Говорить сьомий поверх

Анатолій Алексін

Сторінка 2 з 13

Похилий дах ряснів телевізійними антенами, кожна з яких нагадувала Льоньці руль дерев'яного самоката. У трьох місцях, на однаковій відстані одне від одного, виднілись напівкруглі горбики горішніх вікон. З середнього вікна униз, до стовпа, тягнувся дріт. Він був туго натягнутий, і Льоньці, який любив пофантазувати, раптом здалося, що подвір'я — це арена гігантського цирку, а в повітрі, над ареною, натягнуто дріт, на якому відважні еквілібристи показуватимуть дивовижні номери.

Льонька так довго вивчав вікно горища, дріт і старші дерев'яний стовп, що навіть Тиха Таня не витримала:

— Ну, я пішла.

— Ми всі підемо! — схаменувся Льонька. — Туди, на сьомий поверх — на горище тобто! І все з'ясуємо. І чому радіо замовкло — також довідаємося! Неподобство: пограли півгодини — і мовчок!

— Можна подумати, що це все він влаштував, а хтось узяв і зіпсував його роботу, — тихо, ніби про себе, мовила Таня.

Вона часто говорила про присутніх у третій особі.

"Він", тобто Льонька, удав, що нічого не почув, і повів усіх до чорного ходу, яким можна було дістатися на горище.

"І чому це вхід з подвір'я називається "чорним"? — сам до себе балакав Льонька. — Певно, тому, що тут ніколи не замінюють перегорілих лампочок, завжди темно і цілком можна скрутити собі в'язи…"

Ніби у відповідь на його думки, ззаду почувся зляканий голос Владика:

— Ой, я наступив на щось живе!

"Щось живе" відчайдушно, хрипко верескнуло, шмигонуло попід ногами, і за мить звідкись згори вже дивилися круглі, немов електричні ґудзики, зелені очі.

— Я сподіваюсь, ти не розчавив їй лапу? — тихо запитала Таня.

— Якби розчавив, вона так швидко не втекла б, — ще не отямившись від переляку, відповів Владик.

— Дивитися треба собі під ноги!

— Я дивлю-уся, та тільки нічого не бачу, — виправдувався Владик, бо, як і всі хлопці на подвір'ї, побоювався Тихої Тані.

— Навіть "на свої власні очі" нічого не бачиш? — з'єхидничала Таня.

І Владик тут же наштовхнувся на чиєсь порожнє відро.

— Треба шукати дорогу по запаху! — запропонував Льонька. — Відчуваєте запах кислої капусти? Це діжечка нашої "мадам Жері-внучки". Я знаю! Вона на площадці шостого поверху стоїть. Ось на неї і треба йти.

Усі, крім Тані, дружно зашморгали носами й за кілька хвилин були на горищі. Крізь крайні вікна, немов золотаві прожектори, вливалися снопи ранкового світла. В цих веселих сонячних смугах танцювали незліченні порошинки.

Льонька розгублено почухав потилицю:

— А де ж третій прожектор?..

— Який "прожектор"? — не зрозумів Владик.

— Ну, третє вікно… Середнє, найголовніше, з якого дріт тягнеться… Де воно?

Льонька ступив кілька кроків і раптом вигукнув:

— Дивіться! Тут якась кімната… І двері!

Справді, середнє горішнє вікно було з усіх сторін огороджене непоштукатуреною цегляною коробкою. Цеглини були вже не червоні, а коричневі, вицвілі, тьмяні від часу. Цегляна кладка була не закінчена і не доходила до самих горішніх перекрить. Через нерівні, зубчасті зверху стіни вся споруда нагадувала якусь мініатюрну старовинну фортецю. Певно, зсередини цегляна коробка утворювала невелику квадратну кімнатку. Туди вели двері з іржавими дужками для замка. Замка не було, а круглі отвори дужок були з'єднані й ретельно обмотані дротом. На дверях висів невеликий, але грізний папірець: "Стороннім вхід заборонено!"

Льонька відразу підскочив до дверей і заходився розмотувати дріт. Юхим Трошин підійшов ззаду, обережно взяв Льоньку за руку, і тоді уперше за весь час, поки піднімалися на горище, почувся м'який спокійний Юхимів голос:

— Не слід цього робити. Адже написано…

— Написано: "Стороннім вхід заборонено!" — рвучко обернувся до нього Льонька. — А ми — не сторонні! Ми — члени "Бойового будинкового піонерського штабу". А БОБУПІШ — господар подвір'я!

— Все одно не слід, — повторив Юхим.

І Льонька відійшов од дверей.

ОЛЕГ ТА ЙОГО БАБУСЯ

Ще в дитячому садку Олег вивчив напам'ять і полюбив пісеньку "В лесу родилась елочка". Це була дуже проста й коротка пісенька, та саме з неї почалися усі неприємності. Бабуся вирішила, що в онука чудовий слух і що з таким "абсолютним слухом" абсолютно необхідно вчитися музиці.

Олега урочисто і галасливо повели на екзамен до музичної школи. А назад привели тихо й розгублено: педагоги не виявили у хлопчика музичних здібностей.

— Щоб не знайти у нього слуху, треба самим бути глухими! — заявила бабуся.

Вона додала також, що перший провал онука якраз і свідчить про його неабияке обдарування: адже Шаляпіна в молодості теж не прийняли до хору, а оперу "Кармен" на перших виставах просто обсвистали.

Бабуся добре знала історію музики. Вона навіть сама грала на роялі й дуже любила концерти-загадки по радіо. Певно, замолоду вона мріяла стати піаністкою, але мрії ці не збулися, і тепер Олег повинен був досягти успіхів у мистецтві одразу за двох: за себе і за бабусю.

Бабуся вважала навіть, що зовні Олег чимось схожий на юного Паганіні. Ніхто із сім'ї Брянцевих не був особисто знайомий з юним Паганіні, і все-таки батько посмів стверджувати, що у того було бліде, худе, видовжене обличчя, обрамлене чорним смоляним волоссям. А Олег — круглолиций, рожевощокий, і над його добродушними голубими очима звисав шовковистий білявий чубчик.

Одне слово, повного збігу не було. Але бабуся запевняла, що в глибині Олегових очей світяться такі ж "натхненні вуглинки", як і у великого скрипаля-італійця. Це бачила тільки бабуся. А для всіх інших Олегові очі випромінювали цілковитий спокій і лише іноді ледь помітно іскрилися лукавством.

Щоб покласти якийсь початок музичній кар'єрі онука, бабуся років зо два тому пішла навіть на невелику хитрість, їй вдалося якось відповісти на десять з тринадцяти запитань "концерту-загадки". Рекомендованого листа до редакції бабуся надіслала від імені онука, і невдовзі дикторша дещо здивованим голосом оголосила, по радіо, що "другу премію завоював учень четвертого класу Олег Брянцев, який розумно і ясно відповів на десять запитань. Успіх хлопчика свідчить про добре викладання музики в його школі".

Музику в школі, де вчився Олег, взагалі не викладали: ніяк не могли знайти підходящого педагога. Та після цього випадку одразу знайшли. Ще б пак: з інших шкіл почали приходити для обміну досвідом! Бабуся торжествувала: її замір приніс користь.

— І ніякого тут немає обману! — казала вона. — Адже Олежко сидів поруч і багато чого відгадував сам! Ну, а все інше ми відгадали разом! — За фахом бабуся була бухгалтером. Уже кілька років вона одержувала пенсію, та, коли наставала пора річних фінансових звітів, колишні товариші по службі приходили до Ганни Степанівни по допомогу. Колеги любили бабусю — вона була добра, чуйна і, крім того, як казали на службі, з нею із бухгалтерії "пішла музика". Бабуся завжди щось наспівувала. З однієї пісні вона непомітно переходила на іншу, хоч у кожній пісні знала лише кілька рядків, та й то не зовсім точно.

Олег теж любив бабусю, не хотів її засмучувати і тому погодився учитися музиці. Але який інструмент вибрати?

— Піаністів багато, — міркувала бабуся. — Скрипалів також багато. Певно, найкраще віолончель.

— Я не люблю віолончель: її важко носити, — легковажно заперечив Олег.

Це вирішило все. Бабуся спалахнула:

— Хіба можна так підходити до музики? З таких позицій? "Важко носити"! У мистецтві нічого не дається легко, запам'ятай це!

Наступного дня купили віолончель.

Двічі на тиждень, після обіду, Олег став ходити до приватного педагога. А надвечір бабуся дзвонила по телефону й цікавилася успіхами онука. Приватний педагог був у захопленні. Олег, на його думку, так добре встигав, що йому корисно б вчитися не двічі на тиждень, а щодня. Бабуся була щаслива, проте від щоденних уроків усе-таки утрималась: занадто дорого.

— А як добре було б учитися щодня! — час від часу зітхала вона. — Ти б швидше став лауреатом міжнародного конкурсу!

І ось два місяці тому бабусина мрія несподівано почала здійснюватися…

Брянцеви обмінялися і переїхали на нову квартиру: в старому будинку не було ліфта, а у бабусі боліли ноги, їй важко було підніматися на п'ятий поверх. Олег перейшов до іншої школи. І ось, прийшовши якось після занять додому, він сповістив:

— А в цій школі є музичний гурток! І на віолончелі там можна учитися щодня. Безплатно!

На радощах бабуся напекла пирогів і заплатила приватному педагогові за цілий місяць, хоча Олег учився двадцять днів.

— Нехай не ображається!

— Дуже треба йому ображатися! — пробурчав Олегів батько.

— Він багато втрачає! — вигукнула бабуся. — Колись Олег прославив би його, як свого першого вчителя.

— Ну, це ще баба ворожила надвоє.

— Я — бабуся! І я ніколи не "ворожу надвоє!" Я завжди кажу точно і впевнено: Олег буде музикантом!

Батько хотів, щоб Олег став у майбутньому тямущим інженером. Ну, а спершу хорошим токарем, чи, може, фрезерувальником на заводі.

— Ти хочеш, щоб він повторив твій шлях, — говорила бабуся. — Та зрозумій же зрештою: у нього інші здібності. Інше й покликання. Смичок і струни — ось що він триматиме в руках усе життя!

Проте часто вечорами Олег тримав у руках і рубанок, і напильник, і плоскогубці… Він допізна столярував у ванній кімнаті, що заважало сусідам митися і дуже непокоїло бабусю:

— Гляди, бережи руки! Уся твоя доля — у твоїх руках! Точніше кажучи, у твоїх пальцях.

— Знаю, бабусю, — добродушно погоджувався Олег. — Ось я їх і розвиваю — пальці. Так у музичному гуртку радять: стружіть, кажуть, пиляйте!

"Може, це нові методи музичного виховання? — міркувала бабуся. — У наш час музиканти не пиляли і не стругали… Але, може, тепер… хочуть якось поріднити техніку з мистецтвом?"

Усі етажерки й книжкові полиці в квартирі зроблені руками Олега. Коли приходили гості, бабуся потихеньку, потай від онука, хвалилася:

— Він! Усе він сам!.. Своїми руками!

І потім голосно, щоб чув Олег, вигукувала:

— Та головне, звичайно, музика! Він просто живе у світі звуків… мелодій! І щодень — уявіть собі, кожен день! — ходить на заняття! А от Моцарт, кажуть, був у дитинстві не дуже старанним хлопчиком…

І от уже майже два місяці Олег ходить на заняття кожного дня. Вдома він перестав займатися музикою: уся робота відбувалася у музичному гуртку, під керівництвом найдосвідченішого педагога — "колишнього всесоюзного лауреата", як називав його Олег.

Кілька разів бабуся поривалася піти до школи, познайомитися з новим музичним керівником онука.

Але Олегів батько зупиняв її:

— Я вже був у школі.

1 2 3 4 5 6 7