Мені її тато залишив.
— Що значить… залишив?
— Він у останні роки місця собі не знаходив: "Користі від мене ніякої!" — казав мамі. І вона його навантажувала завданнями. Які були посильні… Ось змусила дошку вистругати. "Сама не знаю навіщо!" — сказала мені мама. А зараз відомо навіщо! Дошка гладенька, міцна. І вся в прожилках, ніби жива. Але головне — мені її залишив батько. Навіть можна сказати: заповідав! Ось на ній…
— Нікого не забудь! — перебила Катерина Іллівна. — У вас в будинку жили ще…
— Дима Савельєв і Боря Луцько!
— Так, Дима і Боря. Нема ідеальних? — Вона знову з кимось почала сперечатися. — А вони, мої хлопчики? А твоя мама? А ти? А проте… ти цього не чув! Домовились?
— Не чув.
— Порушую правила педагогіки? Та ні… Основне її правило — говорити правду! Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.
— Згоден.
— Дима і Боря…
— Все дізнаюся про них! — пообіцяв я.
— Життя їхнє, було коротке, а дізнатися можна ба-то. Ти друзів своїх підключи! Хай допомагають.
Мені хотілося зробити все самому, і я промовчав.
— "Герої, що жили в нашому будинку"? — вела далі вона. — Так ти хочеш назвати свій літопис?
— Так.
— Дима пропав безвісти. А мав стати відомим! Майбутній Амундсен! Майбутній Пржевальський! — писали про нього в стіннівці:
— Знову це слово, — промовив я. — Скільки "майбутніх" так і залишилися майбутніми… "Ненавиджу війну!" — каже моя мама.
— Так повинні думати всі! — владно промовила Катерина Іллівна. — А хто так не думає, тих треба судити. Принаймні судом совісті. Ти часто цитуєш маму. Це мені подобається! — Вона перевела дух. — Коли Димі пророкували долю Пржевальського, він відповідав: "Хоч конем Пржевальського стати б: поскакати по білому світу". Замість портфеля рюкзак за спиною носив. На руці витатуював якір. Це єдине, за що я його лаяла. "Розумний в гору не піде, розумний гору обійде…" Ще одна дивна "мудрість"! Цинічна дуже. Гнєдковська, я б сказала. А Дима щоліта ходив з батьком в гори. І хотів, щоб між хлопцями утвердилось альпіністське братство: всі у зв'язці, і один одного підтягують! Дима Савельєв… На картах дальні маршрути прокладав, а дійшов лише до Наро-Фомінська. Там і пропав.
— А Боря?
— Цей тварин любив. Усіх дворняжок підгодовував. Три чи чотири у нього вдома прижилися. Щодня зустрічали його біля школи… Коли він пішов на фронт, вони ще рік чи півтора до шкільного ґанку приходили. Чекали на нього. Сідали й чекали! Я не могла дивитися в їхні очі. Борисова мама доглядала їх, поки були сили. Ти що це, Петре? Не треба. Хоч я завжди хотіла, щоб мої учні навчилися сумувати, співчувати… Адже сміятися кожен дурень уміє. Я не уявляла собі, звичайно, що їм випадуть такі страждання! А ти перестань. Хочеш, я для тебе нове прізвисько придумаю? Горністом вже називали Андрійка. Хіба у мене не вистачить фантазії щось нове створити? А хоча б ось… Будь Сигнальником! І щосили сигналь, як тільки цього вимагатиме життя.
Я від ніяковості втягнув шию в плечі, а руки заклав за спину.
— Добре, коли б на світі більше було Сигнальників і Горністів! — вела далі Катерина Іллівна. — І менше мовчунів, які не сигналять і не горнять ні за яких обставин. Словом, якщо ти зробиш те, що задумав, я й справді ляжу в лікарню зі спокійною душею. Буду знати, що імена і подвиги моїх хлопчиків не канули у вічність! І взагалі… Хай про тих, хто встиг у житті всього одне — спасти нашу землю! — хай про них буде написано. Про кожного! Поіменно… І якщо шкіл вже нема, то в будинках, де вони жили! А якщо будинків, де жили, нема, то в будинках піонерів, де в гуртках навчались, або в дитячих бібліотеках, куди за книжками ходили… Але щоб жодне ім'я не кануло у вічність! Мої дорогі хлопчики…
— Чому тільки хлопчики? Я й про Тетянку напишу.
— Тоді мені ще спокійніше буде… на операційному столі!
Про що б Катерина Іллівна не розмірковувала, майбутня операція брала в усьому участь. І виказувала свою присутність: голос її був то надто оптимістичний, само-заспокоюючий, то задумливо відчужений.
Вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками.
— Отже, я з успіхом продовжую худнути! Це було б даниною моді, якби відбувалося, як то кажуть, "за власним бажанням". Але я завжди була прихильницею фундаментальності. І якщо здоров'я зі мною не порахувалось, назвемо його нездоров'ям. Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.
Але я не відповів.
Вона продовжувала вдивлятися в себе:
— Схоже, що одна сукня розрахована на двох. Але панікувати соромно. Адже я Тетянку в чотири рази пережила!
— Навіщо ви, Катерино Іллівно?..
— Панікувати соромно, — повторила вона. — Я ось дочці своїй про операцію не напишу: навіщо і її заганяти в лікарняну атмосферу?
— А де вона?
— На Далекому Сході. На Далекому! Тобто далеко, а ти — близько… Я б хотіла, щоб від імені усіх улюблених мною дітей мене провідував ти, Петре. Не заперечуєш? Я слухаю…
— Аякже? Звичайно!..
Влаштувавшись на лаві в центрі двору, я сонячним променем через збільшувальне скло виводив на дубовій дошці літеру за літерою.
Я хотів, щоб відкриття меморіальної дошки було сюрпризом, — і спочатку працював вдома, вилізши на підвіконня. Але сонце навідувалось до нас лише вранці. І я вирішив, що зручніше з ним спілкуватися відверто, не ховаючись.
Незабаром я був уже не просто в центрі двору, а й в центрі уваги. Хлопці обступили мене, але не щільно, на відстані, яку називають "шанобливою".
Як тільки із літер вишиковувались імена й прізвища, я чув приглушене: "Володимир Бугров… А де він жив? У якому під'їзді?", "Тетяна Ткачук… А де вона жила? На якому поверсі?" Кожному, я відчував, хотілося, щоб це було в його під'їзді і на його поверсі.
— Петре, а звідки ти знаєш їхні імена… І прізвища?
— Я багато чого про них знаю! Але поки що не все. Ось Володя Бугров. Повинен був стати академіком. — Я повторив слова Катерини Іллівни: — "Скільки майбутніх академіків не дожили навіть до інституту!" Треба розвідати про них… поки є у кого дізнатися. Ми, можливо, і літопис створимо: "Герої, що жили в нашому будинку"! Сигнальниками і Горністами хочете бути?
— Ще б пак!.. А що це означає?
— Потім поясню.
Лише Валько Гнєдков підійти не зважувався. Він спостерігав за мною віддалік — і багато чого для нього було незрозумілим, тому що він не здогадався взяти із собою бінокль. З тривогою він розумів тільки одне: його свисток відступив перед звуками… перед сигналами горна!
— Що це у тебе? — спитали мене біля прохідної лікарні.
— Подарунок, — відповів я.
— Що це у тебе? — ще разів з п'ять запитували мене лікарі і медсестри в коридорах лікарні.
— Подарунок, — відповідав я.
Дошка була загорнута в мамин медичний халат. Ніхто не зупинив мене, бо, можливо, на лікарняних перехрестях білий колір діяв, як зелений на вуличних.
— Що це у тебе? — спитала Катерина Іллівна, коли я увійшов до палати.
— Все… Закінчив.
— Не може бути!
Дві немолоді жінки, що лежали в одній палаті з Катериною Іллівною, були в чомусь фатальному схожі між собою: хвороба знекровила їхні обличчя, в очах поселилася розгубленість і зажура — у такі дні люди запізно усвідомлюють істинну ціну всього, що стає раптом для них недоступне.
Жінки з гарячковою радістю відірвалися від власних думок, які також, мабуть, були схожими одна на одну, — і зустріли мене як довгожданого. Обидві вважали Катерину Іллівну головною в палаті: сказавши речення, дивилися на неї, чекали її схвалення.
Коли я вперше прийшов до лікарні, одна з них спитала:
— Вчительку прийшов провідати?
— Йому пощастило: він ніколи у мене не вчився, — сказала Катерина Іллівна.
Я не розгортав свого "подарунка", і жінки одночасно згадали, що у них багато справ у коридорі: треба прийняти ліки, подивитися телевізор. Але перш ніж залишити палату, обидві з таємничою, тихою урочистістю повідомили, що я можу привітати Катерину Іллівну.
— З чим? — спитав я, коли жінки залишили нас удвох.
— Незручно радіти в такій лікарні… в такій палаті. Але виявилося, що операція мені не потрібна. Можна обійтися без неї! От що таке самонавіювання! Варто було знаменитому професорові зробити це відкриття, як я почала видужувати, повніти. Помітно? Я слухаю… Відповідай!
— І колір обличчя змінився!
Я звернув на це увагу відразу, з порога: на щоках Катерини Іллівни проступив рожевий колір, як це бувало, коли вона хвилювалася. Шкіра натяглася, розгладилась.
— Прибавила два кіло! — переможно прошепотіла воші. — Я знала, що підозра точить, збиває з пантелику, створює небезпечні міражі. Але весь жах самоїдства я зрозуміла тільки зараз. Ось сказали: "Обійдемося без операції!" — і я розцвіла. Добре, що дочку передчасно налякати не встигла.
Від щастя я витяг вперед руки, потер долоні. Уважніше роздивився Катерину Іллівну — і цілком погодився зі знаменитим професором.
— Вас вибрали тут "палатною керівницею"? Це видно!
— Я сама себе утвердила. Не забувай, який епітет додавали до мого імені! — Вона поволі сперлася на руки, велично перетворила лікарняну койку в ложе. — Мелю на радощах щось несусвітне. Зволікаю урочистий момент! Ну, покажи мені… Невже все зробив?
Вона підвелася з ліжка у квітчастому халаті кольору її волосся.
Я обережно розпеленав дошку і підняв угору, закривши нею себе. Катерина Іллівна не змогла встояти на ногах. Втративши свою величність, вона сіла на край ліжка й ледь чутно, зривистим голосом прочитала: "Тут жили, прямо зі школи пішли на війну і героїчно загинули: Володимир Бугров, Андрій Добровольський, Олександр Лєпьошкін, Борис Лунько, Сергій Нєфьодов, Дмитро Савельєв, Тетяна Ткачук. Вічна слава героям!"
Я поставив дошку на стіл, прихилив до стіни. А схвильована Катерина Іллівна ходила но палаті, міряла її кроками з кутка в куток. Підходила до дошки, перечитувала вголос одне ім'я, потім друге.
— Це треба було зробити давно! — сказала вона. — Але хоч зараз… Слава богу, що дожила! Тепер щодня приходитиму у ваш будинок. Спасибі, Петре…
Несподівано вона підійшла і поцілувала мене у спітнілий лоб.
— Можливо, й інші… так зроблять? — сказала вона. — Сигнальники й Горністи! Скільки на нашій землі будинків, де жили герої… Не злічити!
— Ви коли виписуєтеся? — спитав я.
— Днів через три. Будемо разом приносити їм квіти. Ти згоден? Я слухаю…
На знак згоди я замахав своїми незграбними ручищами.
— Взагалі, мою операцію відмінили! А твоя "операція" завершилася чудово.