Вони, мабуть, уже вкрали його в суботу вночі.
— Та що ти кажеш! Як же вони могли його вкрасти до півночі? А опівночі вже була неділя. В неділю чорти не дуже люблять шльондрати по землі.
— Це правда. Про це я не подумав. Можна й мені з тобою?
— Звичайно, якщо не боїшся.
— Боюсь! Отакої! Ти нявкнеш під вікном?
— Добре… І ти нявкни у відповідь, якщо тобі можна буде вийти. А то минулого разу я доти нявкав під вікнами, поки старий Гейс почав жбурляти в мене каменюки й кричати: "Чорти побрали б цю кішку!" Я йому за це вибив шибку цеглиною,— тільки ти про це анітелень!
— Гаразд. Тієї ночі я не міг нявкнути у відповідь, бо тітка за мною стежила. Але тепер я таки нявкну. Слухай, Геку, що це в тебе таке?
— Нічого особливого — кліщ.
— Де ти його взяв?
— А в лісі.
— Що візьмеш за нього?
— Не знаю. Я його не збираюся продавати.
— Як знаєш. Та й кліщ такий манюсінький.
— Ну, ще б пак! Чужого кліща кожен може лаяти. А я ним задоволений. Для мене і цей добрий.
— Та кліщів у лісі до чорта. Я б їх тисячу назбирав, коли б схотів.
— Так чого ж ти їх не назбираєш? Ага! Сам знаєш, що тобі не вдасться. Скажу я тобі, що цей кліщ дуже ранній. Це перший кліщ, якого я бачив цього року.
— Слухай, Геку, я тобі дам за нього свій зуб.
— Покажи.
Том дістав папірець і обережно розгорнув. Гекльберрі уважно оглянув зуб. Спокуса була дуже велика. Нарешті він спитав:
— Справжній?
Том підняв верхню губу і показав порожнє місце.
— Гаразд,— сказав Гекльберрі.— Значить, по руках!

Том поклав кліща в коробочку з-під пістонів, де ще недавно був ув՚язнений жук, і хлопці розійшлися, причому кожен почував себе багатшим, ніж перед цим.
Дійшовши до дерев՚яного будинку, де містилася школа, Том швидко ввійшов з виглядом людини, яка сумлінно поспішала на урок, повісив капелюха на гвіздок і з діловитим виглядом квапливо сів на лаву. Учитель, який сидів, як на троні, на високому плетеному кріслі, мирно куняв, заколисаний гудінням учнів. Поява Тома розбудила його:
— Томасе Сойєре!
Том знав, що коли вчитель називає його повним ім՚ям, це не віщує нічого доброго.
— Сер!
— Іди сюди! Ну, сер, чому це ви знову спізнилися?
Том уже ладен був збрехати щось, коли раптом побачив дві довгі золотисті коси, які він одразу пізнав завдяки електричному струмові кохання. Він побачив, що єдине вільне місце в тій половині класу, де сиділи дівчата, було біля неї, і миттю відповів:
— Я зупинився на вулиці поговорити з Гекльберрі Фінном.
Учитель скам՚янів від здивування: він безпорадно втупився в Тома. Гудіння змовкло. Учні запитували себе, чи не з՚їхав з глузду цей відчайдушний хлопець. Нарешті вчитель сказав:
— Ти… що робив?
— Зупинився на вулиці поговорити з Гекльберрі Фінном!
Помилитися в значенні цих слів було неможливо.
— Томасе Сойєре, це найдивовижніше визнання, що я коли-небудь чув. За таку зухвалість лінійки мало. Знімайте куртку!
Рука вчителя працювала, поки не втомилась, запас різок помітно поменшав. Потім учитель наказав:
— Тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатками! І хай це буде для вас застереженням.
Сміх, що чувся в класі, трохи ніби збентежив хлопця. Але це тільки здавалося. Насправді його більше бентежила близькість до свого незнаного божества і несподіване щастя, яке йому випало. Він сів на краєчок соснової лави. Дівчинка задерла носа і відсунулася. Усі довкола моргали, шепотіли, хихотіли. Але Том сидів смирно, спершися на довгу низьку парту, і нібито старанно читав. Помалу на нього перестали звертати увагу, і клас знову наповнився звичайним гудінням. Тоді хлопець почав нишком поглядати на сусідку. Та помітила це, скривила рота і на хвилину повернулася до нього спиною. Коли ж вона знов обернулась до нього, перед нею лежав персик. Вона відсунула його; Том тихенько поклав його на те саме місце. Вона знов відсунула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик знову на те саме місце,— і вона залишила його там. Том нашкрябав на грифельній дошці: "Будь ласка, візьміть,— у мене є ще". Дівчинка прочитала ці слова, але нічого не відповіла. Тоді він почав малювати на дошці, закриваючи свій малюнок лівою рукою. Деякий час дівчинка вдавала, ніби не помічає цього; але потім в ній почала виявлятися людська цікавість. Хлопець малював собі далі, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала подивитись, що це він малює, але так, щоб не дуже себе видати. Том знов-таки ніби не помітив її цікавості. Нарешті вона здалась і нерішуче прошепотіла:
— Покажіть мені!
Том відкрив частину карикатурного будинку з похилою покрівлею і кільцями диму, що виходив з димаря. Дівчинка так зацікавилась його роботою, що забула про все на світі. Коли Том закінчив, вона хвилинку дивилася, потім прошепотіла:
— Ох, чудово! Тепер намалюйте людину.
Художник поставив на подвір՚ї перед будинком людину, схожу на підйомний кран і таку високу, що вона могла б переступити через будинок. Але дівчинка не була занадто вибаглива. Вежа задовольнилася з тієї потвори і прошепотіла:
— Як гарно! Тепер намалюйте мене поруч!
Том намалював пісковий годинник, приробив до нього зверху круглий місяць, солом՚яні ручки й ніжки і в розчепірені пальці вклав величезне віяло. Дівчинка сказала:
— І це дуже красиво. Хотіла б я вміти малювати!
— Це легко,— прошепотів Том.— Я вас навчу.
— Ну, невже? Коли?
— На великій перерві. Ви підете додому обідати?
— Не піду, якщо хочете.
— Добре. Як вас звуть?
— Беккі Течер. А вас? Ага, я знаю,— Томас Сойєр.
— Мене так звуть перед тим, як карають. Коли я добре поводжуся, мене звуть просто Том. Ви звіть мене Томом, гаразд?
— Гаразд.
Том знову почав щось писати на дошці, ховаючи слова від Беккі. Але тепер вона вже не відсувалась, а просила показати їй. Том казав:
— Там нічого нема.
— Ні, є!
— Ні, нема; та вам і дивитись не хочеться.
— Ні, хочеться. Слово честі, хочеться. Будь ласка, покажіть!
— Ви кому-небудь скажете!
— Ні, не скажу. Слово честі, слово честі, не скажу.
— Нікому в світі не скажете? До самої смерті?
— Ні, ніколи нікому не скажу. А тепер покажіть!
— Та ви ж зовсім не хочете…
— Якщо ви такі вперті, Томе, я все одно побачу.
І вона поклала свою маленьку ручку на його руку. Почалась боротьба. Том удавав, ніби чинить серйозний опір, але поволі відводив свою руку, і нарешті розкрились такі слова: "Я вас люблю".
— Ах, ви поганий хлопчисько! — дівчинка боляче вдарила його по руці, але почервоніла, і було видно, що їй приємно.
Саме цієї миті хлопець відчув, що хтось міцно схопив його за вухо і поволі піднімає з лави. У такий спосіб його було проведено через увесь клас на своє місце під загальний нестримний сміх. Потім учитель протягом кількох жахливих хвилин постояв над ним, не кажучи ні слова, і нарешті так само тихо рушив на свій трон. Та хоча вухо у Тома боліло, серце його було сповнене радістю.
Коли учні заспокоїлися, Том зробив чесну спробу вчитися, але він був занадто зворушений. На уроці читання він збивався і плутав слова, на географії обертав озера в гори, гори в річки, а річки в материки, аж поки в світі знову не запанував первісний хаос. На уроці правопису Том так калічив найпростіші слова, що у нього відібрали олов՚яний жетон, який він носив з великою гордістю протягом кількох місяців.
Розділ сьомий
Перегони кліща і розбите серце
Що більше намагався Том зосередити увагу на книжці, то більше розбігалися його думки. Нарешті він зітхнув і, позіхнувши, залишив ці спроби, йому здавалося, що велика перерва ніколи не настане. Було душно, жодного повіву вітру не відчувалось. З усіх снотворних днів це був найснотворніший. Одноманітне бурмотіння двадцяти п՚яти школярів, що зубрили, навівало дрімоту, ніби гудіння бджіл.
Зелені схили Кардіфської гори лежали в тремтячому серпанку спеки. У небі ліниво ширяли кілька птахів. Крім них, не було видно ніяких інших живих істот, крім хіба що двох-трьох корів, та й ті спали.
Том усім серцем прагнув волі. Знайти що-небудь цікаве, щоб якось згаяти нудний час. Він засунув руку в кишеню, і лице його осяяла невимовна радість. Він нишком дістав із кишені коробочку, витяг звідти кліща і поклав на довгу плескату парту. Комаха, мабуть, теж в цю хвилину пройнялася вдячністю, але завчасно, бо тільки-но вона почала тікати, як Том завернув її шпилькою назад і примусив повзти в іншому напрямі.
Поруч Тома сидів приятель і друг його, страждаючи так само, як і Том. Він з глибокою вдячністю вхопився за нову забавку. Цього друга звали Джо Гарпер. Хлопці дружили цілий тиждень, а в суботу спільно воювали як вороги.
Джо витяг шпильку з куртки і почав допомагати другові муштрувати полоненого кліща. Обидва дедалі більше захоплювалися цим спортом.
Нарешті Том заявив, що вони тільки заважають один одному і жоден не дістає цілковитого задоволення від кліща. Тому він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і провів посередині риску згори донизу.
— А тепер,— сказав він,— умовимось так: поки кліщ буде на твоїм боці, ганяй його скільки завгодно, а я його не чіпатиму; а коли ти його випустиш і він утече на мій бік, то ти його не чіпай, поки він од мене не втече.
— Гаразд. Починай! Пускай його!
Незабаром кліщ утік від Тома і перейшов екватор. Тоді за нього взявся Джо. Кліщ знов кинувся тікати — і знову опинився у Томових володіннях. Ці переходи повторялися досить часто. Поки один хлопець ганяв кліща, захоплений такою цікавою роботою, другий з неменшою цікавістю стежив за ним. Дві голови схилилися над дошкою, і дві душі умерли для всього іншого на світі. Нарешті щастя нібито остаточно перейшло на бік Джо. Кліщ, збуджений і стривожений не менш, ніж самі хлопці, кидався туди й сюди, але щоразу, коли перемога була, так би мовити, в руках Тома і пальці його рвалися до комахи, шпилька Джо невблаганно завертала кліща назад. Нарешті Том не стерпів. Спокуса була занадто велика. Він простяг руку і почав підштовхувати кліща в свій бік. Вмить Джо розсердився:
— Томе,— сказав він,— не чіпай його!
— Я тільки хочу підігнати його трохи, Джо!
— Ні, сер, це нечесно. Дайте йому спокій!
— Та я не збираюся довго ганяти.
— Дайте йому спокій, кажуть вам!
— Не хочу!
— Ти не маєш права його чіпати; він на моєму боці.
— Слухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?
— Байдуже мені, чий він… Він на моєму боці, і ти не смієш чіпати його!
— Як то — не смієш! Це мій кліщ, я можу робити з ним все, що захочу!
Раптом страшний удар прута впав на Томові плечі.