Кентавр

Джон Апдайк

Сторінка 3 з 49

Так Зіммерманові і скажи.

— Ти йому скажи. Може, тебе він послухає.

— А чому б і ні? Без жартів — чому б і ні?

— А я й не жартую.

— Я ж був у раді, котра прийняла його на роботу,— знаєш?

— Знаю, Еле.

— І до цих пір шкодую.

— Не треба, ради бога.

— Не треба?

— Він розумний чоловік.

— Так, але... щось там не те.

— Зіммерман уміє керувати, тільки дисципліни в нього нема.— Новий приступ болю затопив ногу по коліно.

Колдуелові здалося, що він збагнув суть Зіммермана ясно, як ніколи, і висловився про нього дуже влучно, та Гаммел, як на зло, не второпав і лише повторив своє:

— Щось там не те.

Його муляло болісне відчуття часу, аж усередині все переверталося.

— Я мушу йти.

— Щасливо. Скажи Кассі, нам тут сумно без неї.

— Зате їй весело. Пурхає там, як пташка. Це те, про що вона завжди мріяла.

— А тато Крамер як?

— Люкс. Сто років житиме.

— Не важко отак — щодня за кермом?

— Ні,— чесно кажучи, я навіть радий. Можу принаймні з малим побалакати. Ми з ним майже не бачились, поки жили у місті.

— Хлопчик у тебе розумненький. Віра казала.

— То він у маму вдався. Я лиш прошу бога, щоб не виріс таким одороблом, як я.

— Джордже, можна тобі щось сказати?

— Звичайно.

— Не зозла.

— Кажи що хоч. Ти ж мені друг.

— Знаєш, у чому твоя біда?

— Я дурний і впертий.

— Ні, серйозно.

Моя біда в тому,— подумав Колдуел,— що воно немилосердно болить.

— У чому?

— Ти надто скромний.

— Ти попав у точку,— сказав Колдуел, повертаючись, щоб іти. Але Гаммел як зарядився:

— А машина як — тримається?

Поки Колдуели не оселилися за десять миль від міста, вони обходились без автомобіля. В Олінджері скрізь мождіа дійти пішки, а до Олтона — під'їхати трамваєм. Але відкупили колишню Крамерову садибу, і автомобіль став необхідністю. Гаммел підшукав їм "б'юїк" випуску 1936 року — всього за 375 доларів.

— Машина чудова. Просто чудова. Щодня картаю себе за ту розтрощену решітку.

— її вже не звариш, Джордже. А мотор добре тягне?

— Казково. Я тобі вдячний, Еле, не думай, що я забув.

— Мотор там має бути добрий: той чоловік швидше, як на першій, не їздив. Він же з похоронного бюро.

Знову те саме. Гаммел вже сотні разів говорив йому про це. Видно, цей факт видавався йому особливо урочим.

— Я не з лякливих,— відповів Колдуел, здогадавшись, що в Гаммел овій уяві автомобіль аж кишить привидами. Хоча це був звичайнісінький, на чотири дверці, седан, в якому покійника й примістити ніде. Щоправда, чорнющий — чорнішої машини, як ця, Колдуел досі не бачив. Мабуть, дійсно-таки всі оті старі "б'юїки" покривали шелаком.

Розмовляючи, Колдуел щораз дужче непокоївся. Годинник у нього в голові безупинно цокав і цокав; школа владно кликала назад. Від безладного гаму довкола виснажене обличчя Гаммела аж наче пересіпувалось. Дивні видіння — роз'єднані вузли, обірвані проводи, плями нагару, старе залізяччя — вплітались у лихе Колдуелове передчуття: "А може, це розпадається давня дружба?" У мозку крутилося шестірнею: Покривали шелаком, "б'юїки", шелаком, шелаком.

— Ну, Еле,— рішуче сказав він,— я побіг. То ти не візьмеш ані цента?

— Годі, більше ні слова про це.

Отак воно завжди з тим олінджерським панством. Грошей вони не беруть, зате беруть владний тон. Зроблять тобі ласку і мають себе за богів.

Він рушив до виходу, але Гаммел і собі закульгав поруч. Раптом троє циклопів заґелґотали так голосно, що вони обернулися. Арчі, видобуваючи з горла щось схоже на передсмертний пташиний клекіт, показував пальцем на підлогу. На брудному цементі виднілися мокрі сліди. Колдуел глянув на поранену ногу — черевик геть нас як кров'ю. Чорна в брунатному світлі, вона цебеніла з рани тут-таки над п'ятою.

— Пішов би ти краще до лікаря,— сказав Гаммел.

— Піду, в обід. Хай само перестане.— Думка про отруту не давала йому спокою.— Хай стече.

Він відчинив двері, і їх огорнуло холодне повітря. Переступаючи поріг, Колдуел ненароком наліг на скривавлену ногу і аж підскочив від болю.

— Скажи Зіммерманові,— наполягав Гаммел.

— Гаразд.

— Ні, справді,— скажи.

— Це марна справа, Еле. Діти тепер зовсім не ті, що колись: Зіммерман залюбки віддає нас їм на поталу.

Гаммел зітхнув. Захисного кольору комбінезон висів на ньому мішком; з волосся посипались металеві ошурки.

— Погані часи настали...

Довгасте обличчя Колдуела дивно смикнулось — його потягнуло на жарт. Загалом почуття гумору він виказував рідко.

— Що не Золотий вік, то точно.

Шкода чоловіка, думав Колдуел, прямуючи до школи. Самотній, бідолаха, то й не набалакається ніяк, не відпустить тебе нізащо. Такі, як він, майстри своєї справи, вже нікому не потрібні — скрізь масове виробництво. На злам. Цей відслужив своє — давай іншого. Трах. Бах. Дави їх. За підручних у нього одноокі кретини, жінка спить з цілим містом, "Мобілгаз" виживає, та й "Техако", як кажуть, теж,— кінець, безвихідь. Так спокійно, по-діловому нюхати вістря, чи не отруєне... Бр-р-р!..

Але мало-помалу, поки він шкандибав до школи, а благеньке коричневе пальто від холоду почало приставати до шкіри, настрій у Колдуела змінився. В майстерні було так тепло. І майстер був добрий до нього. Як і завжди, зрештою: Гаммел доводився племінником татові Крамеру з жінчиного боку. Свого часу його слово у раді було вирішальним — ще тоді, як Колдуел отримав цю посаду, в розпал Великої кризи, коли всі оливкові дерева позасихали і Керера блукала світом, побиваючись за викраденою дочкою. Скрізь, де капали її сльози, трава більше не проростала. Вінок на її голові розсівав трутизну, і відтоді отруйний плющ розбуявся під кожним порогом. А до того усе в Природі було прихильне Людині. Кожна ягідка мала у собі властивість любовного зілля, і якось, збігаючи легким галопом по схилах Пеліо-ну, він підстежив юну Харікло, що збирала хрінницю на лузі...

Колдуел опинився під рожевим муром школи. Звуки, що зринали в класних кімнатах, опадали на нього, наче сніжинки. Ось закалатали чимсь металевим об крихку шибку. За вікном стояв Фол, з присішком для рами в руці, і приголомшено дивився на свого колегу. Довгасті скельця його старомодних окулярів під охайно розчесаним на проділ волоссям здивовано блищали. Фол був колись бейсболістом, і в волоссі над вухами й досі виднівся пружок від каски, хоч на немолодім уже, високім чолі рікою хвилювалися зморшки. Колдуел махнув йому й став ще більше припадати на ногу, ніби показуючи, чому він не в школі. Він стрибав, наче заведена іграшка, але стрибав не так уже й вдавано: після іскрометної операції Гаммела щиколотка озивалась сумним, сиротливим болем. З кожним наступним кроком нога, здавалось, вгрузала все глибше у розпечену землю. Колдуел дійшов до бічних дверей і вхопився рукою за клямку. Судомно втягнув свіже повітря і різко закинув голову назад, начеб його хтось покликав зверху. Ген понад край рожевої стіни волала діамантово-голуба височінь, однозначно і безконечно: "Я!"

Він закрив за собою двері і став на гумовій постілці під сходами, переводячи дух. Жовто-лискуча стіна зустріла його тією ж нецензурною лайкою. Знаючи, що на першому поверсі йому доведеться цокати повз двері Зіммерманового кабінету, Колдуел вибрав інший шлях — спустився сходами до хлопчачої роздягальні. Двері роздягальні були відчинені: скрізь порозкидувано одяг, і кілька хмаринок пари зависло в повітрі. Протиснувшись крізь ще одні двері з армованим склом, Колдуел опинився у великій півпідвальній кімнаті. Тут панувала неприродна тиша. За вчительським столом сиділа Медуза, що, як ніхто, вміла тримати дисципліну. Вона підвела очі; із скуйовдженого волосся витикалися жовті олівці. Колдуел боявся глянути їй в обличчя. З високо піднятою головою, дивлячись просто себе і рішуче затиснувши рот, він рушив уздовж стіни праворуч. З-поза стіни — там була майстерня — долинало раз по раз: хр-р-з-з-з-! е-і-і-і! — це

2 8 —133

33

зойкало під тортурами дерево. Ліворуч від нього перекочувався дитячий шемріт, наче галька під хвилями припливу. Але він, не оглядаючись, простував до дверей навпроти, де нарешті почувся в безпеці. І тільки тут озирнувся. Так і є: каблук позначив його шлях довгою низкою червоних півмісяців. Він збентежено прикусив губу — доведеться виправдуватись і вибачатись перед прибиральниками.

В їдальні метушилися жінки в зелених халатах — добували восьмицентові пакети з шоколадним молоком, укладали на тацях бутерброди в пергаментному папері, помішували суп у казанах. Сьогодні томатний. Густий нудотний дух висів між кахляних стін. Тітонька Шроєр, гладуха, що мала сина-дантиста і фартух, аж чорний під грудьми, бо постійно впиралась животом у край плити, помахала йому дерев'яним ополоником. Колдуел розплився щирою дитячою посмішкою і теж помахав їй у відповідь. Він завжди почувався вільніше серед обслуговуючого персоналу школи — кочегарів, прибиральників, куховарок. Вони нагадували йому тих справжніх людей, яких він стрічав у дитинстві, в Пассеї-ку, штат Нью-Джерсі, де його батько був убогим священиком убогої парафії. Кожен мешканець на сусідній з їхньою вулиці мав професію, що називалася дуже просто — молочник, зварник, муляр, друкар, а кожен будинок — з його власними тріщинами на стінах, з фіранками і квітами на вікнах — своє, виразне лице. Людина скромної вдачі, Колдуел почував себе найкраще в підземних володіннях шкільного царства. Тут завжди було тепло, труби парового опалення співали, і розмови велися ділові та змістовні.

Будинок школи був спланований симетрично. З їдальні він піднявся кількома східцями і вийшов до дівчачої роздягальні. Заборонена територія. Але розгардіяш у хлопців свідчив, що зараз фізкультура у них, тож небезпеки вбрести ненароком у святую святих не було. Храм стояв пусткою. Крізь прочинені важкі зелені двері виднілася смужка бетонної підлоги, краєчок жовтавої лавки, секція замкнених шафок під високими, вкритими памороззю вікнами.

Стій!

Так, це було тут, на тім самім клаптику шорсткого цементу, до якого ноги тоді ніби примерзли... У школі поволі темніло, учні пішли, скрізь у порожніх класах в унісон цокали годинники, і він, насліпавшись у котельні над купою зошитів, втомлений і байдужий до всього на світі, проходячи по дорозі до свого кабінету повз так само прочинені зелені двері, сполохав Віру Гаммел. Стояла, повита парою, голубий рушник у граційно зігнутій руці, на золотистому трикутнику волосся срібляться краплі роси...

— Чи гоже, щоб родич мій Хірон світив очима, як той сатир? Боги ж не чужі йому.

— Пані моя, Венеро,— схилив він у поклоні свою красиву голову.— Врода твоя так осліпила мене, що я на мить забув про нашу з тобою спорідненість.

Вона засміялась і, перекинувши золотисту косу собі на груди, ліниво провела по ній рушником.

— Спорідненість, до якої, мабуть, тобі гордість не велить признаватися? Бач, батько Крон, хай і в подобі коня, та зачав тебе сам, ще й у розквіті сил,— а мене? От, жбурнув Уранову плоть в піну морську, як сміття!

Вона відвернула голову, знову війнувши недбало заплетеною косою.

1 2 3 4 5 6 7