"Мадам Жері-внучка" окремого ящика не мала з тієї простої причини, що газет вона не виписувала і листів ні від кого не одержувала.
Кілька місяців у своєму житті Калерія Гаврилівна була на "виховній роботі" — вона зібрала невелику групу дошкільнят і гуляла з ними по бульвару, навчаючи малюків французької мови і гарних манер. Коли всі малюки уже цілком оволоділи гарними манерами, вони закидали свою виховательку сніжками, і групка була розпущена. Калерія Гаврилівна перейшла на роботу "в мистецтво": вона почала продавати театральні квитки. Усіх знаменитих артистів вона називала тепер просто на ймення, як своїх давніх знайомих. Вона точно знала, у кого з них який характер і скільки метрів житлової площі.
Вечорами вона вела тривалі розмови по телефону зі своїми подругами з інших театральних кас:
"А що, коли я попрошу у вас "Сплячу красуню" навзамін "Пікової дами"? Я обіцяла одній своїй приятельці "Лебедине озеро", а дістала тільки "Бахчисарайський фонтан"…"
Якось Калерія Гаврилівна принесла Льоні квиток на прем'єру в Театр юного глядача. І, якщо з того часу він коли-небудь відмовлявся виконувати її прохання (збігати у магазин, винести відро зі сміттям на подвір'я), "мадам Жері-внучка" вигукувала:
— І це вдячність за ті культурні задоволення, які ти дістав завдяки мені?
Шофер Вася Кругляшкін доводив, що Калерію Гаврилівну не випадково поселили в кімнату колишньої домовласниці: "У неї самої повно родимих плям!"
Льонька уважніше придивився до нової сусідки, але ніяких "родимих плям" у неї не виявив. Зате він знайшов цілих дві бородавки: одну в центрі лоба, якраз на тому місці, де в індійських акторок у кіно буває чорна цятка; а другу — на підборідді.
Тоді шофер Вася пояснив Льоньці, що він мав на думці "родимі плями минулого", тобто всілякі пережитки в характері Калерії Гаврилівни.
З цим уже важко було не погодитись — пережитки справді були: Калерія Гаврилівна любила побурчати, поплескати язиком і поскандалити на кухні.
У спадок від колишньої домовласниці їй дісталися не лише "родимі плями і бородавки минулого", а ще й дві товсті книги у шкіряних палітурках, що відгонили пліснявою і старовиною. Льонька знав, що в одній книзі був точний список усіх колишніх мешканців будинку, яким мадам Жері-старша здавала кімнати і квартири за платню. А в другій книзі був щоденник "старшої мадам", в якому було докладно розписано про всі ділові операції акціонерного товариства.
Останнім часом дві товсті шкіряні книги підпирали кухонний столик "мадам Жері-внучки", який під час свого недавнього пересування з віддаленого кутка до вікна втратив одну з чотирьох ніжок. Калерія Гаврилівна в результаті тривалих переговорів, конфліктів і прямих агресивних дій захопила врешті-решт найсвітліше і найзручніше місце на кухні.
"Я в'їхала в квартиру пізніше від усіх. Я, можна сказати, ваша гостя! — заявляла вона. — І ви повинні йти мені назустріч!"
* * *
Льонька ускочив до кухні, коли там уже нікого не було: покінчивши з недільними обідами, усі мешканці відпочивали в кімнатах або пішли подихати свіжим повітрям.
Льонька підбіг до столика Калерії Гаврилівни, присів і почав витягувати старовинні книги. Посуд, накритий сірим кухонним рушником, з тихим зловісним дзвоном поповз униз. Льонька ледве встиг утримати його. Тоді він, недовго думаючи, поставив круглі гірки тарілок і блюдець просто на підлогу й легко витяг книги з-під столу.
Список мешканців, що знімали кімнати у мадам Жері-старшої, був довжелезний. Кожна сторінка була перетнута згори донизу вузькими рівними доріжками граф. І кожна графа мала своє особливе призначення: "Прізвище, ім'я по батькові. Коли прибув. Коли вибув". Дві останні графи дуже здивували Льоньку: "Благонадійність" і "Особливі прикмети".
Проти прізвища кожного мешканця квапливим діловим почерком домовласниці було виведено: "Благонадійний" або "Неблагонадійний"; "Треба придивитися" або "Треба повідомити в поліцію"…
У графі "Особливі прикмети" відмічалося: "Багатий. Платить вчасно". Або: "Небагатий. Платить невчасно". У тих, хто був "небагатий" і "платив невчасно", дати прибуття і вибуття стояли одна від одної на дуже невеликій відстані: мадам Жері, певно, любила акуратність і боргів не прощала.
Сидячи на підлозі, в оточенні тарілок і блюдець, Льоня замислився… Йому важко було собі уявити, що весь цей величезний будинок, зведений з похмурого сірого гранітного каменю, будинок, у якому тепер живуть його, Льончині, приятелі, їхні матері й батьки, бабусі й дідусі — робітники, інженери, лікарі, вчителі, — що весь цей будинок належав колись лише двом жінкам-домовласницям. І вони могли вигнати на вулицю будь-кого, хто був їм не до вподоби або у кого не було грошей, щоб заплатити вчасно.
Льонька підвівся і пройшовся кухнею, широким старовинним коридором. Одна їхня квартира — і та он яка велика! А скільки у будинку таких квартир! І все це було в руках двох людей, лише двох! Звичайно, Льоня й раніше читав у книжках про капіталістів, про фабрикантів і про домовласників, але зараз він якось особливо виразно уявив собі, до чого ж несправедливо було все влаштовано у тому старому світі, який зараз раптом постав перед ним у вигляді цих двох товстих книг, що відгонили пліснявою!
Льонька повернувся до кухні, знову сів на підлогу й розгорнув другу книгу.
"Щоденник мадам Жері-старшої" — було написано на першій сторінці. А нижче, в дужках, додано: "Жерікової".
Ось, виявляється, як просто звучало справжнє, не скорочене на чужоземний лад прізвище колишніх домовласниць!
У щоденнику мадам Жері-старша писала лише про справи: з кого треба одержати, кому ще "накинути" квартплату і яким робом з однієї звичайної кімнати зробити дві, а то й три…
"Багата ж була, цілий будинок мала, — міркував Льонька, — а все про зиск дбала! І навіщо їй потрібно було стільки грошей? Просто зрозуміти неможливо!" Сидячи на підлозі, Льонька знизував своїми худими, гострими плечима, на обличчі в нього було крайнє здивування: адже коли у нього, у Льоньки, в кишені було один чи два карбованці, він почував себе справжнім багачем. А тут цілий будинок — і все мало, все мало…
Дивуючись апетитові колишньої домовласниці, Льонька гортав сторінку за сторінкою.
І раптом зупинився — на сторінці сімдесят сьомій було написано: "І як же це я такою дурною виявилася: горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат поробити… Завтра, опівдні, робітників викличу…"
Цей запис було зроблено у травні 1917 року. "Понаробити кімнат" на горищі домовласниця так і не змогла. Навіть однієї кімнати вона не встигла закінчити: залишилася порожня цегляна коробка. Так ось, значить, звідки вона!.. Тепер Льонька помчить на подвір'я і всім доведе, що він зовсім не хвалько, як гадає Тиха Таня, бо він таки довідався, звідки взялася ця таємнича кімната на горищі…
— Що це таке? Блюдця на підлозі? Сервіз на підлозі! Серед бруду! Серед мікробів! — пролунав раптом ззаду крик.
Льоня обернувся і побачив Калерію Гаврилівну.
— Ти що тут робиш? Що?!
— Я?.. Я… читаю…
— Він читає! Бібліотека на підлозі! Та як ти посмів?.. Як ти посмів займати мій посуд?!
— Я… Ми… Ми хотіли відремонтувати ваш стіл! Ваш столик! От я його і оглядаю! — випалив раптом Льонька.
— Хто це "ми"?..
— Ну, ми… БОБУПІШ організовує на подвір'ї майстерню… Під такою, знаєте, чудовою назвою… Ну, під такою назвою… "Що зламалось — усе відремонтуємо!" От! У вас столик зламався? Так? От ми його і відремонтуємо. І поставимо на ноги!
— А книги навіщо взяв? — з недовір'ям поцікавилася Калерія Гаврилівна.
— Книги?.. Вони ж заважали мені столик оглядати, от я й узяв. Ну, і почитав заразом. І таке вичитав! Ось послухайте, Калеріє Гаврилівно: "… горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат понаробити…" На горище хотіла людей загнати! І одну кімнату навіть побудувала, тобто майже побудувала… Тільки закінчити не встигла: революція їй завадила.
— Авжеж, вони вміли хазяйнувати! — зітхнула Калерія Гаврилівна. — А тепер ця кімната, певно, порожня стоїть? Га?..
Очі Калерії Гаврилівни спалахнули раптом від якоїсь несподіваної ідеї.
Та Льонька примусив їх погаснути:
— А от і не порожня! Там буде радіостудія. І ми щодня передачі влаштовуватимемо. Як от сьогодні вранці. Чули? Справжні передачі, а не просто платівки крутити…
— Як сьогодні вранці?! Щодня таке буде?! — від цієї звістки Калерія Гаврилівна навіть злегка похитнулася. — Ну вже вибачте! Я вас слухати не буду. Відразу вимикатиму!
Льоня хитро посміхнувся:
— Вимикатимете? Для цього вам доведеться вилазити он на той стовпчик! Бачите? Ви вмієте по деревах лазити?
Калерія Гаврилівна визирнула на подвір'я і зміряла очима старий похилений стовп з репродуктором, схожим на сріблястий дзвін, обернутий своїм круглим "жерлом" до вікна.
Очі "мадам Жері-внучки" звузились, віщуючи грозу, і Льоня поспішив повернутися до столика:
— Ми його відремонтуємо! Ось побачите! І не якісь там протези, а справжнісінькі нові ніжки поставимо. У нашій майстерні… ну, в оцій самій — "Що зламалось — усе відремонтуємо!"
ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!
Льонька почував себе справжнім слідопитом. Захлинаючись від захоплення, він розповідав друзям про пригоду, в кожне слово якої сам щиро вірив:
— Становище було дуже важке: на кухні весь час сусіди. Та це й цілком зрозуміло: неділя! Довго я чекав слушного моменту, і от нарешті всі пішли… Але чи надовго?! Невідомо! У моєму розпорядженні було лише кілька хвилин. Та я ризикнув. Підійшов до столу "мадам Жері-внучки" і витяг з-під нього дві товстелезні шкіряні книжки. Мало не підірвався. Стіл важелезний: продукти, м'ясорубки, каструлі… Тільки-но я, значить, витяг книжки, стіл нахилився, і весь посуд задзвенів, посунувся униз. Я немов фокусник якийсь — однією рукою притримую посуд, а другою гортаю книгу. Чує моє серце, що десь тут повинно бути написано про горище! А почерк — жахливий, жодного слова не розбереш. І цілком зрозуміло — домовласниця! Навмисне так писала, щоб прості люди розібратися не могли… Нарешті знаходжу потрібний запис! І в ту ж мить… на кухні з'являється Клепальська! Вона як закричить! Як брязнеться — знепритомніла!.. Я однією рукою посуд притримую, другою її обмахую — до тями приводжу, а сам очима по рядках шастаю, до кінця дочитую!..