Дуже її цікавила історія Озми, яку ще немовлям украла одна стара лиха відьма й обернула на хлопчика. Озма сама не знала, що колись була дівчинкою, поки одна добра чарівниця не вернула їй справжньої подоби. А потім виявилося, що вона єдина дитина колишнього правителя Озу, і їй доручили зайняти його місце. Проте Озма зазнала ще багато пригод, поки нарешті вернула собі батьківський трон, і в тих пригодах її супроводили один Гарбузоголовий Чоловік, вельми уславлений і освічений Жук-Хитун і чудесна Кобилиця для розпилювання дров, яку можна було оживити чарівним порошком.
Страхопуд і Залізний Дроворуб теж допомагали їй; проте Лев-Боягуз, що правив великим лісом під титулом Царя Звірів, не знав нічого про Озму, поки вона не стала Правителькою Озу. Тоді він вирядився до Смарагдового міста побачити її, а почувши, що Озма збирається до країни Ев визволяти королівську родину, попросився, щоб узяла його з собою, і привів іще й свого друга – Голодного Тигра.
Почувши цю розповідь, Дороті змалювала їм свої власні пригоди, а потім пішла зі своїми друзями провідати Кобилицю, яку Озма наказала підкувати золотими підковами, щоб її копита не зношувались.
Коли вони підійшли, Кобилиця нерухомо стояла біля садової брами, та коли Дороті познайомили з нею, вона чемно кивнула головою, кліпнула очима, що були просто сучками на дереві, й помахала хвостом-гіллякою.
– Як це дивно, що ти жива! – вигукнула Дорогі.
– Цілком згодна, – відказала Кобилиця грубим, але не неприємним голосом. – Таке створіння, як я, не повинне бути живим, це всі знають. Але так подіяв чарівний порошок, і я тут не винна.
– Певне що ні, – погодилась Дороті. – До того ж від тебе ще й користь: адже я бачила, як Страхопуд їхав верхи на тобі.
– Аякже, я корисна! – підтвердила Кобилиця. – До того ж я ніколи не втомлююсь, паша мені не потрібна і догляд теж.
– А ти розумна? – спитала дівчинка.
– Не дуже, – відповіла Кобилиця. – Адже це була б дурниця – марнувати розум на звичайну Кобилицю для пиляння дров, коли він потрібен стільком професорам. Але я тямлю доволі, щоб слухатись своїх господарів, розумію слова "вйо" і "тпру". З мене цього досить.
Ту ніч Дороті проспала в гарненькій спаленьці цоряд із тією, яку займала Озма з Озу, а Біліна сиділа на бильці в ногах ліжка, сховавши голову під крило, й спала в тій позі так міцно, як і Дороті на м'яких подушках.
Та вдосвіта всі попрокидалися, заворушилися, і невдовзі наші мандрівники вже похапцем снідали у великій їдальні королівського палацу. Озма сиділа на чолі довгого столу, на підвищенні, Дороті – праворуч від неї, а Страхопуд – ліворуч. Страхопуд, звичайно, не їв, але Озма посадила його біля себе, щоб під час сніданку питати в нього порад щодо дальшої дороги.
Далі за столом сиділо двадцять сім озьких вояків, а в другому кінці їдальні Лев і Тигр їли з казана, поставленого долі, тимчасом як Біліна пурхала навкруги, підбираючи крихти.
Сніданок тривав недовго, а потім Лева й Тигра впрягли в колісницю, і загін був уже готовий вирушити до палацу Номського Короля. © http://kompas.co.ua
Попереду їхала Озма; Дороті сиділа в золотій колісниці поряд неї й міцно тримала Біліну на руках.
Далі їхав Страхопуд верхи на Кобилиці, а Залізний Дроворуб і Тік-Так крокували пліч-о-пліч за ним.
Далі гупало чобітьми військо, браве й привабливе для очей у своїх розкішних мундирах. Генерали командували полковниками, полковники командували майорами, майори командували капітанами, а капітани командували рядовим, що крокував із гордим виглядом, бо потрібно було стільки офіцерів, аби віддавати йому накази.
Отак пишне військо залишило палац і рушило шляхом саме на світанку, а поки зійшло сонце, вони вже пройшли далеченько в напрямку долини, що вела у володіння Короля Номів.
ВЕЛЕТЕНЬ З МОЛОТОМ
Якийсь час дорога бігла через дуже гарний край селянських садиб, а потім повз гай, що так і манив на пікнік. Але військо йшло не зупиняючись, аж поки Біліна раптом владно гукнула:
– Стривайте! Стривайте!
Озма зупинила колісницю так раптово, що Страхопудова Кобилиця трохи не налетіла на неї, а лави війська змішалися, поки зуміли спинитись. Руда Курка зразу виборсалася з Доротиних рук і перелетіла в кущі над шляхом.
– У чому річ? – стурбовано запитав Залізний Дроворуб.
– Просто Біліна хоче знести яйце, – пояснила Дороті.
– Знести яйце? – перепитав Залізний Дроворуб здивовано.
– Так. Вона щоранку в цю пору зносить яєчко, і яєчко свіжісіньке, – сказала дівчинка.
– То невже твоя стара дурна Курка гадає, що весь наш загін, який прямує у важливій справі, зупинятиметься щоразу, як їй заманеться знести яйце? – поважно спитав Залізний Дроворуб.
– А що ж ми можемо зробити? – відказала дівчинка. – Такий у Біліни звичай, і вона не здатна від нього відвикнути.
– Тоді хай поквапиться! – нетерпляче сказав Залізний Дроворуб.
– Ні, ні! – вигукнув Страхопуд. – Коли вона квапитиметься, то може знести яєчню замість яйця!
– Дурниці, – відказала Дороті. – Але Біліна не гаятиметься, я знаю.
Отож вони стояли й чекали, хоча всі були неспокійні: їм не терпілося йти далі. Та ось Руда Курка вибігла з кущів із криком.
– Куд-куд-куд-куда! Куд-куд-куд-кудах!
– Що це вона робить – оспівує своє яйце? – спитав Страхопуд.
– Вперед – руш! – гукнув Залізний Дроворуб, махнувши сокирою, і військо рушило в ту мить, коли Дороті схопила Біліну на руки.
– А що, ніхто не піде забрати моє яйце? – вигукнула Курка вкрай схвильовано.
– Я заберу, – сказав Страхопуд, і за його наказом Кобилиця помчала до кущів. Там солом'яний чоловік зразу знайшов яйце й поклав у кишеню курточки. Загін, що рухався швидко, вже встиг відійти далеко, але Кобилиця скоро наздогнала його, і невдовзі Страхопуд уже гарцював на своєму постійному місці за Озминою колісницею.
– А що ж мені зробити з цим яйцем? – спитав він Дороті.
– Не знаю, – відповіла дівчинка. – Може, Голодному Тигрові воно придасться.
– Мені його на один кутній зуб не стане, – озвався Тигр. – Це якби повний кошик крутих яєць, то, може, я трохи вгамував би свій апетит, а одне яйце ні на що не годиться, це я добре знаю.
– Атож, навіть на бабку одного яйця мало, – замислено сказав Страхопуд. – Хай Залізний Дроворуб несе його разом із сокирою, може, курча висидить; та, врешті, я можу й собі його на спомин лишити.
Так яйце лишилось у нього в кишені.
Вони вже ввійшли між дві високі гори обабіч долини, які Дороті бачила ще з вікна у вежі. В дальшому кінці височіла третя гора, що замикала долину й була північним кордоном країни Ев. Якраз під цією горою нібито містився палац Короля Номів, але до тієї гори вони дійшли ще не скоро.
Стежка стала кам'янистою, й колеса колісниці важко проходили по ній, а врешті на ній з'явилось таке глибоке й широке провалля, що годі було перестрибнути його. Тоді Озма витягла з кишені невеличкий квадратик зеленої тканини й кинула його додолу. Він зразу обернувся в Чарівний Килим і розкотився на таку довжину, що весь загін міг зійти на нього. Колісниця рушила вперед, і зелений килим розкочувався перед нею, перекривши провалля врівень з його краями, тож усі пройшли безпечно.
– Це було неважко, – сказав Страхопуд. – Цікаво, що ж далі.
Незабаром він це побачив, бо узбіччя гори зступилися так близько, що між ними лишилась тільки вузька стежка, якою Озма та її загін могли пройти лише вервечкою по одному.
Та ось вони почули негучне, глухе "гуп! – гуп! – гуп!", що відлунювало по всій долині й гучнішало з їх наближенням. Потім, повернувши за високу скелю, вони побачили перед собою велетенську постать, що здіймалась над стежкою на добрих тридцять стіп. То була постать велетня, зробленого з чавунних плит; він розставив ноги обабіч стежки і вимахував із-за правого плеча величезним залізним молотом, раз по раз гупаючи ним об землю. Цими лункими ударами й пояснювалось оте "гуп! – гуп! – гуп!", що вони чули, бо молот був куди більший за барило, і там, де він ударяв по стежці між кам'яними узбіччями двох гір, він заповнював увесь простір, по якому мали пройти наші мандрівники.
Звичайно, вони зразу спинились на безпечній відстані від жахливого залізного молота. Чарівний Килим не міг їм тут допомогти, бо він міг захистити тільки від будь-яких небезпек зісподу, з-під ніг, але не від тих небезпек, що з'являлися згори, з повітря.
– Ой! – Лев-Боягуз аж здригнувся. – Мене жахливо нервує цей молот, що гупає так близько від моєї голови. Один удар розплескав би мене на килимок до дверей.
– Цей за-ліз-ний ве-ле-тень слав-ний хлоп-чина, – озвався Тік-Так. – Пра-цює, як го-дин-ник.
Його зро-била для Ко-ро-ля Номів фір-ма "Коваль, Бля-хар і Ком-панія", так само як і мене, і його обо-в'я-зок не про-пус-кати людей до під-земного пала-цу. Хіба це не ше-девр?
– А може він думати й говорити, як ти? – спитала Озма, зачудовано дивлячись на велетня.
– Ні, – відповів Механічний Чоловік. – Його зроб-лено, тіль-ки щоб ге-пати по доро-зі, і в ньому нема ду-маль-ного чи гово-риль-ного ме-ха-нізму. Але гупає він, по-мо-є-му, дуже доб-ре.
– Аж занадто добре, – зауважив Страхопуд. – Він не пускає нас далі. І нема способу зупинити його механізм?
– Це може зро-бити тільки Ном-ський Ко-роль, бо він має клю-ча, – відповів Тік-Так.
– Тоді що ж нам робити? – занепокоєно спитала Дороті.
– Дайте мені п'ять хвилин, я подумаю, – сказав Страхопуд. Відійшовши назад, він звів намальоване обличчя до скель і почав думати.
Тим часом велетень так само здіймав свій молот угору й гатив по стежці страхітливими ударами, що відлунювали в горах, як вибухи гармати. Та щоразу, коли молот піднімався, наставала мить, коли дорога під страховищем лишалась вільною, і, мабуть, Страхопуд помітив це, бо, вернувшись до всіх він сказав:
– Зрештою, справа дуже проста. Нам треба тільки по одному пробігати на той бік під молотом, коли він підіймається.
– І пробігати дуже швидко, щоб не потрапити під удар, – зауважив Залізний Дроворуб, похитавши головою. – Але, здається, іншої ради нема. Хто спробує перший?
Якусь хвильку всі нерішуче перезиралися. Потім Лев-Боягуз, що тремтів, як осиковий листок, сказав:
– Я в загоні йшов попереду – я маю й тут іти перший. Але я страшенно боюся цього величезного молота!
– А що буде зі мною? – спитала Озма. – Ти, може, й пробіжиш під молотом, але колісницю він напевне розтрощить.
– Колісницю доведеться покинути, – сказав Страхопуд. – Але ви, дівчата, можете проїхати верхи на Леві й на Тигрі.
Так і вирішили, й Озма, як тільки Лева відпрягли, зразу сіла на звіра й сказала, що вона готова.
– Держіться за гриву, – порадила Дороті.