А реально, максимум, який їм світить, — стати агентами з нерухомості, як їхній батько. Вони мінятимуть мені підгузки, коли через сорок років у Форт-Лодердалі я, прикутий до ліжка, буду страждати на нетримання. Я гризтиму сухарики, тринькаючи їхню спадщину у флоридському ГУЛАГу! І у мене все складеться: мені додому доставлятимуть покупки, хавку я замовлятиму в Інтернеті, а якась шльондра — клон Фарри Фоусетт із "Ангелів Чарлі" — смоктатиме мій член, лагідно посміхаючись. I love my country. А, зовсім забув: якщо я зможу ходити, то гратиму в гольф. Джеррі та Девід будуть подавати мені ключки!
Дивлячись у підзорну трубу, я бачу внизу білий квадрат: майданчик, на якому мікроскопічні працівники ресторану розставляють на терасі стільці для бажаючих поснідати під променями полуденного сонця. Думаю, продавці морозива розгортають свої плакати, а пересувні продавці хот-догів та кренделів з кмином ставлять свої вагончики навколо ВТЦ Плаза. Маленький куб? Це змонтована просто неба сцена для рок-концерту. Металева куля? Бронзовий глобус Фрітца Кьоніга. Деякі сучасні скульптури просто жахливі: переплетені, викривлені, споруджені один на одному металеві бруси. Не розумію, що цим хотіли сказати митці.
Надворі бабине літо; я наспівую "Осінь у Нью-Йорку".
"Autumn in New YOOOrk
Whyyyy doest it seem so invitiiiing?
Glittering crowwwwds and chimering clouuuuds
In canyons ofsteeeeeel
Оскар Петерсен, фортепіано, Луї Армстронг, труба, Ела Фіцдже-ральд, вокал.
Мені конче потрібно піти до лікаря й зробити вазектомію. Спочатку у нас із Кендес усе було чудово. Я зняв її в Інтернеті (на www.match.com). Сьогодні такі "побачення" дуже популярні. На match.com зареєстровано близько восьми мільйонів членів клубу знайомств по всьому світі! Коли їдеш до іншого міста, заздалегідь забиваєш там кілька зустрічей — це так само легко, як і замовити номер у готелі. Після нашої першої вечері я запропонував піднятись до мене, хильнути по чарці та продовжити розмову в моїй кімнаті — зазвичай у цей момент вона мала б відмовитись, бо такий уже принцип "побачення": у перший вечір не давати. І знаєте, що вона робить? Дивиться мені у вічі й заявляє: "Якщо я піднімусь, то аж ніяк не ляси точити". Ваауу. Ми пройшли крізь усе: порнуха на платному каналі в готелі, мастурбація та анальний секс удвох із дилдо та вібратором, ми навіть ходили до клубу свінгерів, але я розлютився як чорт, коли вона видерлася на якогось здорованя із сережками та голеним черепом! Як у клубі свінгерів упізнати техасця? Він єдиний влаштує сцену ревнощів. З тих пір секс із нею не менш чудовий, але більш гігієнічний. Таке собі єднання двох егоманіакальних самітників. Використовуєш тіло партнера, щоб отримати оргазм, але час від часу мені здається, що ми просто силуємо себе. Гм. Певно, я рогоносець; тепер коханці наставляють одне одному роги все раніше й раніше.
У мене проблема: я не пам'ятаю свого дитинства.
Усе, що в мене закарбувалося з тих часів: не в буржуазності щастя.
Ніч, темрява. Дзвонить будильник, уже восьма ранку, я запізнююсь, мені тринадцять років, я стрибаю у брунатні кросівки-"кі-керси", хапаю велику сумку-"стайпенку" із надписом Ш, ластик для чорнил, підручники, такі ж важкі, як і нудні. Мама прокинулась, щоб скип'ятити молоко, яке ми з братом поглинаємо із гучним буркотом, адже в молоці виявлена плівка, і ліфтом спускаємось назустріч темному зимовому ранку 1978 року. Ліцей Людові-ка Великого далеко — у шостому окрузі Парижа, на вулиці Кетло-ґон. Мені до смерті зимно та нудно. Суну руки у кишені грубого потворного пальта. Кутаюся в кусючий жовтий шарф. Схоже, що зараз дощитиме, а я пропустив 84-й. Тоді я ще не знав, що все це повний абсурд, який ніколи не стане мені в нагоді. Я також ще не знав, що цей темний ранок — єдиний, який я згадуватиму пізніше. Я навіть не знав тоді, чому ж мені так сумно — мабуть, тому, що кишка тонка пропасувати математику. Шарль чекатиме на автобус, а я вирішив іти до ліцею пішки, уздовж Люксембурзького саду вулицею Вожирар, де з квітня до серпня 1928 року мешкали Скотт та Зельда Фіцджеральд (на розі вулиці Бонапарта), але в той час я ще цього не знав. І зараз я все ще живу неподалік, на вулиці Ґінемер, і з мого балкона видно дітей з ранцями, що поспішають до ліцею, пускаючи з рота білу холодну пару: маленькі згорблені драконники, біжать наввипередки, не наступаючи на тротуарні лінії. Вони так зосереджено дивляться під ноги й бояться зробити крок проміж плит, наче переходять мінне поле. Хмурне — ось найвдаліший прикметник для опису мого життя в тому віці. ХМУРНЕ, як і той крижаний ранок. У той момент у мене з'явилася впевненість, що в моєму житті ніколи не станеться нічого цікавого. Потворний, кволий, я почуваюся самотнім під цим безбарвним небом, що обливає мене дощем. Я мокну попід будівлею Сенату, такою ж сірою, як і мій сраний ліцей, у якому мене дратує геть усе: стіни, вчителі, учні. Я затамовую подих; усе погано, гірше нема куди, ну чому ж усе так погано? Тому що я звичайний, мені тринадцять років, у мене на обличчі стирчить гостре підборіддя, зрештою, тому що я рахіт. Хирлявий, наче ходячий мрець! їде автобус. Я вагаюсь, справді, вагаюсь, того дня я ледь не кинувся під колеса. Це 84-й із Шарлем усередині іде повз мене, величезні колеса заляпують брудом мої смішні штани (вельветові, бежевого кольору, із надто великими вилогами). Я крокую до нормальності. Мучусь на ожеледиці. Жодна дівчина не зможе покохати мене, і я їх розумію; присягаюся, мені нема за що вам дорікати, любі Панночки. На вашому місці я теж себе б не покохав. Я запізнююсь: пані Мінуа, училка математики, знов зведе очі до неба та пускатиме пузирі. Недоумки-однокласнички голосно зітхатимуть, спеціально привертаючи до себе увагу. Дощ струмитиме вікнами цього класу, від якого смердить розпачем (тепер я уже знаю: розпач тхне крейдою). Чого ж бо я нарікаю, адже аж так зле не є? Мене не зґвалтували, не побили, не кинули, наркотою не накололи. Усього-то батьки розлучились і тепер занадто привітні й ввічливі зі мною, втім, як і батьки всіх дітей у нашому класі. Я травмований відсутністю травми. Того ранку я обрав життя. Я заходжу до ліцею, наче до жерла вовка. У будівлі вхід — чорна паща, вікна — жовті очі. Він ковтає мене і збирається перетравити. Я змирився й не буду чинити опір. Я згоден стати таким, якого вони хочуть зробити з мене. Я лишаюсь віч-на-віч із боягузтвом отроцтва.
З висоти вежі "Монпарнас", якщо добре придивитись, можна побачити цей Ліцей моєї Понівеченої Юності. Я й досі живу в тому кварталі, де зазнав стільки страждань. Не можу розпрощатися зі своїми витоками. Я ніколи не був бунтівником. Навіть ніколи не переїздив. Щоб дістатися до роботи у видавництві Flammarion, я так само йду вулицею Вожирар, як і той хлопчик, у якого мерзли вуха та руки. Взимку я так само видихаю білу пару. Я й досі не наступаю на лінії між плитами. Той ранок для мене ніколи не скінчиться.
Моє дитинство минало у квітучому раю розкішного передмістя Остіна, що в Техасі. Будинок, схожий на всі сусідні будинки, сад, де ми поливали одне одного струменем води, "шевроле"-кабріолет, що прямує в пустелю. Канапа, крізь вікно можна побачити, як на обличчях дітей миготять відблиски від телевізора — у той час це була типова картина для всього міста, втім, і для всієї країни теж. Мої батьки докладають усіх зусиль, щоб життя нагадувало кольорове кіно: вони влаштовують коктейлі, на яких мамці обговорюють новинки хатнього начиння. Щороку ми споживаємо в середньому чотири тонни керосину. Коледж? Там самі лише білі — прищаві, у бейсболках, слухають Grateful Dead, трощать пивні баночки об голови. Нічого особливо злого. Сонце, кафешки, футбольна команда, цицькаста група підтримки (представниці якої кожне речення починають із "І теап" та "Ііке"), негритосів ніде не видно, за винятком церкви по неділях. Упс, даруйте, звичайно, треба казати "афроамериканці". У моєму хлоп'яцтві все ще було clean1: барів із "лепденсінгом"2 ще не існує, а підліткам заборонено знімати номери в мотелях. Я снідаю на траві, граю в теніс, читаю комікси, зручно влаштувавшись у гамаку. Кубики льоду дзинчать у батькових склянках зі скотчем. Щотижня в моєму штаті відбувається одна
1 Чисто, безневинно, непорочно (англ.).
2 Ьарсіапси^ (англ.) — танці, які стриптизерки виконують, сидячи на колінах у клієнтів.
дві страти. Моя юність минає на галявині. Але увага: це вам не Хатинка у Прерії, а радше Особняк у Передмісті. У мене брекети на зубах; врубавши радіо на повну силу, я перед дзеркалом удаю гітариста, граючи на своїй дерев'яній тенісній ракетці Danlop. Канікули я проводжу у "summer camps"1: сплавляюся річкою в надувному човні, відпрацьовую подачі, виграю матчі з водного поло, дізнаюся про мастурбацію завдяки журналові Hustler. Усі лоліти закохані у Кета Стівенса, але оскільки він десь далеко, цноти їх позбавляє тренер із тенісу. Найбільшої травми мені завдав фільм "Кінґ-Конґ" (версія 1933 року): батьки кудись пішли на весь вечір, і ми з сестрою, незважаючи на заборону няні, тишком-нишком переглянули його в батьківській спальні. Чорно-білий образ цієї гігантської мавпи, що вилазить на Empire State Building та ловить військові літаки, — ось мій найгірший дитячий спогад. У 70-х зняли кольоровий римейк, у якому дія розгорталась у Всесвітньому торговельному центрі. Я все чекав, що з хвилини на хвилину на вежу полізе гігантська горила, аж мурахи по спині бігали; вірите чи ні, але у мене це не йшло з думки.
Сторінки моєї юності можна перегорнути у фотоальбомах учнів ліцею. Колись моя юність здавалася мені щасливою, проте, коли я згадую її зараз, мене нудить. Мабуть, мені просто болить, що із нею було покінчено, коли я покинув свою стареньку родину і вирушив шукати щастя на ниві нерухомості. Я почав процвітати в цій галузі, коли второпав одну нехитру штуку: грошики треба робити не на великих квартирах, а на маленьких (такі частіше продаються). Утім, середній клас читає ті ж самі видання, що й багатії: вони всі хочуть халупчину із журналу Wallpaper та лофт, як у Ленні Кравіца! Отож я уклав угоду з однією кредитною конторою, яка готова була давати нашим клієнтам по лимону-два баксів у кредит на тридцять років.