Чайка Джонатан Лівінгстон

Річард Бах

Сторінка 5 з 5

– А якщо це Закон Зграї?

– Єдиний справедливий закон – це шлях до свободи, – відповів Джонатан. – Іншого закону немає.

– По-твоєму, ми здатні літати, як ти? – знову пролунав чийсь голос. – Ти незвичайний, у тебе Божий дар, не те що в нас!

– Погляньте на Флетчера! На Ловелла! На Чарльза-Роланда! На Джуді Лі! Чи вони теж незвичайні і мають Божий дар? Не більше, ніж ви, не більше, ніж я. Вони різняться від вас лише одним – що почали розуміти, хто вони є, і доводять це на ділі.

Усі учні, окрім Флетчера, знічено засовалися на місці. Вони й не думали, що про них можна таке сказати.

Юрма навколо зростала що не день – допитливі, обожнювачі, насмішники.

– У Зграї кажуть, що коли ти й не син Великої Чайки, – сказав Флетчер Джонатану якось уранці, після тренувальних швидкісних польотів, – то принаймні випередив свій час на тисячу років.

Джонатан зітхнув. "Ціна нерозуміння, – подумав він. – Тебе називають чи дияволом, чи богом".

– А ти як гадаєш, Флетче? Ми справді випередили свій час?

Тривале мовчання.

– Ну, як на мене, такі польоти завжди були можливі – для кожного, хто захоче навчитись; а час тут ні до чого. Може, ми випередили моду, випередили інших чайок, бо обрали для себе інший шлях.

– Оце вже краще, – мовив Джонатан, зробив переворот через крило і якусь мить ковзав у повітрі на спині. – Аж як краще, ніж випередити свій час.

Це сталося всього через тиждень. Флетчер показував фігури швидкісного польоту новим учням. Він вийшов із піке на висоті сім тисяч футів і сірою стрілою промчав за кілька дюймів від берега, аж раптом на дорозі в нього опинилося мале чаєня, що вирушило у свій перший політ і кликало маму. У Флетчера Лінда лишалася десята частка секунди, щоб ухилитися, він рвучко повернув ліворуч і на швидкості понад двісті миль врізався у гранітну скелю.

Скеля була ніби велетенською кам'яною брамою до іншого світу. Страх, удар, темрява – а потім він поплив у дивному чужому небі, забуваючи, згадуючи, забуваючи знову, і йому було страшно, смутно і тяжко, так тяжко...

Голос долинув до нього, як уперше, коли він зустрів Джонатана Лівінгстона.

– Річ у тім, Флетчере, що ми намагаємося подолати свої межі поступово, помалу. Ми ще не навчилися літати крізь скелі, це ми пройдемо трохи згодом.

– Джонатане!

– Якого ще кличуть Сином Великої Чайки, – сухо відповів учитель.

– Що ти тут робиш? Скеля... Невже я не... помер?...

– Ох, Флетче, отямся. Подумай трошки! Якщо ти говориш зі мною, отже, ясно, що ти живий, чи не так? Нічого не вдієш, у тебе просто різко змінився рівень свідомості. Тепер вибір за тобою. Ти можеш лишитися тут і навчатися на цьому рівні – до речі, не набагато вищому від попереднього, – а можеш повернутись і працювати зі Зграєю далі. Старійшини сподівалися, що трапиться якесь лихо, та не думали, що ти станеш їм у нагоді так скоро.

– Звісно, я хочу повернутися до Зграї. Я ж тільки почав заняття з новою групою!

– Ну то й чудово, Флетчере. Пам'ятаєш, ми говорили, що тіло – це не що інше, як думка?..

Флетчер потрусив головою, випростав крила і розплющив очі, лежачи біля підніжжя скелі, посеред натовпу чайок. У Зграї зчинився страшенний галас, коли всі побачили, що він ворухнувся.

– Живий! Умер, а потім ожив!

– Торкнувся його крилом! Оживив! Син Великої Чайки!

– Ні! Він сам каже, що ні! Він диявол! ДИЯВОЛ! З'явився на погибель Зграї!

Чотири тисячі чайок, налякані тим, що побачили, закричали: "ДИЯВОЛ!" – і цей крик прокотився над юрмою, мов шалений вітер у бурю. Очі в них горіли, дзьоби були міцно стиснуті, і вони посунулися вперед, палаючи жагою вбивства.

– Може, нам краще покинути їх, Флетчере? – спитав Джонатан.

– Та я б не заперечував...

Мить – і вони вже були за півмилі звідси, а вбивчі дзьоби спіймали порожнє повітря.

– Чому, – задумано мовив Джонатан, – чому найважче у світі – це переконати птаха, що він вільний, адже він сам може пересвідчитись у цьому, досить лише докласти трохи зусиль! Чому це так важко?

Флетчер усе ще кліпав очима, дивуючись незбагненній зміні.

– Що ти зробив? Як ми сюди потрапили?

– Ти ж начебто хотів опинитися подалі від цього збіговиська?

– Так! Але яким чином ти...

– Як усе інше, Флетчере. Практика.

До ранку Зграя забула про своє божевілля, та Флетчер не забув.

– Джонатане, пам'ятаєш, ти колись казав, що треба любити Зграю настільки, аби повернутися до неї й ділитися знаннями?

– Так, звісно.

– Я не розумію, як можна любити збіговисько розлючених птахів, що ледь не вбили тебе.

– О Флетче, ти й не мусиш це любити! Звичайно, не треба любити ненависть і зло.

Ти просто повинен бачити кожну чайку такою, яка вона є насправді, бачити в усіх добро і допомагати їм, аби вони й самі змогли побачити свою істинну сутність. Ось що я називаю любов'ю. І коли ти цього навчишся, ти збагнеш, яка то цікава річ!

От, наприклад, був собі такий молодий птах запальної вдачі – чайка Флетчер Лінд. Він став Вигнанцем, ладен був битися на смерть із усією Зграєю й готувався створити для себе власне пекло на Далеких

Скелях. А зараз він створює свої власні небеса і веде туди всю Зграю.

Флетчер обернувся до Джонатана, і в його очах майнув переляк.

– Я веду? Що ти хочеш сказати? Ти наш учитель. Ти не можеш нас покинути!

– Не можу? А тобі не спадало на думку, що десь можуть бути інші зграї та інші Флетчери, що їм учитель потрібний іще більше, ніж цьому Флетчеру, бо він уже знайшов шлях до світла?

– Я? Джоне, я проста чайка, а ти...

– ...єдиний Син Великої Чайки, так? – Джонатан зітхнув і подивився на море. – Тобі я більше не потрібний. Усе, що тобі треба, – це і далі пізнавати самого себе, з кожним днем усе ясніше бачити справжнього Флетчера, для якого не існує межі. Він – твій учитель. Ти мусиш його розуміти і коритись йому, от і все.

А наступної миті тіло Джонатана заясніло тріпотливим блиском і почало танути в осяйному мареві.

– Не дозволяй їм вигадувати про мене дурні байки та робити з мене бога. Обіцяєш, Флетче? Я – чайка. Я люблю літати, може...

– ДЖОНАТАНЕ!

– Бідолашний Флетче! Не вір своїм очам. Усе, що вони бачать, це межі. Довіряй внутрішньому зору, осягни те, що вже знаєш, – і шлях до неба відкрито.

Марево зникло. Джонатан розтанув у повітрі.

Трохи згодом Флетчер змусив себе злетіти у небо і зустрівся з групою учнів-новачків, які з нетерпінням чекали першого уроку.

– Насамперед ви мусите зрозуміти, – похмуро мовив він, – що чайка – це необмежена ідея свободи, образ Великої Чайки, і все ваше тіло – від кінчика одного крила до кінчика другого – це не що інше, як ваша думка.

Молоді чайки глузливо дивилися на нього. "Ну, друже, – думали вони, – це щось не надто схоже на урок польоту".

Флетчер зітхнув і вирішив почати з іншого.

– Кхм. Отже... гаразд, – мовив він і прискіпливо подивився на них. – Почнемо з горизонтальних польотів.

І, сказавши це, він раптом зрозумів, що його друг і справді мав не більше божого дару, ніж сам Флетчер Лінд.

"Межі немає, Джонатане? – подумав він. – Ну то що ж, скоро настане час, коли я вирину з повітря на твоєму березі і зможу тебе дечому навчити!"

І хоча Флетчер намагався дивитись на своїх учнів з належною суворістю, він на мить побачив їх такими, якими вони є насправді, і вони не просто сподобалися йому – в цю мить він їх полюбив. "Межі немає, Джонатане?" – подумав він і всміхнувся. І рушив у свій політ до знання.

1 2 3 4 5