Юна Правителька поцілувала Принцесу Дороті й радо дала дозвіл.
Дерев'яна Кобилиця була одним із найдивовижніших створінь у країні Оз. За тулуб їй правила невелика колода, а за ноги – цурпалки, забиті в тулуб. Очима їй були сучки, рот був пропилений у одному кінці колоди, а замість вух вона мала дві скіпки. Замість хвоста на задньому кінці колоди зоставили невелику гілочку.
Оживила Дерев'яну Кобилицю, на якій розпилювали дрова, сама Озма під час однієї зі своїх перших пригод і так дуже полюбила цю химерну тварину, що звеліла підкувати її золотими підковами, щоб вони не стиралися. Кобилиця бігала швидко й залюбки возила людей, хоч вона уміла й говорити, коли треба, але рідко озивалась сама – хіба тоді, коли до неї зверталися. Коли Кобилицю запрягали в Червоний Повіз, віжки, щоб правувати нею, були непотрібні – їй досить було сказати, куди їхати.
Тепер Дороті сказала їй їхати до замку Глінди, і Кобилиця повезла її туди з казковою швидкістю.
– Гліндо, – сказала Дороті, привітавшись з Чарівницею, високою і ставною жінкою із вродливим, сповненим гідності обличчям, убраною в розкішну й гарно пошиту сукню, – що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження?
Чарівниця всміхнулась і відповіла:
– Заходь до дворика, покажу.
Вони ввійшли у дворик, з усіх боків оточений крилами замку, а зверху нічим не покритий; там було повно квіток, водограїв, статуй тонкої роботи й багато лавок та стільців із мармуру чи золотої філіграні. Там зібралося п'ятдесят молоденьких дівчат, Гліндиних служниць, зібраних з усіх частин країни Оз за їхній розум, красу й лагідну вдачу.
Стати Гліндиною служницею – то була велика честь.
Коли Дороті пройшла за Чарівницею в цей чудовий дворик, усі п'ятдесят дівчат старанно ткали щось, а їхні човники були наповнені блискучою скляною пряжею – такої Дороті ще ніколи не бачила.
– Що це, Гліндо? – спитала вона.
– Одне з моїх недавніх відкриттів, – пояснила Чарівниця. – Я знайшла спосіб, як робити пряжу зі смарагдів, розм'якшуючи ці камені, а потім випрядаючи з них довгі шовковисті волокна. Із цієї смарагдової пряжі ми тчемо тканину, щоб пошити Озмі розкішну парадну сукню до дня народження. Ти, певне, бачиш, що пряжа зберегла чудовий блиск смарагдів, із яких її зроблено, тому сукня в Озми буде така пишна, як іще світ не бачив, і саме пасуватиме нашій милій Правительці чарівної країни Оз.
Дороті аж очі засліпило блиском смарагдової тканини, частину якої дівчата вже виткали.
– Я ще зроду не бачила нічого подібного! – зітхнула вона. – Але підкажи мені, Гліндо, що я могла б подарувати в день народження нашій любій Озмі.
Добра Чарівниця довго думала, перше ніж відповісти.
Нарешті сказала.
– Звичайно, на Озмин день народження в королівському палаці буде велике свято і прийдуть усі наші друзі. То чи не спекти тобі гарний, великий торт для Озми і обставити його свічками?
– Просто торт, та й усе? – розчаровано вигукнула Дороті.
– До дня народження нічого кращого не придумаєш, – відказала Чарівниця.
– А скільки свічок має бути на торті? – спитала дівчина.
– Просто рядочок, – відповіла Глінда, – бо ніхто не знає, скільки Озмі років, хоч вона здається нам ще зовсім дівчинкою – такою свіжою та юною, ніби прожила зовсім небагато.
– Торт не дуже схожий на подарунок, – не здавалась Дороті.
– А ти зроби торт-сюрприз, – підказала Чарівниця. – Пам'ятаєш дитячу пісеньку про двадцятьох чотирьох дроздів, запечених у пиріг? Звісно, не конче тобі запікати туди живих дроздів, але можна придумати якийсь інший сюрприз.
– А який же? – жадібно спитала Дороті.
– Коли я тобі скажу, це вже буде не твій подарунок Озмі, а мій, – усміхнувшись, відказала Глінда. – Подумай гаразд, люба моя, і ти, я певна, придумаєш такий сюрприз, що дуже звеселить усіх Озминих гостей за бенкетним столом.
Дороті подякувала приятельці, сіла в Червоний Повіз і сказала Кобилиці відвезти її додому, до палацу в Смарагдовому місті.
Дорогою вона дуже серйозно обміркувала той сюрпризний торт до дня народження Озми й нарешті придумала, що робити.
Тільки-но вернувшись додому, вона пішла до Озминського Чарівника, що займав опоряджену для нього кімнату в одній з високих веж палацу, де він вивчав мистецтво чаклування, щоб бути готовим учинити такі чари, як звелить йому Озма для добра її підданих.
Чарівник і Дороті були давні друзі й зазнали разом багато дивних пригод. Це був низенький лисий чоловічок з гострими очима на круглому, веселому обличччі, а що за ним не водилося ні бундючності ні пихи, то його дуже любив увесь народ Озу.
– Чарівнику, – сказала Дороті, – я хочу, щоб ви допомогли мені зробити подарунок Озмі до дня її народження.
– Для тебе й для Озми я радий зробити що завгодно, – відповів він. – Що в тебе на думці, Дороті?
– Я збираюся спекти величезний торт – із глазур'ю, свічками і з усім іншим – самі знаєте.
– Дуже добре, – похвалив Чарівник.
– А середину того торта я лишу порожнисту і перекрию його ніби дахом із глазурі, – провадила дівчина.
– Дуже добре, – знову похвалив Чарівник, киваючи лисою головою.
– А в тій порожнині, – сказала Дороті, – я хочу сховати багато малесеньких мавпочок, у три дюйми заввишки, і коли торт поставлять на банкетний стіл, я хочу, щоб мавпочки проламали глазур і почали танцювати на скатерці. А потім – щоб кожна мавпочка відрізала скибку торта й піднесла комусь із гостей.
– О лишенько! – вигукнув маленький Чарівник, аж трусячись зі сміху. – Це все, чого ти хочеш, Дороті?
– Майже все, – відповіла вона. – А ви, Чарівнику, не придумаєте ще чогось такого, що могли б робити мавпочки?
– Не зразу, – відказав Чарівник. – Але де ти візьмеш таких малесеньких мавпочок?
– Оце ж ви й маєте допомогти мені, – сказала Дороті. В отих диких лісах краю Лісняків повно мавп.
– Великих, – зауважив Чарівник.
– Ну, то ми з вами поїдемо туди й наловимо великих мавп, а ви своїми чарами зробите їх маленькими – тридюймовими, і ми посадимо всіх мавпочок у кошик і привеземо додому. Потім ви навчите їх танцювати – отут нагорі, у вашій кімнаті, де ніхто не побачить їх. А на Озмин день народження ми посадимо їх у торт, і тоді вони вже знатимуть, що їм робити.
Чарівник подивився на Дороті захоплено й знов засміявся.
– Розумно придумано, люба моя, – сказав він, – і я не бачу причини, чом не зробити так, як ти кажеш, якщо тільки дикі мавпи погодяться на це.
– Ви гадаєте, що вони можуть відмовитися? – спитала дівчинка.
– Так, але, може, ми якось умовимо їх. Та хай там як, а спробувати варто, і я допоможу тобі, якщо ти згодна, щоб цей сюрпризний торт був твоїм і моїм подарунком Озмі.
Бо я й сам уже задумувався, що я їй подарую, а оскільки це я маю навчати мавпочок і робити їх маленькими, то, гадаю, ти могла б узяти мене в компанію.
– Атож, – погодилась Дороті. – З великою радістю.
– Ну, тоді домовилися, – сказав Чарівник. – Але по мавпочок треба вирушати негайно, бо мені потрібен буде час на те, щоб навчити їх, та й до Лісняцьких лісів, де вони живуть, неблизько.
– Та я будь-коли готова, – погодилась Дороті. – Попросимо в Озми Кобилицю?
Чарівник відповів не зразу. Спочатку обміркував її слова.
– Ні, – відповів він нарешті, – Червоний Повіз не проїде крізь густий ліс, а крім того, йти в дику глушину шукати мавп – справа досить небезпечна. Тому давай візьмемо з собою Лева-Боягуза й Голодного Тигра. Ми можемо їхати верхи на них не гірше, ніж у Червоному Повозі, і коли з'явиться якась загроза від звірів, ці двоє силачів і героїв захистять нас.
– Чудова думка! – вигукнула Дороті. – Ходімо ж і спитаймо Голодного Тигра й Лева-Боягуза, чи допоможуть вони нам. А Озми треба спитатися, чи можна нам вирушати.
– По-моєму, не треба, – відповів Чарівник, беручи свій капелюх і чорний саквояж з чарівним знаряддям. – Це ж має бути сюрприз до дня народження, тому їй не слід знати, куди ми їдемо. Ми просто лишимо записку – на випадок, якщо Озма про нас питатиме, – що повернемось за кілька днів.
ЛІС ГУГУ
осередині західної частини краю Лісняків є велика пуща, що називається Ліс Гугу. Це найбільший ліс у всьому Озі, і тягнеться він на багато миль у всі боки – на північ, на південь, на схід і на захід. Зі східного боку до нього прилягає кряж урвистих гір, порослих чагарником та маленькими покорченими деревами. На карті країни Оз ви легко знайдете це місце.
В Лісі Гугу живе більшість усіх диких звірів, які є в країні Оз. Їх рідко турбують у їхньому зеленому притулку, бо в людей, мешканців Озу, дуже рідко виникає потреба там побувати, і більшу частину того лісу ніколи не бачили нічиї очі, крім очей звірів, що селяться там. Найбільші звірі живуть у великому лісі, менші – переважно в гірських чагарях на сході.
А треба вам знати, що в лісі є свої закони, як і в кожному іншому місці; закони ті укладають самі звірі, і вони необхідні для того, щоб перешкоджати звірам битися між собою та роздирати одне одного на шматки. В Лісі Гугу є свій Король – величезний Рудий Леопард, що зветься Гугу, тому й ліс назвали так. Цей Король має трьох звірів-помічників, що дають йому поради, як оберігати закони й підтримувати лад. Це Ведмідь Бру, Одноріг Лу й Сірий Мавпій Ренго, їх називають Королівськими Радниками. Всі вони люті й жорстокі, а своє високе становище зайняли тому, що вони розумніші за інших звірів і що їх найдужче бояться.
Відколи країна Оз стала краєм Чарів, там ніхто – жоден чоловік, жінка чи дитина – не вмирає і навіть не хворіє. Так само не вмирають і звірі в лісах, і що довше живуть, то хитріші й мудріші робляться, та ще виростають більші.
Тварину, – і навіть людину, – можна вбити, але це так тяжко, що навіть пробують це робити дуже рідко. Оз почасти тому і є країною Чарів, що там немає хвороб і смерті; але чи ті, хто потрапляє до Озу із зовнішнього світу, як-от Дороті, Блискучий Ґудзик, Тротта, Капітан Біл або Чарівник, теж мають жити вічно й не хворіти, точно невідомо. Навіть сама Озма не має такої певності, тому всіх гостей з інших країн у Озі про всяк випадок завжди оберігають від усіх небезпек.
Незважаючи на лісові закони, між звірами часто бувають сутички; тому серед них є такі, котрі позбулися ока, вуха чи навіть лапи. Король і Королівські Радники завжди карають тих, хто розпочав бійку, але деякі звірі такі люті, що вони часом б'ються, нехтуючи й закон, і кару.
От над цією величезною дикою пущею Гугу летіли одного ранку два Орли, та й сіли посеред того лісу на гілляці високого дерева.
– Оце якраз місце, де нам слід почати свою роботу, сказав один, що був Коструббо-Номом.
– І багато звірів живе тут? – спитав другий Орел – Кікі Ару.
– Ліс повний їх, – відказав Ном. – У самому цьому лісі є досить звірів, щоб за їхньою допомогою завоювати народ Озу, якщо тільки ми переконаємо їх, щоб приєдналися до нас.
– Мабуть, нам треба й самим перекинутись у звірів? – спитав Кікі.
– Звичайно.