книги й навіть дозволили слухати, поки читаю, музику зі стереопрогравача в каплиці. Ох, братва! Це було таки чудово. Вони замикали мене в каплиці й давали слухати церковну музику Й.-С. Баха і Г. Ф. Ген-деля, а я тим часом читав про те, як стародавні іудеї долбалісь один з одним, пили своє жидівське вино й тягли до ліжок дружин або служниць. Справжній клас! Цього мені було досить, братики. І в другу частину книги я не дуже закопувався, бо там ішлося про якісь молитви, а не про бійки та трахкання. Але якось кап, міцно стиснувши мене великою м'язистою ручіщєй, сказав:
— Ой, шість мільйонів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший, подумай про божественні муки. Помізкуй над цим, хлопче!
Від нього жахливо воняло шотландським віскі, яке він і пішов допивати в своїй конторкє. А я прочитав про кару Божу, про терновий вінець, про оту вещь із хрестом та інше ге й усьок, що в цьому щось таки є. Поки на програвачі крутився мій улюблений Бах, я заплющив глаза і побачив, як сам докладаю руку до покарання, навіть більше — виконую обов'язки безпосередньо, вбраний у римську тогу, відважую зуботичіни й прибиваю когось цвяхами до хреста. Таким чином у Держв'язі № 84-Ф я не гайнував часу — сам начальник в'язниці був задоволений моїм потягом до релігії, і я покладав на це великі надії.
Того недільного ранку кап прочитав з книги про те, що той, хто чує слова, але не виконує їх, нагадує необачного чєловєка, який збудував свій дом на піску,— пустилася злива, повіяли вітри, і дом завалився. Однак я подумав, що дом на піску міг поставити лише дуже "задимлений" чєловєк, у якого глумливі кенти й паскудні сусіди,-вони не розтовкмачили йому, який він "задимлений", коли так будує.
— Воістину, як усі ви! — вигукнув кап. — А насамкінець прочитаймо з "Тюремного псалтиря" псалом під номером чотириста тридцять п'ять.
Узнікі зарипіли, заляскали, зашурхотіли, поки діставали свої грязниє псалтирчики, розгортали їх і, слинячи язиком пальці, шукали потрібну сторінку.
— Стуліть пельки, видряпки! — закричав лютий як звір охраннік. — Я стежу за тобою, дев'ятсот двадцять тисяч п'ятсот тридцять сьомий!
Ясна річ, я вже поставив на програвач платівку, потім пустив її — тр-у-у-у! — і каплицю сповнили звуки органа. Тут узннікі жахливо заспівали:
Ми — чай .слабкий. Щоб став міцним відваром, Його, не змішуючи, скип'ятити треба. Нас ие годуюто ангельським нектаром, І довгий су,а вершить над нами Небо.
Вони завивали, гугнявили цю глупость, а кап знай підстьобував їх:
— Голосніше співайте, хай вам лиха година!
— Начувайся, сім мільйонів сімсот сорок дев'ять тисяч двісті тридцять другий! —кричав охр&ннік.-Тепер твоя черга, паскудо! Нарешті все скінчилось, і кап проголосив;
— Хай Свята Трійця завжди оберігає вас і наставляє на добро, амінь! Узнікі почалапали до виходу під вдалий супровід Симфонії Мв 2 Адріана Швайзельбера, дібраної, братики, вашим покірним слугою і оповідачем. "От уже отара!" —подумав'я, стоячи біля капличного стереоппрогравача. Вони сунули — ме-е-е! бе-е-е-е! — наче тварини й показували мені грязнимі пальцями носа, бо в їхніх очах я був любімчіком начальства. Коли прошкандибав останній узнік, теліпаючи довгими, Як у мавпи, руками, і один з охранніков гучно долбанул його в потилицю, а я нарешті вимкнув програвача, до мене підійшов кап — усе ще в одєждє слуги Божого, білій, з мереживами, як у дєвочкі, в губах труїлка.
— Ти, як завжди, заслужив на подяку, маленький шість мільйонів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший,-сказав він.-Що нового розповіси мені сьогодні?
Річ у тім, що цей кап недавно посів поважне місце серед в'язничних слуг Божих, але палко бажав здобути визнання й начальника в'язниці, отож постійно ходив до того й тихенько стучал про темні змови серед узніков, а це дєрьмо нашіптував йому переважно я. Майже все те були вигадки, хоч траплялися й правдиві повідомлення. Ну, скажімо, той випадок, коли в нашу камеру передали по водогінних трубах-тук-тук! тукі-тукі-тук! тук-тук! —що здоровань Гарріман налаштувався дати драла. Він збирався тюкнуть охранніка під час обходу й перевдягтися в його одєжду. А тоді узнікі мали зчинити в їдальні бучу, повиливавши гидотну пішу, якою нас годували. Я про це дізнався й доповів капу. Той передав моє повідомлення далі й дістав подяку від начальника в'язниці за "громадське сумління" і "тонкий слух". Отож я й цього разу почав йому нашіптувати, але вже брехню:
— Так от, сер, по трубах передали, що незаконним шляхом надійшла партія кокаїну, а розподільний центр — в одній із камер на п'ятому поверсі.
Я вигадав це просто-таки на ходу, як робив уже багато разів, і в'язничний кап вдячно промовив:
— Добре, добре. Я перекажу це самому. — Так він називав начальника в'язниці.
— Сєр,— провадив я далі,— я ж бо робив усе можливе, чи не так? — З начальниками я завжди так розмовляв — ввічливо, як джентльмен. — Я старався сер, правда?
— Гадаю, загалом правда,— погодився кап. — Ти дуже нам допоміг і, як на мою думку, виявив щире бажання виправитись. Якщо докладатимеш зусиль і далі, то легко заслужиш помилування.
— А що ви скажете, сер, про той новий винахід, про який скрізь балакають? Про нове лікування, яке одразу відчиняє перед тобою в'язничну браму і дає гарантію, що ти ніколи вже сюди не повернешся?
— А-а,— озвався він дуже обережно. — Де це ти почув? Хто тобі розповів?
— Та всі кругом балакають,— відповів я. — Оце недавно два охоронці правили, як завжди, теревені, а вуха ж кожен має... А якось хтось знайшов у майстерні клапоть газети, там про оце теж писали. Чи не могли б ви послати мене туди, сер, якби я виявив бажання?
Було видно, що кап замислився. Він затягся труїлкою і зважував, чи можна розповідати мені про цю вєщь.
— Ти, мабуть, маєш на увазі метод Людовіка? — зрештою сказав він так само обережно.
— Назви я не знаю, сер. Я тільки одне знаю: це відразу дарує тобі волю і гарантує, що ти вже ніколи не потрапиш за грати.
— Це правда,— підтвердив кап і, насупившись, подивився на мене згори вниз. — Саме так, шість мільйонів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший. Звичайно, поки що це на стадії експерименту. Метод простий, але дуже радикальний.
— Але ж його вже тут застосовують, чи не так, сер? — наполягав я. — Оті новенькі білі будівлі коло; південного муру, сер... Ми коли робили зарядку на подвір'ї, сер, то бачили, як їх зводили.
— Його ще не застосовують,— заперечив кап. — Принаймні в цій в'язниці. У самого виникли великі сумніви. Сказати правду, я їх поділяю. Питання в тому, чи може цей метод справді зробити людину кращою. Добро випромінюється з душі, шість мільйонів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший.