Але того дня Принцеса про це забула і вийшла зустріти гостей з певністю, що вона приголомшить їх своєю вродою.
Проте вона була дуже розчарована, побачивши, що ці гості – просто маленька дівчинка в картатому платтячку, мідний чоловік, що рухається тільки тоді, коли його накрутити, та Руда Курка, що вдоволено вмостилася в найкращому Нуднуваттиному кошику для рукоділля, де лежало порцелянове яйце, на якому Принцеса штопала панчохи[1].
– О! – вигукнула Нуднуватта, закопиливши носа номер сімнадцять. – А я думала, що це якісь поважні особи завітали…
– Ну, то ви не помилилися, – заявила Дороті. – Я й сама поважна особа, а Біліна, коли знесе яйце, так гордо кудкудаче, як ви ще й не чули. Що ж до Тік-Така, то він…
– Цить! Цить! – наказала Принцеса, сердито блиснувши прекрасними очима. – Як ти смієш докучати мені своїми безглуздими теревенями?
– Та ви самі страховище! – сказала Дороті, не звикла, щоб із нею поводились так нечемно.
Принцеса придивилась до неї пильніше.
– Скажи мені, – спитала вона, – ти королівської крові?
– Я щось краще, добродійко, – відказала Дороті. – Я з Канзасу.
– Пхе! – зневажливо пхекнула Принцеса. – Ти дурне дівчисько, і я не дозволяю тобі докучати мені. Геть звідси, щеня, і турбуй когось іншого!
Дороті так обурилася, що якусь хвилину не могла знайти слів для відповіді. Та вона встала зі стільця й хотіла вже вийти, коли Принцеса, що вивчала очима обличчя дівчинки, зупинила її, сказавши вже лагідніше:
– Підійди ближче.
Дороті послухалась без ніякого страху і зупинилась перед Принцесою, а Нуднуватта все вивчала її обличчя уважно й ретельно.
– А ти досить приваблива, – нарешті сказала вона. – Не те шо вродлива, розумієш, але в тебе свій стиль привабливості, такий, якого нема в жодної з моїх тридцяти голів. Тому я хочу взяти собі твою голову, а тобі віддати за неї номер двадцять шість.
– Нічого не вийде! – вигукнула Дороті.
– Марна річ відмовлятись, – провадила Принцеса, – бо твоя голова потрібна мені для колекції, а в країні Ев моя воля – закон. Я ніколи не дорожила номером двадцять шостим, і ти побачиш, що та голова вже трохи приношена. Крім того, для всякої практичної потреби вона годиться так самісінько, як і та, котру ти оце носиш.
– Я нічого не знаю про ваш номер двадцять шостий і не хочу знати, – рішуче сказала Дороті. – Я не звикла брати всякі покидьки і волію мати свою власну голову.
– Ти відмовляєшся? – вигукнула Принцеса насупившись.
– Авжеж відмовляюсь, – відказала Дороті.
– Ну, тоді, – сказала Нуднуватта, – я посаджу тебе до в'язниці, поки ти не надумаєш скоритися мені. Нандо, – вона обернулась до служниці, – поклич моє військо.
Нанда подзвонила у срібний дзвіночок, і зразу до кімнати ввійшов високий, товстий Полковник у яскраво-червоному мундирі, а за ним десятеро худих вояків. Вояки були сумні й збентежені і відсалютували Принцесі вкрай невесело.
– Заберіть це дівчисько до Північної вежі й замкніть її там! – вигукнула Принцеса, показуючи на Дороті.
– Слухаюсь! – відповів товстий червоний Полковник і схопив Дороті за руку. Але в ту саму хвилину Тік-Так підняв своє відерце й так торохнув ним Полковника по голові, що здоровило-офіцер раптом сів на підлогу, аж гупнуло, і закліпав очима приголомшено й здивовано.
– Рятуйте! – закричав він, і худі вояки підбігли рятувати свого командира.
Кілька хвилин тривала велика колотнеча, і Тік-Так повалив сімох вояків, що розсипались по килиму в усі боки, та враз його механізм зупинився, і він застиг нерухомо з піднятим для нового удару відерцем.
– Дійо-ва пру-жина розкру-тилась! – гукнув він Дороті. – Накру-тіть мене мер-щій!
Вона спробувала зробити це, але здоровило-Полковник уже підвівся; він міцно схопив дівчинку, і вона не змогла вирватись.
– Кепсько, – мовив Механічний Чоловік. – Я мав би ру-хатись іще при-най-мні шість годин, але, мабуть, довга до-ро-га та бійка з Коле-сунами вичерпали мене швидше, ніж зви-чайно.
– Що ж, нічого не вдієш, – зітхнула Дороті.
– То поміняєшся зі мною головами? – спитала Принцеса.
– Нізащо! – вигукнула Дороті.
– Тоді до в'язниці її! – наказала Нуднуватта своїм воякам, і вони повели Дороті до високої вежі в північному кінці палацу й посадили її там, замкнувши на міцний замок.
Потім вояки спробували підняти Тік-Така, але той виявився таким важким, що вони не змогли й ворухнути його. І покинули стояти посеред кімнати.
– Люди думатимуть, що в мене нова статуя, – сказала Нуднуватта, – і він нітрохи не заважатиме, тільки хай Нанда його начищає.
– А що зробимо з Куркою? – спитав Полковник, який щойно побачив Біліну в кошику для рукоділля.
– Віднесіть у курник, – відповіла Принцеса. – Колись скажу, щоб засмажили мені на сніданок.
– Вона, мабуть, дуже тверда, ваша високосте, – з сумнівом сказала Нанда.
– Це підлий наклеп! – вигукнула Біліна, відчайдушно вириваючись із Полковникових рук. – Але та порода курей, із якої я походжу, кажуть, отруйна для Принцес.
– Ну, тоді, – виправилась Нуднуватта, – не треба смажити курки, хай несе яйця. А коли не виконуватиме свого обов'язку, я накажу втопити її в кориті, з якого поять коней.
ОЗМА З ОЗУ ПРИХОДИТЬ НА ПОРЯТУНОК
Нанда принесла Дороті хліба й води на вечерю, і дівчинка проспала ніч на твердій кам'яній лаві з єдиною подушкою, застеленій шовковим укривальцем.
Уранці вона вихилилась із вікна своєї в'язниці, щоб роздивитися, чи не можна якось утекти.
Кімната була не дуже високо, як порівнювати з нашими сучасними хмарочосами, але досить високо над деревами й селянськими садибами, що видно було весь край довкола.
На сході виднів ліс, за ним піщаний берег і океан. Над водою навіть темніла якась цятка, про яку Дороті подумала, що то, мабуть, куряча клітка, в якій вона прибула до цієї дивної країни.
Потім вона подивилась на північ і побачила глибоку, але вузьку долину між двома скелястими горами, а третя гора замикала долину в далекому кінці.
На заході родюча країна Ев раптом кінчалася недалеко від палацу, й дівчинка побачила піщану пустелю, що тяглася, скільки сягало око. "Це ж і є та пустеля, – подумала вона, – що тільки й відмежовує її від чудесної країни Оз", а потім сумно згадала, як їй казали, ніби ніхто, крім неї, ще не зміг перетнути тієї небезпечної пустелі. Колись смерч переніс її через ту пустелю, а чарівні срібні черевички вернули назад. Та тепер їй не могли допомогти ні смерч, ні срібні черевички, і становище її було невеселе. Бо вона стала бранкою сердитої Принцеси, яка наполягала, щоб вона поміняла свою голову на іншу, до якої вона не звикла і яка могла зовсім не сподобатися їй.
Так, Дороті, видно, не могла чекати допомоги від своїх давніх друзів із країни Оз. Вона в задумі дивилася крізь вузьке віконце. У пустелі не ворушилося ніщо живе.
Ні, стривай! Щось там таки ворушилося – щось таке, чого її очі зразу не помітили. Воно скидалося то на хмарку, то на срібну цяточку, то на клубок райдужних барв, що швидко котився до неї. "І що воно таке?" – задумалась Дороті.
Поступово, але досить швидко те видиво наблизилось уже так, що можна було його розглядіти.
По пустелі розкочувався широкий зелений килим, а по тому килиму рухався такий дивний гурт, що дівчинка з подиву широко розплющила очі.
Попереду їхала розкішна золота колісниця, яку тягли великий Лев і здоровезний Тигр, що бігли плече в плече, ніби гарно дібрана пара породистих коней. А в колісниці стояла вродлива дівчина в шатах зі срібного серпанку, а на її ніжній голівці сяяла корона з діамантів. В одній руці вона тримала атласні стрічки, що ними, як віжками, правила своїм дивовижним запрягом, а в другій – жезл зі слонової кості, що розділявся на кінці на двоє ріжків, і на кінцях тих ріжків блищали викладені з діамантів літери "О" і "З".
Дівчина була не старша й не вища зростом за Дороті, й бранка у вежі вмить здогадалася, що гарненька візнича в колісниці, напевне, та сама Озма з Озу, про яку зовсім недавно розповів їй Тік-Так.
Одразу за колісницею Дороті побачила свого давнього друга Страхопуда, що їхав верхи на дерев'яній Кобилиці для пиляння дров, і та Кобилиця гарцювала під ним так природно, ніби справдешній живий кінь.
А за ним – Нік Рубач, Залізний Дроворуб, у своєму схожому на димар ковпаку, хвацько збитому на ліве вухо, з блискучою сокирою на правому плечі, й усе його тіло так виблискувало, як колись давно, коли вона вперше зустрілася з ним.
Залізний Дроворуб ішов пішки, на чолі загону з двадцяти семи вояків, серед яких були худі й гладкі, низенькі й високі, але всі двадцять семеро мали на собі гарні мундири різних фасонів і кольорів, і не було там двох хоч чимось схожих між собою.
Позаду вояків зелений килим сам собою скочувався в сувій, так що весь час на ньому лишалось досить місця, по якому можна було йти всьому гуртові, щоб ноги не торкалися смертоносних для всього живого пісків пустелі.
Дороті зразу здогадалася, що вона бачить Чарівний Килим, і серце її забилося з радості й надії, бо вона збагнула, що скоро її порятують і вона зможе привітати своїх любих, коханих друзів із Озу – Страхопуда, Залізного Дроворуба й Лева-Боягуза.
Так, дівчинка відчула себе вже порятованою, як тільки впізнала, хто йде по килиму, бо вона добре знала відвагу й вірність своїх давніх товаришів, тож і вирішила, що й усі інші, які прийшли зі своєї чудесної країни, виявляться добрими і надійними приятелями.
Як тільки вони минули останній клаптик пустелі й увесь гурт, від прекрасної тендітної Озми до останнього вояка, ступив на зелені луки країни Ев, Чарівний Килим скотився сам у сувій і зник з очей.
Тоді візнича на колісниці повернула Лева й Тигра на широкий шлях, який вів до палацу, решта всі повернули за нею, а Дороті все дивилася з віконця вежі схвильовано й нетерпляче.
Ось вони вже зупинились перед самими дверима палацу, Страхопуд сплигнув зі свого дерев'яного коня, щоб підійти ближче й прочитати прибиту до дверей табличку.
Дороті, що була якраз над ним, уже не могла змовчати.
– Я тут! – гукнула вона скільки сили. – Я, Дороті!
– Яка Дороті? – спитав Страхопуд і так задер голову, щоб глянути вгору, що аж не втримався на ногах і гепнувся на спину.
– Дороті Гейл, яка ж іще. Твоя приятелька з Канзасу, – відповіла вона.
– А, здорова була, Дороті! – сказав Страхопуд. – Що це ти там робиш?
– Нічого! – гукнула вона у відповідь. – Бо тут нема чого робити.