— Який дивний збіг… Хіба мало лікарень у місті!" Збіги… Вони у житті на кожному кроці. Але ми запам'ятовуємо лише ті, які врізаються в пам'ять радістю або горем.
На уроках літератури діти часто дивувалися з того, що поранені Андрій Болконський і Анатоль Курагін опинилися на сусідніх операційних столах. Я пояснювала, що життя нерідко дарує нам збіги і сюрпризи, яких найбурхливіша фантазія не може уявити. Як доказ я навіть наводила приклади зі свого власного життя. "І ось знову збіг! — думала я. — І знову операційний стіл".
Жінки й чоловіки в білих халатах, які все вже бачили, хвилювалися і поспішали. Я відчувала, що вони бояться не встигнути, запізнитись.
"Одразу на стіл! — чула я. — Набряк горла… Одразу на стіл!"
По дорозі до лікарні Єлизавета не плакала, не кричала. Вона важко дихала.
Скільки разів я мріяла, щоб усі її хвороби дісталися мені! Але кожному дістається своє…
Аля хотіла, щоб діти вміли плакати… Не від свого болю, а від чужого! Звісно… В людині повинно жити співчуття, а страждання їй ні до чого. Особливо на самому початку життя, коли і радощів тих було ще небагато.
"Не зазнаєш сам — не зрозумієш!" — колись почула я. Але була не згодна. Щоб співчувати чужому горю, не обов'язково мати досвід власних бід. "Хай у моєї онуки їх ніколи не буде!" — думала я.
А уберегти не змогла.
Мене пустили на третій поверх, де була операційна. Туди повезли мою онуку… Нікому до мене не було діла…
Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.
За столом у коридорі сиділа чергова сестра. Зовсім молода. З модною зачіскою, в сережках. Ніби з моєю онукою нічого й не трапилось!
Вона першою помітила мене і спитала:
— Ви до кого?
— Я з онукою…
Вона поглянула на мене жалісливо. І сказала:
— Вам пощастило… Сьогодні чергує Бєлов. Він взагалі-то завідує відділенням. А сьогодні чергує. У нас усі хірурги хороші, але Іван Сергійович…
— Іван Бєлов?
— Ви його знаєте?
В цю мить з операційної вийшов молодий чоловік в білому халаті. Марлева пов'язка була спущена на чорну бороду. Він крикнув:
— Машо! Швидше… Швидше!
Вона скочила з місця і побігла. Довгі сережки стрибали по щоках.
"Його батька звали Сергієм! Звичайно… Сергієм! Я пам'ятаю…"
Маша вибігла з операційної. І, підскочивши до телефону, почала набирати якісь цифри.
— Що? Що там? — спитала я.
— Хай Ганна Іванівна прийде в операційну! — крикнула в трубку Маша. — Тільки зараз же!
— А Бєлов уже там? Бєлов… там? — запитувала я.
— Він там… Я вам наллю валер'янки.
— Скільки йому років?
— Я думаю, тридцять п'ять.
Вона подала мензурку.
— І живе недалеко? Так?
— Зовсім близько. Випийте…
— Ну, так… Через дорогу від моєї колишньої школи.
— Ходить додому обідати. Значить, ви його знаєте?
— Знаю…
У небезпечні і навіть безнадійні хвилини людина шукає надію. Доля онуки поєдналася раптом у моїй свідомості з образом Іванка Бєлова. У цьому союзі я хотіла побачити спасіння… І побачила.
"Яке щастя, що саме він…" — думала я, не розуміючи ще, чому я так думаю.
В кінці коридора з'явилася жінка. Повна, немолода. Вона бігла.
— Це Ганна Іванівна, — полегшено прошепотіла Maina. — Він просив її… Слава богу! — Вона вийняла дзеркальце. — На кого я схожа! — І попудрилася.
Круглий годинник показував сім хвилин на третю.
Іван… Іванко Бєлов… Чому мені тоді потрібен був само він? Котрого раніше я побоювалася, з котрим насильно розлучила Володю… Я тоді втекла в іншу школу, щоб врятуватися від Іванкової відчайдушності і відваги. Від тих його якостей, на які зараз була вся надія.
З висоти свого горя я раптом роздивилася Іванкові вчинки в істинному світлі. Я пам'ятала їх усі… І той його вчинок, про який по могла розказати онуці.
— Слухай-но! Чому в мене дні бабусі, а дідусь тільки один? — якось спитала вона.
— Другого не було… ніколи, — розгубившись, відповіла я.
Вона в задумі походила по кімнаті й знову звернулась до мене:
— Слухай-но! А звідки тоді взявся мій тато?
Насправді дідусь у неї був. Як у мене колись був чоловік, а у Володі батько. Його звали Геннадієм. Геною… За професією він був зоотехніком. Потім учився її педагогічному інституті, де ми з ним і познайомились.
Його професійні турботи я назвала "чотириногими захопленнями". Він жив ними з дитинства. Без кінця про них думав і говорив. Я не вимагала, щоб із двох своїх кохань він вибрав одне. Але всіляко підкреслювала велич і красу свого призначення в порівнянні з приземленістю і буденністю його справ.
З допомогою літератури, яка покликана звеличувати, її ніби постійно принижувала його. Хоч і несвідомо.
Вважати головою свого дому викладача зоології здавалось мені несолідним. І головою стала я.
Мені хотілося, щоб Геннадій займався в житті одним, а захоплювався чимось іншим. Він підкорився… І тоді погасло те головне, що осявало його. Мені стало нудно. Я тільки тоді зрозуміла, що світло все ж таки було, коли воно згасло.
Я ще не знала в ту пору, що на благородних фанатиках, чим би вони не займалися, тримається світ. І що позбавити таких людей фанатизму — все одно що хлюпнути водою на вогнище…
Коли Володі виповнилося півтора року, ми з Геннадієм розлучилися. Він поїхав за тридев'ять земель, на Далекий Схід. Я попросила його на прощання не нагадувати про себе, щоб не травмувати сина. Він і тут підкорився.
А через тринадцять років я дізналася, що, почавши працювати в звірорадгоспі, він став видатним вченим. "Чотириногі захоплення" міцно поставили його на обидві ноги: він став доктором наук, директором інституту.
"Яке для Геннадія щастя, що я пішла від нього!" — цією думкою я, мабуть, хотіла догодити своїй совісті, звільнитися від гризот.
Але позбавити Володю такого батька я не могла!
Дізнавшись якось, що Геннадій приїхав до Москви на наукову конференцію, я організувала його зустріч із сином.
Іванко Бєлов нечасто приходив до нас додому. Але тут, звичайно ж, вийшло так, що Іванко зайшов. І, як пишуть, "взяв участь в переговорах".
Я повернулася додому пізно, коли зустріч закінчилася. Геннадій і Іванко пішли.
Обличчя у Володі було розгублене і винувате. Мабуть, таке, яке буває у вірного, люблячого чоловіка, який побачив іншу гарну жінку і не зміг не визнати її високих достоїнств.
Виявилося, що Геннадій зрідка буває в Москві, що все життя його пов'язане з далеким краєм, який він полюбив. Але вони твердо домовилися, що Володя у дні зимових канікул злітає до батька. А потім і під час літніх.
Я схвалила цей план. Але Володя до батька не поїхав… Його відмовив Іванко Бєлов. Хоч вони не так вже й дружили, Іванко мав на мого сина магічний вплив. І в цьому я бачила велику небезпеку!
— Навіщо ж ти це зробив? — запитала я Іванка. — Батько на нього чекає…
— Занадто вже він розумний! — похмуро відповів Іванко.
— Так це ж добре.
— Як сказати… Хай сам приїздить. Якщо захоче…
Я вважала, що Іванко учинив злочин. Умовляла Володю… Він не заперечував. Але щоразу, коли починалися канікули, знаходилась причина, яка утримувала його біля мене.
"Занадто вже він розумний!" — сказав тоді Іванко.
Минуло понад двадцять років… І я несподівано зрозуміла, що він зробив це заради мене. Він не хотів, щоб и ділила сина з тим, хто міг підкорити його серце, а колись потім… І забрати від мене.
Принаймні він хотів, щоб зустрічі Володі з батьком відбувалися недалеко від мене і нашого дому.
— Скажіть… у нього на обличчі веснянки? — спитала я сестру Машу.
— Ось днями він сказав: "Подивіться на моє обличчя — і вам стане ясно: весна прийшла!"
— Чи не можна у вас попросити ще… валер'янки?
— Я наллю… Але ви сядьте, будь ласка. Бо ходите, ходите по коридору…
Круглий годинник показував сім хвилин на третю.
З операційної вискочив той же молодий чоловік. Марлева пов'язка знову з'їхала на чорну бороду.
— Машо! Усю бригаду… Усю бригаду!! — гукнув він. І відразу ж зник.
— Яку бригаду? — спитала я.
Маша почала набирати номер.
— Яку бригаду?
Вона вдарила трубкою об телефон:
— Занято. Знайшли коли розмовляти!
— Яку бригаду?..
Вона заспішила вздовж коридора. На високих підборах їй було важко йти. Вона скинула туфлі і побігла просто так… у панчохах.
Потім із того боку, куди вона побігла, показалося троє чоловіків — усі в халатах і білих шапочках. Вони перегнали Машу і теж зникли за дверима операційної.
Маша зупинилася, підпила туфлі. Підійшла до свого столика. І тільки тоді їх взула.
— Яка бригада? — спитала я.
— Просто так… Не хвилюйтеся. Студенти-практиканти у нас. Операція рідкісна. Він хоче їм показати. Все буде нормально. Якщо там Іван Сергійович…
Вона вийняла дзеркальце.
— Я розумію. Якщо Іванко Бєлов…
Мені необхідно було весь час згадувати про нього щось хороше. В цьому були надії, спасіння. І я згадувала.
Одного разу, коли Володя й Іванко вчилися ще в шостому класі, мав бути "районний" диктант. Вирішили черговий раз перевірити, наскільки грамотні в нашому районі дванадцятирічні. Диктант був хитромудро важкий. А що абсолютно грамотних людей на світі не існує, то навіть я навряд чи написала б його без жодної помилки.
Що ж тоді казати про Семена Голубкіна! Він геть розгубився: двійка за той диктант загрожувала йому другорічництвом.
Тоді Іванко ще не проникнув у глухі таємниці голубкінської психології і дуже йому співчував. Коли Семен, плутаючись і напружуючись, блукав по лабіринтах знаменитих чотиривіршів, відомих усім із дитинства, Іванко страждав. Я бачила це… І якщо мені вдавалося не помічати його підказувань, я їх не помічала.
А після уроків у коридорі здоровило Голубкін притискав невисокого Іванка: той, виявляється, підказував недостатньо чітко і ясно: "Сам, либонь, ви-иучив! Сам усе-е знаєш!.."
За цим я також потайки спостерігала.
Після диктанту Семен бігав по коридору і випитував у своїх однокласників:
— Як пишеться "на протязі"? Разом чи окремо?
— Окремо, — відповідали йому.
— Одна помилочка є! — казав він. І загинав пальця. — А ти сам як написав? Правильно?
Якщо виявлялося, що правильно, Семен скімлив:
— Ну, зві-існо… Сам написа-ав!
Чужі успіхи його вбивали. Йому здавалося, що будь-які удачі приходять до людей ніби за його, Семенів, рахунок. Заздрість, в якій я завжди бачила джерело багатьох людських слабкостей і пороків, не полишала Семена у спокої.
— Та-ак… Ще одна помилочка! — вигукував він і нагинав ще одного пальця з таким виглядом, ніби всі навкруги були винні й у цій його помилці.
Володя ніколи не розкривав мені секрети приятелів, але ці сцени він демонстрував в особах.