Напудрила обличчя, надкусила вишню й підфарбувала соком губи, ущипнула себе за щоки, щоб на них заграв рум'янець. Із скрині полетів старий одяг, аж поки вона знайшла злиняну синю оксамитову сукню і вбралася в неї. Тоді оглянула себе у дзеркалі.
— О ні! — застогнала вона й заплющила очі.— Нічого в мене не вийде! Не бути мені молодшою від тебе, Вільяме Сіммонс! Навіть якби я померла, це не вилікувало б мене від старості, від цієї напасті...
Її охопило невтримне бажання втекти до лісу, заритися в купу листя і зогнити з ним.
Вона метнулася з кімнати, маючи намір ніколи не повертатись назад. Та коли відчинила двері, знадвору залетів холодний вітер, і вона почула звук, що змусив її зупинитись.
Вітер облетів кімнату, покружляв над труною і овіяв тіло. Вільям Сіммонс наче ворухнувся в домовині. Бабуся грюкнула дверима і поволі підійшла подивитись на нього.
Він виглядав на десять років старшим.
— Вільяме Сіммонс!
І ось обличчя Вільяма Сіммонса з кожною хвилиною почало старіти. Щоки запали глибше і стали схожі на зморщені яблука. Спочатку він був ніби з яскраво-білого снігу, а тепер став танути й чорніти. На повіках і губах зібралося безліч зморщок. Тоді, ніби від удару молотком, усе обличчя вкрилося сіткою тріщин, а тіло скорчилось, мов у агонії. Йому стало сорок, потім п'ятдесят, потім шістдесят років! Потім сімдесят, вісімдесят, дев'яносто! Роки все летіли й летіли! Обличчя шурхотіло, наче спалюване полум'ям невблаганного часу, і ось йому вже сто десять, сто двадцять років, вирізьблених на ділі глибокими, різкими зморшками!
Бабуся Лоблілі, відчуваючи гострий біль у своїх тонесеньких кісточках, спокійно спостерігала, як змінюється Вільям Сіммонс, і простояла вона так усю довгу ніч, ставши свідком неймовірних речей. Нарешті їй стало легше, ніби з серця упав великий тягар. Вона спокійно заснула, схилившись на стілець.
Із-за лісу пробилися перші промені сонця, прокинулися пташки, мурахи, річка... Настав ранок.
Прокинулась і бабуся Лоблілі й згори вниз поглянула на Вільяма Сіммонса.
— Ох! — вигукнула вона.
І від одного її подиху його кістки розсипались, наче засохлий метелик. Кістки кришились і здіймалися порохнявою в сонячному світлі. За кожним бабусиним криком вони розколювались і шурхотіли. Якби надворі був вітер і бабуся прочинила двері, то Вільяма Сіммонса відразу здуло б, як опале листя.
Довгий час вона мовчки стояла, схилившись над труною, і дивилась усередину. Зненацька її мов осяяло. Вона скрикнула й відсахнулась назад, затуливши обличчя долонями. Тоді схопилася за свої худі груди, провела долонями по руках і ногах, торкнулась свого беззубого рота.
На її крик прибіг Джозеф Пайкс. Він смикнув за ручку дверей І побачив: бабуся танцює і підстрибує у своїх високих черевиках, виписуючи по кімнаті неймовірні фігури. Вона плескала в долоні, сміялась і кружляла; метляючи спідницею, вальсувала сама із собою, а на очах у неї блищали сльози. Подивившись на своє відображення в дзеркалі, вона раптом крикнула йому і сонячному світлу:
— Я молода! Мені вісімдесят, але я молодша за нього!
Вона знову пішла підстрибувати й витанцьовувати.
— Ти сказав правду, Джозефе Пайкс. Життя має свої переваги! — пирснула від сміху бабуся.— Я молодша за всіх мертвих у всьому світі!
І вона так прудко закружляла у вальсі, що зачепила за труну сукнею, і від цього доторку золотий порох хмаркою знявся в повітря.
— Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! — радісно вигукувала бабуся Лоблілі.