Це був Бах у виконанні джазового хору: во-де-оу-у-у, ла-ла-лалала. Лункі, мов дзвони, голоси лилися навзаводи крізь бароккову партитуру, мокрий сніг за вікном, скошений вітром, квапився долі у тому ж таки, здавалось, грайливому ритмі, Пеггі плюс-калась у ванній, а я стояв приголомшений, у штанях і чистій білій сорочці, що якось дивно холодила тіло, наче тому, що мала би бути в далекому звідси південному місті; стояв босий на м'якому болівійському килимі, де ми недавно лежали, вчарований містом по той бік підвіконня, на якому Пеггі накришила хліба для горобців, і відчував, що хтось прохромив моє серце у точці, де все це перетиналось — і сніг, і Бах, і плюскіт води у ванній. Ніколи ще до мене не приходило таке ясне усвідомлення щастя і — разом з тим — крихкості цього почуття, що межує з божевіллям. А коли — вже у щоденному, діловому костюмі — я зібрався іти (мій бездоганний двійник у цю пору летів літаком на північ), вона раптом сказала жалібно: Не приходь більше, Джо. Мені щораз важче прощатися з тобою. Вибач, я не вмію інакше, я хотіла бути тобі милою, звичайною коханкою, але благородства нестає. Не великодушна в мене натура. Іди, йди назад до Джоан і будь добрий до неї. Це я все напсувала — не треба було мені закохуватись. І коли я вперше — до строку — сказав, що готовий кинути Джоан заради неї, вона закричала: Нізащо! А діти твої! Я б собі ніколи цього не простила! Образи поставали у спогадах заломлені, мовби її біль затоплював, як вода. При зустрічах з Джоан обличчя у неї скляніло від страху, що переходив у погорду, при прощанні зі мною брезкло, рожевіючи, готове розплакатись, а при наступному побаченні стрічало мене бліде від утоми, і кожного разу вона приймала мене до себе і в себе, як невідворотний дамоклів меч; і, згадуючи, я питав сам себе — навіщо я змушував її стільки страждати, чи, радше, яким таким правом я вимислив усю цю спокуту? Уява малювала її самотньою зараз, безпомічною і зґвалтованою, дарма що свою чашу горя вона вже випила до дна — господь, я знав, любить поіронізувати і може, не задумуючись, докинути ще й це.
Поруч зойкнула мати: поспішаючи думкою на порятунок,, я перевищив швидкість. В машині мати завжди була неспокійна — просто диво, як вона любить власне життя.
Широке біле шосе, розлетівшись одним із трилисників, у розмаху яких є щось від фіглярства, поступилось старому чорному шляхові, звідки я звернув на сіру шурхотливу дорогу, потім на наш путівець г тут, нарешті, побачив Пеггі й розсміявся, бо вона — в купальнику — стояла на гребені, що ним закінчувався город, і махала мотикою.
Рішуча постава, надмірний від незвички запал, з яким вона лупцювала грядку, підкреслювали пишноту її фігури, що звужувалася донизу й на рівні щиколоток, здавалось, пропадала в землі. Ми зупинились під тією самою грушею, що вклала у кілька вцілілих гілок усю свою плодоносну силу, і вийшли з машини. Голова в мене нила на тім'ї, наче шкіру там хто стягнув.
— Чого це вам так смішно? — спитала Пеггі.
— Ти дуже гарно виглядаєш, Пеггі,— сказала мати.— Не звертай на них уваги. Ці чоловіки завше так — спочатку норовлять зіпхнути на нас свою роботу, а коли ти працюєш на них, ще й сміються.
Найголосніше сміявся Річард.
— Мам, по-моєму, в тебе костюм не цілком відповідний,— сказав він.
— Дивись тільки, щоб боби не підважити,— сказала мати.— У них неглибоке коріння.
— Я старалась, щоб у мене було, як у вас,— мовила Пеггі і брудною рукою відкинула волосся з лиця. Босі її стопи з нафарбованими нігтями, розпластані на землі й замур-зані по щиколотки, як у дитини чи в циганки, були неймовірно зворушливі; бажання, що виповнило мене, мабуть, передалося назовні, як запах чи хвиля тепла, бо вона раптом зіщулилась, знічена, і я зрозумів, що лиш увиразнив її наготу, підкреслив беззахисність скупого її вбрання.
— Щось голова починає боліти,— сказав я, відвертаючи материну увагу.— Може, в тебе знайдеться якийсь татів капелюх?
— Ти таки перегрівся,— мовила вона.— Більше не коси.
— Треба скінчити.
— Бажано б, але що забагато, то нездорово. Не надривайся мені на зло. Надірвешся, а тоді твоя жінка скаже, що це я винна.
— Мамо,— сонце ж за хмарами. І вже четверта година.
— Пеггі, ти як думаєш — йому не задосить? Його батько теж такий до роботи був — впреться на своєму, а потім блює цілу ніч. Робив, як кажуть, усім приємність.
— Нема куди відкладати,— сказав я.— Завтра неділя.
— І що, як неділя? — спитала Пеггі, ляскаючи комарів, що зліталися до неї.
— Мама нікому не дозволяє працювати в неділю,— пояснив я.
— Так-так,— сказала мати,— смійся над старою забобонною жінкою.
Пеггі спитала:
— Ви що, й справді осуджуєте, як хтось працює в неділю?
Тепер уже випливла на поверхню — і знов через мене — материна беззахисність. Вона сказала:
— У нас це майже що непристойним вважається. Зрештою, зарослі поля старої баби теж світять в очі, як зад у канаві.
— Як що? — перепитав Річард.
— Це з Біблії,— сказала йому Пеггі.
— Як знаєш, Джо,— вела своєї мати.— По-моєму, з тебе досить. Решту Семмі докосить, або й сам приїдеш на другу суботу, раз намірився скінчити.
— Зовсім немудро,— втрутилася Пеггі, стривожена надто вже близькою перспективою наступних відвідин.
Мати повернулася до неї:
— Мудро чи ні, але, судячи з виду, мій син повинен негайно кинути цю роботу.
— Який же у мене вид? — спитав я.
— Блідий і в рум'янцях.
— Як одне, то не друге. Он дощ збирається, а я хочу принаймні велике поле скінчити. Дай-но мені попишатися зробленим ділом. Єдине, чого мені треба —татового капелюха.
— Він зроду капелюхів не носив. Дивно, як ти цього не пам'ятаєш.
— Я можу косити,— сказав Річард.
— Оце ідея,— сказала мати.— Хай хлопець проїдеться кілька разів. Покажи йому, як, а сам з-під груші слідкуватимеш.
— Навіть і не думай,— відрізала Пеггі.
— Ну, мамусенько! Ну, будь ласка! Я обережно!
— Чого ти його дрочиш? — озлився я.— Геть хлопця збаламутила.
— А я не дрочу. Якщо я в п'ятдесят могла за трактор сісти, то Річард і поготів. Уміє ганяти велосипед по Нью-Йорку, то й цього навчиться.
— Велосипед можна спинити, коли хочеш,— сказав я.— А для трактора треба мати зовсім інший комплекс навичок.
— Ну, прошу тебе, дуже-дуже прошу! — Річард почав підскакувати, як покришка на киплячому казанку, і обличчя його, звернене до Пеггі, освітив боязкий запал, що нагадав мені його батька.
— Треба бути без серця,— сказала матері Пеггі,— щоб до такого додуматись. Про це й мови не може бути.
У тої сіпнулись губи, втягуючи коротенький смішок, що ним вона завжди боронилась від несподіванок.
— Наші сільські хлопчаки все вміють робити.
— Він не сільський хлопчак,— вставив я.
Мати вдячно повернулась до мене і зробила спробу вивести тему розмови на верхів'я чистої фантазії, щоб збутися її зовсім.
— Як же Річард зможе завідувати моїм заповідником, коли він трактором їздити не вміє?
— Нічим він у вас завідувати не буде,— відрубала Пеггі.— Не сподівайтесь, що зробите з нього другого Джо.
Мати — зранена, згнічена тим, що хитрість її не вдалася — промовила тихо:
— Дорога моя Пеггі, мені й одного Джо достатньо.
— І мені теж,— докинув я.
Та жодна з них не всміхнулась, навіть не глянула на мене.
Річард слухав усе це, не здогадуючись, що доля його вже вирішена. Він поторгав Пеггі за нижню половину її убрання:
— Я тільки трохи повчуся, мам... Урок перший, Leçon Première — підлабузнювався він, нагадуючи про навчальну програму телебачення, яку вони колись, ще до мене, дивилися разом.
Пеггі грузько присіла біля нього — западинка між грудьми у неї змокріла — і, обнявши сина за стан довгими руками, сказала:
— Можеш залізти на сидіння і пошарпати ручками, тільки щоб мотор був вимкнутий. Але спершу іди до хати, поможеш бабусі віднести продукти.
1 Урок перший (фр.).
— Хороша ідея,— озвалася мати.
Затамувавши подих, я відчув, що разом з людським затором довкола мене починає розсмоктуватись і клубок у грудях. Річард з матір'ю сіли в машину і поїхали додому. Я крикнув їм навздогін, щоб знайшли капелюха. Пеггі знову взялася сапати. Я поклав руку на держак.
— Вибач,— сказала вона.— Вона мене розізлила. —— Що ж поробиш. Вийшла ти з бою красиво.
— Я й досі зла.
— Злися на мене.
— Я й на тебе зла.
— За* віщо?
— Ти весь час тримаєшся осторонь. Чекаєш, аж поки ми погиркаємось, а тоді починаєш мирити.
— Я був на твоїй стороні.
— Я цього не відчула.
— Вся ця затія з трактором не мамина, а його — він сам захотів.
— А вона підтримала. Ідіотська затія. "Ідіотська" було явним перебільшенням.
— Ти ж чула — тут усі хлопці на тракторі їздять.
— Ідіотська.
— Скажи мені одну річ. Маккейб спав з тобою після розлучення?
Пеггі видивилась на мене і, відкидаючи волосся з чола, лишила на ньому брудну навскісну смужку.
— Звідки ти взяв?
— Річард похвалився, що його батько іноді лишався ночувати.
Коли Пеггі не всміхається, вона машинально кривить рот, опустивши лівий кутик уст.
— Він — людина надійна. Я його знала і думала, що так буде краще для нас обох.
— Ну ясно!
У відповідь на мій погляд вона лиш стенула плечима.
— Той клаптик паперу ще не всьому кладе кінець.
— Я знаю. Дуже добре знаю. По-моєму, ти забуваєш, що я мав прекрасну нагоду в цьому переконатися.
— Ну, то й не дивися на мене так.
— А як я дивлюся? Я просто бачу, що ти дуже красива, аж надто — практично, тобі і не треба стільки краси,— а мені завжди сумно, коли щось пропадає намарне.
— Ага. Ну, то можеш вважати, що я не хотіла пропадати намарне.
— Але ж ти і з іншими в той час зустрічалася.
— У той час ні. Це ж було відразу після розлучення. Багато років тому, Джо.
— Чого ж тоді Річард так добре усе пам'ятає?
Вона опустила очі, пробігаючи поглядом по держалну мотики аж до опертих без діла зубців; про те, що вона бреше, говорила, здавалось, навіть брудна смужка на чолі, схожа на комету.
— Дивно,— сказав я,— що до інших мені байдуже, а от до Маккейба-бідолахи, який мені чимсь навіть сподобався,— аж ніяк.
— Просто інші для тебе реально не існують,— сказала вона і, відчувши свою нетактовність, додала: — Для мене тепер — теж.— І підставила губи для поцілунку. Я не противився; від губ її лишився присмак теплої пилюки. Вона обняла мене — ті ж самі довгі, світлим пушком вкриті руки, які щойно обіймали Річарда, лягли мені на плечі — і шепнула: — Слухай.