Спасибі… Сигнальнику!
У коридорі, біля білого столика, розмовляв по телефону молодий лікар. У нього була русява борідка і передчасна лисина. Він тер, ніби полірував, свою лисину, згадуючи, як проїхати до театру оперети. Мене завжди дивувало, що оточуючий їх світ страждань не спроможний відірвати лікарів од звичайних турбот. Навіть від спортивних пристрастей, а зараз виявилось — і від оперети. "Усе правильно, — подумав я. — Вони повинні лікувати, а не приплюсовувати біль до болю і до печалі печаль".
— Почекай, — зупинив мене лікар. Договорив і, залишивши у спокої лисину, суворо спитав:
— Це що у тебе?
Він показав на дошку, обгорнуту маминим медичним халатом.
— Подарунок, — відповів я.
— Чому ж назад його несеш? — Він знову потер лисину. — А втім, не в тому річ. Тобі скільки років?
— Шістнадцять, — збрехав я навіщось, додавши собі два з половиною роки. І, як на доказ, витягнув шию і руки.
Лікар показав на білі двері палати, в якій лежала Катерина Іллівна:
— Родич?
— Так.
— А чому це інші родичі не відвідують?
— Інших нема.
— Ну, якщо нема… — Він повільно, ніби роздумуючи, потер свою лисину. — Якщо нема… тоді зайдемо в ординаторську.
Коли ми зайшли, він спитав:
— Таємниці берегти умієш?
— Умію.
— Так ось… Операцію робити не будемо. Нема сенсу.
— Як це розуміти?
— Строки упущені. Пізно вже.
— Але ж вона має кращий вигляд!
— Так буває.
Я повернувся додому. Мами не було. Я знову розпеленав дошку, прихилив її до вікна. На дереві сонцем було написано:
"Тут жили, прямо зі школи пішли на війну і героїчно загинули
Володимир Бугров
Андрій Добровольський
Олександр Лєпьошкін
Борис Лунько
Сергій Нєфьодов
Дмитро Савельєв
Тетяна Ткачук
Вічна пам'ять героям!"
— І Катерині Іллівні, у якої вони вчилися, — додав я вголос.
Минуло багато років. Але щоразу, входячи в наш будинок чи виходячи з нього, я дивлюся на потемнілу вже дубову дошку і подумки кажу: "Вічна пам'ять… Ненавиджу війну!"