По сир, який баба Момбі купувала в селі, довелося лізти в кошик. Порпаючись у ньому, Чіп знайшов перцівничку з тим самим життєдайним порошком.
"Можна прихопити і його, — подумав хлопець, — а то бабище стільки шкоди наробить!.."
І він поклав перцівничку в кишеню до сухарів і сиру.
Потім Чіп тихенько вийшов із хати й зачинив двері на засув. Небо надворі було зоряне й місячне, і після тісної та смердючої кухні ніч здалася хлопцеві привітною і напрочуд спокійною.
— Втечý й навіть не заплáчу, — тихо сказав Чіп, — бо я ніколи не любив отієї карги. Мені взагалі дивно, як я стільки часу з нею жив.
І він уже неквапно рушив до дороги, коли йому сяйнула думка.
Чіп зупинився.
— Щось не хочеться залишати Гарбузову Голову на ласку баби Момбі, — пробурмотів він. — Та й кому, як не мені, він має належати. Що з того, що вона його оживила. Я ж його зробив!
Він повернувся назад, зайшов до стайні та відімкнув загороду, в якій бабега Момбі залишила гарбузоголового страхопуда.
Джек стояв посеред загороди, і при місячному світлі Чіп побачив, що усмішка його така сама весела, як і перше.
— Гайда! — гукнув його хлопець і махнув рукою.
— Куди? — запитав Джек – Гарбузова Голова.
— Скажу тобі, щойно сам знатиму, — запевнив його Чіп, нездатний стримати усмішку на вигляд гарбузової мармизи. — А поки що просто ходімо.
— Чудово, — промовив Джек, незґрабно переставляючи ноги, і вийшов зі стайні, весь осяяний місячним світлом.
Чіп повернув у бік дороги, і страхопуд пішов слідом. Джек ішов якось дивно, весь час накульгуючи, а одне його коліно деколи згиналося не вперед, а назад, і тоді він мало не падав. Утім, дуже скоро страхопуд і сам помітив свою ваду, тож ступав уже обережніше і мав із ногою менше клопоту.
Чіп не спиняючись простував стежкою, а Джек поспішав за ним. Може, вони йшли не так швидко, як би того хотілося Чіпові, зате не гаяли часу на зупинки, і коли зайшов місяць, а над вершинами гір з'явилися перші сонячні промені, від хатинки старої Момбі їх відділяла така відстань, що хлопець вже нітрохи не боявся погоні.
Та й він уже стільки разів звертав на бічні стежки, що якби комусь і спало на думку погнатися за втікачами, ніхто не відгадав би, куди вони пішли й де їх шукати.
Радий-радісінький, що він уникнув перетворення на мармурову статую, принаймні поки що, Чіп нарешті оголосив зупинку й сів на придорожній камінь.
— Давай поснідаємо, — запропонував він.
Джек – Гарбузова Голова здивовано зиркнув на Чіпа, але від трапези відмовився.
— Мені здається, що я зовсім не схожий на вас, — сказав страхопуд.
— Це я й так знаю, — промовив Чіп. — То ж я тебе зробив.
— Та ну! Ти?! — здивувався страхопуд.
— А хто ж іще. І вирізав, і склав докупи. Вирізав очі, носа, вуха, рот, — гордо промовив Чіп. — І одягнув тебе теж я.
Джек пильно себе оглянув.
— Просто диво, що це тобі так вдалося, — зауважив він.
— Нічого особливого, — скромно відповів Чіп, бо він уже починав помічати всі вади свого страхопуда. — Якби я знав, що нам доведеться мандрувати разом, то зробив би тебе трохи кращим.
— Це ж як виходить, — озвався Гарбузова Голова тоном, що мав би означати здивування, — що ти — мій творець, мій опікун і мій батько!
— Або твій винахідник, — промовив Чіп і розсміявся. — Так, синку, я теж так думаю!
— Отже, я маю в усьому тебе слухатися, — вів далі страхопуд, — а ти маєш допомагати мені.
— Еге ж, саме так, — погодився Чіп, підводячись із каменя. — Тож ходімо звідси, поки ще не пізно.
— А куди ми йдемо? — запитав Джек, коли вони знову рушили стежкою.
— Ну, я достеменно не знаю, — зізнався хлопець, — але мені здається, що ми йдемо на Південь, тож рано чи пізно потрапимо до Смарагдового міста.
— А що це за місто таке? — зацікавився Джек.
— О, це столиця всієї Країни Оз, а ще — найбільше місто Країни Оз. Сам я в ньому ще не бував, але чув від інших, як воно виникло. Його збудував могутній і дивовижний чарівник на ім'я Оз, а ще там геть усе зелене — точнісінько так само, як у Країні бороданів усе фіалкове.
— То, значить, тут усе фіалкове? — здивувався Джек.
— Ну а яке ж? Чи ти цього не бачиш? — і собі здивувався Чіп.
Джек – Гарбузова Голова покрутив головою на всі боки й сказав:
— Напевно, я не розрізняю кольорів.
— Ну, трава тут фіалкового кольору, і дерева фіалкові, і хати з парканами теж фіалкові, — пояснював йому Чіп. — Болото на дорозі — й те фіалкового кольору. А в Смарагдовому місті все, що тут фіалкове, там — зелене. А от у Країні жувастиків, що на далекому Сході, геть усе блакитного кольору. У Південному краю, де живуть ковтунці, все червоне. А на Заході, де живуть моргайлики, якими править Бляшаний Лісоруб, усе жовте.
— Ого! — вигукнув Джек – Гарбузова Голова. Тоді він трохи помовчав, а потім запитав: — То ти сказав, що моргайликами править Бляшаний Лісоруб?
— Так. Він був одним із тих сміливців, котрі допомогли дівчинці Дороті перемогти Лиху Чаклунку Заходу. Моргайлики так полюбили Лісоруба, що попросили його стати їхнім правителем, і він згодився, так само як перед тим Солом'яник став правителем Смарагдового міста.
— Оце так скажеш! — вигукнув Джек. — Ти геть заплутав мене цим усім. То хто такий Солом'яник?
— Це ще один приятель Дороті, — пояснив Чіп.
— А хто така Дороті?
— Дороті — це дівчинка з Канзасу, який лежить бозна-де в Закрайньому Світі. Її смерчем занесло до Країни Оз, і, доки вона була тут, Солом'яник та Бляшаний Лісоруб були її вірними друзями.
— А де вона тепер? — не вгавав цікавий страхопуд.
— Її повернула додому Добра Чаклунка Глінда, та сама, що править ковтунцями, — пояснив Чіп.
— Ага. А що сталося з Солом'яником?
— Я ж тобі вже казав. Він править Смарагдовим містом, — відказав Чіп.
— Мені здалося, ти сказав, що ним править Мудрець-чарівник, — заперечив Джек, виглядаючи чимраз спантеличенішим.
— Так, казав. А тепер уважно слухай, і я все тобі поясню, — промовив Чіп, карбуючи кожне слово і дивлячись просто в очі сміхотливому страхопудові. — Дороті пішла до Смарагдового міста просити Чарівника, щоб він повернув її до Канзасу. А Солом'яник і Бляшаний Лісоруб ішли разом із нею. Але Чарівник не зміг повернути її додому, бо виявилося, що він зовсім не той великий чарівник, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на Чарівника і погрозили вивести його на чисту воду. Після цього Чарівник зробив велику повітряну кулю та й полетів у ній. Відтоді від нього ні слуху ні духу.
— Еге ж, усе це дуже цікаво, — промовив Джек, явно задоволений, — я зрозумів майже все, крім твоїх пояснень.
— Я радий, — відказав Чіп. — Після того як Чарівник утік, мешканці Смарагдового міста проголосили Солом'яника своїм королем і тепер звертаються до нього не інакше як Ваша Величність. Я чув, що народ його дуже любить.
— То ми йдемо до цього дивного короля? — зацікавлено запитав Джек.
— Ми могли б піти до нього, — відказав хлопець, — якщо, звісно, на тебе не чекають якісь інші, приємніші справи.
— О, ні, любий тату, — сказав Джек – Гарбузова Голова. — Я охоче піду туди, куди ти скажеш.
4 розділ
Чіп вправляється в магії
Невисокий худорлявий Чіп помітно збентежився, коли високий і незграбний страхопуд із гарбузовою головою назвав його татом.
Але вдаватися в тонкощі родинних стосунків було би довго й нудно, тож хлопець просто вирішив змінити тему розмови й запитав:
— Ти не стомився?
— Анітрохи! — відповів страхопуд. Він хвильку помовчав, а тоді знову заговорив: — Не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти: якщо я й далі так ітиму, то мої дерев'яні суглоби зітруться.
"А Джек таки правду каже", — думав Чіп, простуючи дорогою. І пошкодував, що не зробив страхопудові руки-ноги міцнішими та витривалішими. Але ж він і подумати не міг, що простісіньке городнє опудало, зроблене тільки для того, щоб настрахати бабу Момбі, візьме та й оживе під дією чарівного порошку зі старої перцівнички!
Тож він трохи заспокоївся і став гадати, чим би зарадити Джекові — Гарбузовій Голові з його руками та ногами. Поки Чіп роздумував, дорога добігла до лісу. Мандрівці спинилися перепочити, і хлопець присів на стареньку дров'яну козлу, яку тут забув хтось із лісорубів.
— А ти чому не сідаєш? — запитав він страхопуда.
— А колінам це не зашкодить? — запитав той.
— Нітрохи! Навпаки, вони тільки відпочинуть, — заспокоїв його Чіп.
І Джек спробував сісти. Та щойно його коліна зігнулися більше, ніж при ході, як його ноги підкосилися, і страхопуд гепнувся на землю, наробивши гуркоту й тріску Чіп аж підскочив із переляку: чи не переламав він собі геть усе?
Чіп швидко кинувся до страхопуда, допоміг йому підвестися із землі, повипрямляв руки-ноги й обмацав гарбузову голову — чи вона часом де не тріснула? Пошкоджень нібито не було, але Чіп сказав:
— Мабуть, краще тобі зовсім не згинатися. Принаймні мені здається, що так буде найбезпечніше.
— Дуже добре, любий батечку, як скажеш, — відповів сміхотливий Джек, анітрохи не засмучений падінням.
Чіп знову сів на козлу.
Невдовзі Джек – Гарбузова Голова запитав:
— Як називається та штуковина, на якій ти сидиш?
— А, оця? Це кінь, — бовкнув Чіп перше, що спало на думку.
— А що таке кінь? — допитувався Джек.
— Кінь? Ну, взагалі коні бувають двох видів, — викручувався Чіп, уже й не знаючи, що казати далі. — Одні, ті, що живі, мають чотири ноги, голову та хвіст. Люди сідають на них верхи й скачуть.
— Розумію, — промовив Джек, весело усміхаючись. — Це такі самі коні, як і той, на якому ти сидиш.
— Ні, не такі, — похитав головою Чіп.
— Чому? Цей кінь теж має чотири ноги, голову і хвіст.
Чіп придивився до коня пильніше і зрозумів, що страхопуд слушно каже.
Деревний стовбур утворював тулуб отого "коня", а декілька гілок, що стирчали з одного боку, дуже скидалися на кінський хвіст. Із другого боку стовбур мав два великих нарости, схожі на очі, а на місці зрубу в дереві була заглибинка, яку можна було прийняти за рот. За ноги правили чотири прямих підпорки, теж вирізані з дерева й міцно припасовані до "тулуба". Оті "ноги" були широко розставлені, щоб дров'яна козла міцно стояла навіть тоді, коли на ній пиляють колоду.
— Ця штукенція таки скидається на справжнього коня, — став пояснювати Чіп. — Але справжній кінь — жива істота, він може скакати, гарцювати, він їсть овес.