Отам, у затінку, де трава аж роїлась червивими пахучими плодами, я і поставив трактор.
Ми з Річардом дружно почимчикували додому. Батькові штани якось ніби сковували крок, долоні були гарячі і сірі — далося взнаки кермо із старої гуми,— в очах мерехтіло: приємні відчуття, доказ, що діло зроблене — чого моя постійна робота ніколи мені не дає. Я запитав:
— Ну, як прогулянка?
— Цікаво. Байбака бачили і ще дрозда, якогось дуже рідкісного. Ваша мама все-все знає, як що називається.
— А он ти всіх бейсболістів знаєш, як хто називається.
— Ну, про це в газетах пишуть.
Ай справді. Певно, в мами є якісь книжки про приро-можеш попросити у неї, коли хочеш.
— Ага.
Хоча для мене всі ті малюнки ніколи повністю не збігалися з тим, що в житті бачив. Невідповідність ідеального реальному.
— Це дуже давня філософська проблема.
— Або ж малюнки нікудишні.
— Сьогодні вранці у тому збірнику я про одного мутанта читав. Після атомної війни...
— Знов те саме?
— Ні, це інше оповідання. Цього разу багато лишилося живих, але радіація вплинула на гени, і більшість дітей народжуються ненормальними, того їх і звуть мутантами. Переважно це потвори, але бувають і вдосконалені типи — з чотирма руками, наприклад. Воно все ніби дурне...
— Ні, чому ж.
— Йдеться про одного хлопчика з височенним коефіцієнтом розумового розвитку — він у півтора року цілий словник прочитав, аби мову вивчити.
— Ну, і як — всі слова в нього збігалися з тим, що він у житті бачив?
Річард сприйняв мій жарт усерйоз.
— Я ще не дочитав до кінця, там вісімдесят сім сторінок. Якусь хвилину ми брели у пилюці мовчки.
— В мого батька високий коефіцієнт розвитку,— озвався він.
— А як мамі — сподобалась прогулянка?
— Та ніби нічого. Сказала, щоб я камінням не кидався, а ваша мама сказала, що не шкодить, раз я в живе створіння не цілюся.
— Вони сварилися між собою?
— Гм?
— Твоя мама і моя мама ладять одна з одною — як ти думаєш?
— Коли ми вернулися додому, ваша мама моїй сказала, що їй варто ноги жовтим милом помити, бо від сумаху кропивниця кинеться.
— Навряд чи це схоже на сварку.
— А я й не казав, що схоже.
Ще хвилина — і ми з ним, перетнувши подвір'я, опинимось на ґанку. Я запропонував:
_ Після обіду, може, знайду стару свою ракетку —
пограємо трохи. Я звичайно, знаєш, як грав? Пускав тенісного м'яча в стіну стайні і старався відбити на льоту. Удариш раз — очко, і так далі.
_ Та тих ігор скільки хоч можна придумати, коли нема з
ким гратися.
— У мене й не було. Ти, мабуть, перший.
— А Чарлі?
— Своїх дітей я не враховую.
— Чесно кажучи,— мовив Річард,— я більше хотів би з вами косити.
— Ми про це поговоримо.
Ось і колонка. Яке ж бо то чудо — вода! Ніщо — ні вдоволена хіть, ні гарні краєвиди — не наповнює нас таким глибоким спокоєм, як погамована спрага. Я пив і пив із бляшаного ківщика-мірки, що від якогось дня з легкої материної руки так і лишився забутий на лавці і, освячений часом, став її незмінною прикметою. Стінки з позначками обернулись на стіни печери, де шурхотіло моє дихання й гойдалась холодна кринична волога. Синє небо тиснуло на закриті повіки і здавалось червоним; хотілося поринути в цю прохолоду назавше. Відчуття вдячності земним стихіям переступило зі мноюлоріг і пролилось на жінок, що готували обід у кухні. Кісок у Пеггі вже не було, волосся розсипалося по плечах. Босі, щойно вимиті ноги лишали на підлозі мокрі сліди. Мати, породичавшися з нею у спільних домашніх клопотах, грала роль слухняної простакуватої сестри, стелячи на стіл серветки, поки Пеггі вправно розкладала на блакитному полумиску нарізаний сир та ковбасу. Полумисок був з комплекту, що його мати назбирала, приносячи щоразу нову тарілку з дамських-вечорів, які до війни проводились по вівторках в олінджерському кінотеатрі. Дім її мав одну незвичайну прикмету — всі речі тут були вічні; ніщо ніколи не билось. Я аж ніби відчував, як вона здригається кожного разу, коли
Пеггі влучно бухкала тарілкою чи склянкою на серветку. Мати прокашлялась і сказала:
— Як я працювала на парашутній фабриці, коло мене сиділа одна руденька дівчина — поки я один скрою та позшиваю, у неї вже три готові. Одного дня — якраз коли наші висадились у Європі — нам сказали взятися за руки і помолитися разом; взяла я її за руку, аж воно — як пташка: знаєте, як ото в пташки серденько б'ється, і вся вона суха така, аж горить? Не дивно, що оте дівча таке прудке було. Я аж налякалась.
Пеггі засміялася:
— А може, то ви її налякали?
Мати звела плечі й брови догори — точнісінько, як дідусь, коли йому перечили.
— Правду кажучи, і це могло бути. По-моєму, вона взагалі вперше бачила таку маруду, як я. Раз якось, пригадується, сказала мені, що прийняла мене за іммігрантку. Зразу, тільки-но глянула, подумала собі, що я — чужоземка, і дивувалась, звідки я так добре по-англійському вмію.
Річард розсміявся — надто відверто, як мені здалося,— і я швиденько втрутився у розмову:
— А що з нею потім сталося?
— Якби ж то я знала. Боюся, нічого хорошого. Вона мала дитину — без чоловіка, а їй тоді й дев'ятнадцяти не було. З таким ото серцебиттям до біди недалеко. Точно, як у шпака зраненого — дрібно-дрібно так билося.
Щось у її лиці мене бентежило — аж я збагнув, що в неї з'явилася звичка витріщати очі під кінець фрази,— старі люди в наших краях мають таку звичку. В мого дідуся цей риторичний прийом посилювали опуклі скельця окулярів, які він носив після видалення катаракти.
— Прошу до столу,— сказала Пеггі, наливаючи суп у тарілки. Пара, звиваючись вверх по руці, впліталася їй у волосся. Пеггі зі стуком поставила каструлю назад на плиту, ми сіли за стіл і взялися до бульйону з рисом.
Сидячи на батьковім місці, я батьківським тоном спитав:
— Ну що, побачила ферму?
_ Гарна,— відповіла Пеггі, повернувшись так, щоб
під'єднати і матір до нашої розмови.— Добре, що я тепер знаю, де що кінчається. Вчора ввечері мені здалося, що їй і краю немає, а вона, виявляється, не така вже й велика.
_ Якраз у міру,— енергійно закивала головою мати, ніби
підтакуючи Пеггі наперед.— Якраз скільки треба. Не думаю, щоб господь хотів уділити людині менше, як вісімдесят акрів.
_ За статистикою, більшість і цього не має,— озвався
Річард.
— Знаю,— сказала мати.— І тому мені сумно. Я, видно, до щасливих належу. Хоч напевно цього не заслужила.
Вона явно чекала, щоб їй заперечили.
— У дві тисячі сотому році,— вів далі Річард,— на кожного з нас припадатиме квадратний ярд землі, в тім числі пустелі й гірські вершини.
— Знаю,— повторила мати, і я аж сахнувся від фанатизму, що пролунав у її голосі: — Я вже бачу, що до того йдеться. По людях в Олтоні видно, які вони вугласті стають, аби краще в свої квадратні ярди влізтися. Людей було задумано круглими.
— Я,— сказав Річард,— недавно оповідання читав, то там люди конусоподібні були, а двері — у формі трикутників.
— Платон говорить,— тлумачила йому мати,— що бог сотворив людей круглими, як кулі,— кожен мав по дві голови і по чотири руки і ноги; і не ходили вони, а котилися на шаленій швидкості. А що люди ті були дуже щасливі і сильні, то бог їм позаздрив і порозділював навпіл, з невеличкою різницею, тож тепер кожен шукає своєї половинки. І це називається — любов.
— А що за різниця? — запитав Річард.
— Є одна, дуже маленька різниця,— сказала мати.
— Ви маєте на увазі пеніс?
Цього слова у нас не вживали ніколи; замість нього побутувало — смішно згадати — неіснуюче слівце "пімпик". Пам'ятаю, якось, коли ми з батьком одягалися вранці, мати раптом озвалася з ліжка: "Які у моїх мужчин пімпики великі!" Я відчув, що її вдаваний переляк був не такий уже й вдаваний, що тим більше було не до речі, бо в мене цього добра й на мізинець не ставало, а до батькового я й не приглядався ніколи. Тож Річард, мабуть, добряче її приголомшив.
— Так,— видавила вона.
— Є ще різниця в психології,— докинула Пеггі.
— От у це я ніяк не повірю,— заперечила мати, яка любила розвивати свою думку сама.— Я проста баба і вірю тільки в те, що бачу і можу рукою діткнути.
— І в бога,— сказав Річард.
Голова її від несподіванки сіпнулась уперед, і, щоб якось умотивувати цей мимовільний порух, мати потяглася за шматочком ковбаси.
— В бога?
— Ми про це перед обідом говорили. Він (цебто я) сказав, що ви вірите в бога.
— А ти ні?
Річард глянув на нас — на Пеггі й на мене,— шукаючи підмоги, яка прийшла натомість з боку самої матері. Вона сказала:
— Я бога бачу й дотикаю весь час.
Звернені на неї очі Річарда знов спалахнули зачарованим сяйвом царівни-жаби.
— Якби я його не бачила тут, на фермі, якби жила не тут, а в Нью-Йорку, то, може б, і не вірила. От для чого ця ферма потрібна — дуже потрібна. А то люди забудуть, що існує ще щось поза камінням, склом і метро.
— В Небрасці тих ферм тисячі,— сказав Річард.
— Я не живу в Небрасці.
— Із автостради, сюди їдучи, ми купу ферм бачили.
— Ті ферми мене не цікавлять. Мене цікавить моя ферма. Хлопець помовчав, міркуючи — це було видно по його за-
тиснених губах,— і зміркував правильно: йшлося не про загальний занепад сільського господарства — йшлося про неї саму. І він знов повернувся до свого давнішнього запитання, тільки поставив його трохи інакше:
_ А як її — ферму вашу — можна використати?
Мати, дивлячись на Річарда, тицьнула пальцем в мій бік:
_ Як поле для гольфу, але він каже — це задорого.
_ Там, куди ми з татом ходили, багато такої дикої землі,
і все те використовувалось як заповідник для птахів. Правда, там ще озеро було.
_ А тут,— мовила мати,— можна сказати, заповідник
для людей.
Річард, начебто сміючись, виставив зуби з акуратною борозенкою посередині, але звуку не подав.
— Це те місце,— вела вона,— куди люди можуть приїхати, втекти від світу, як я, на годинку-другу, щоб постесу-вати свої кути і знов стати круглими, як колись.
Мене все оте витійство, в якому бриніла прихована нотка розпачу, геть вчарувавши хлопця, почало дратувати своїм безмірним пафосом.
— Мамо,— втрутився я,— відносно того, що землі бракує, ти явно перебільшуєш. Досить раз сісти в літак, і побачиш — землі в нас скільки завгодно. І дешева, поки її в хід не пустять.
— Цить,— сказала вона.— Ми з Річардом плануєм людський заповідник. Я під грушею квитки продаватиму, а він буде обхід робити і значити хворих* яких треба знищити.
— Дивний заповідник,— сказала Пеггі.