Мене охопило гостре тривожне відчуття, що я запізнююсь.
Лампи на стінах яскраво спалахнули. Я зірвався з місця. У величезних — від пологої долівки аж до стелі — дзеркалах залитого світлом фойє я побачив себе на повен зріст — щоки пашать, очі почервоніли, плечі вогнистої сорочки геть засипані білою лупою, яку я нашкріб у темряві. Була в мене така звичка — чухатись, коли ніхто не бачить. Я люто обтрусив плечі і, опинившись на холодній вулиці, здригнувся вражено, побачивши реальні обличчя, такі, здавалось, мізерні й примарні супроти тих величних, осяйних, космічних видив, які щойно у мене на очах повільно напливали одне на одне, зливались, роз'єднувались і зливалися знов. Я побіг в АМХ— це всього два квартали від Вайзер-стріт, біля магазинів Перкіомені й Біча. Біг уздовж залізничної колії. На вузькій брукованій вулиці вишикувалася низка невеличких барів і вже зачинених перукарень. Небо над освітленими будинками мінилося жовтизною, блідий відсвіт навіть у зеніті спив з нього зірки. Звіддалік, наче насмішка над моєю панікою, долинав запах таблеток Ессіка. Ідеальне місто, місто майбутнього здавалося зараз чужим, недоречним, зачатим у жорстокості.
В АМХ тхнуло спортивними кедами, підлога була зачовга-на, аж сіра. Посередині, під дошкою оголошень, обклеєною старими афішами і результатами давно минулих змагань, сидів за столом хлопчина-негр і переглядав книжку коміксів. В глибині коридору — якогось дивно зеленкуватого, мовби лампи у ньому світили крізь стіну виноградного листя, завзято вуркотів більярд. З протилежного боку долинало терпляче ца-цокка, ца-цокка тенісного м'яча. Хлопчина підвів очі від коміксів, і мені стало не по собі: в Олінджері негрів не було, і я мав забобонний страх перед ними. Всі вони видавались мені чаклунами, що знаються на чорній магії кохання і пісень. Але у цього вид був сама невинність — невинність і молоко з солодом.
— Привіт,— сказав я і, затамувавши подих, швидко про-чимчикував у коридорчик, що вів до бетонних сходів, а ті — в роздягальню і далі, до басейну. З кожним кроком униз щораз відчутніше било в ніздрі запахом води, хлорки і ще чимсь — схоже, запахом тіла.
У великій, викладеній кахлями оселі басейну гавкітливий резонанс розщеплював кожен звук на друзки. На невеликій дерев'яній лаві біля води сидів мій батько, а коло нього голий і мокрий хлопець — Дайфендорф. Дайфендорф був у самих лише скупеньких плавках — чорних, казенних; між його розкарячених стегон випинався охлялий мішечок. Волосся на грудях, на ногах і передпліччях поприлипало до шкіри, а по долівці з-під його стіп цівками текла вода. Все у цьому зсутуленому білошкірому тілі гармонувало між собою, крім отих його мозолястих червоних рук. Обидва привітали мене посмішками, що дуже вже були подібні: однаково роблені, бездумні, змовницькі. Аби допекти Дайфендор-фові, я запитав:
— Що, виграв брас і двісті двадцять?
— Виграв більше, ніж ти,— відказав той.
— Він виграв заплив брасом,— мовив батько.— Я пишаюсь тобою, Дайфі. Ти зробив усе, щоб дотримати слова. Це по-чоловічому.
— Чорт, я не бачив отого, на крайній доріжці, а то б я і двісті двадцять виграв. Він, сволота, підкрався так тихо, я вже думав, що виграю, ну й розслабився трохи.
— Той малий добре плив,— сказав батько.— І виграв чесно. Він тримав темп. Фоулі — хороший тренер. Якби не те, що тренер з мене ніякий,— ти, Дайфі, королем округу став би; ти створений для цього. Якби не те, що тренер з мене ніякий і що ти куриш.
— Фігня,— я й так цілих вісімдесят секунд можу не дихати,— сказав Дайфендорф.
Було у їхній розмові щось взаємно-улесливе, що мене дратувало. Я сів на лаву поруч батька і взявся розглядати басейн; він був тут головним героєм. Він наповняв свою величезну підземну клітку стаккатовим блиском і гострим, до різі в очах, запахом хлорки. Лавки навпроти, разом з командою суперників й арбітрами, що розсілися на них, відбиваючись у сполоханій воді, творили образ, який час від часу скидався на бородате обличчя. Скалічена знову і знову, вода, однак, зі швидкістю кристалізаційної реакції моментально зросталась. Вигуки і сплески навперебій з відлунням і новими оплесками укладалися в слова — щоразу інакші слова не знаної мені мови,— якийсь спотворений гавкіт, немов у відповідь на питання, що раптом, не знати як, визвалось мені з уст. КЕКРОП! ІНАХ! ДЕЙ! Ні, питання вирвалось не в мене, а в батька.
— А яке воно — відчуття перемоги? — промовив він голосно, просто себе, тобто звертався заразом і до мене, і до Дайфендорфа.— От чого мені знати не дано.
Блиски і бульбашки ковзали туди-сюди по тремтячій шкірі басейну. Лінії доріжок на дні вигиналися хвилями, заломлюючись у воді; здавалось, от-от на ній з'явиться бородате обличчя, та щоразу туди стрибав новий плавець. Всі інші змагання вже скінчилися, залишились тільки стрибки з трампліна. Один із наших старшокласників, Денні Хорст, оцупкуватий хлопець з розкішним чорним волоссям, що його він перед виступом перев'язав стрічкою, як гречанка, вийшов, граючи м'язами, на трамплін і виконав з розбігу переднє сальто — коліна підібрані, носки прямі,— сальто настільки досконале, що, коли його випростане тіло розітнуло воду на два м'які сплески, симетричні, як вушка амфори, один із суддів блискавично викинув "десятку".
— За всі п'ятнадцять років,— озвався батько,— я ні разу не бачив, щоб викидали "десятку". Таке можливе хіба що за другого пришестя. На світі нема досконалості.
— Шкету Денні гіп-ура! — заверещав Дайфендорф, а обидві команди заплескали в долоні, коли той, виринувши, гордовитим жестом відкинув своє буйне, вже без стрічки, волосся і за кілька гребків сягнув краю басейну. Та перед наступним стрибком Денні, знаючи, що всі ми знов чекаємо чуда, занадто напружився, збився з ритму у розбігу, вийшов з полуторного перекиду на якусь мить раніше, ніж слід, і хлюпнув у воду навзнак. Один суддя виставив йому "трійку", двоє інших — чотири очка.
— Що ж,— сказав батько,— бідолаха виклався, як міг. І коли цього разу Денні виплив на поверхню, батько
знову — єдиний він — заплескав.
Кінчилися змагання з рахунком: Західний Олтон — 37,5, Олінджер — 18 очок. Батько стояв на краю басейну перед своєю командою і говорив:
— Я пишаюся вами. Ви й так неабиякі молодці, що вийшли на змагання, хоч вам з цього ні слави, ні грошей не прибуде. При тім, що в нашому місті навіть ставка нема, я взагалі дивуюся, як вам вдається так добре виступати. Та якби нам такий басейн, як в олтонців — хоч я аж ніяк не применшую їхніх достоїнств,— кожний з вас був би Джонні Вайс-мюллером. Як на мене, то вже є. Денні, це був унікальний стрибок. Я, певно, такого вже не побачу, скільки жити буду.
Дивно він виглядав, виголошуючи цю промову: прямий, як струна, в костюмі з краваткою серед оголених торсів; з лавки, де я сидів, було видно його темну статечну голову, обрамлену хвилястою бірюзою води й білявими, у бризках, кахлями. По налитій увагою шкірі хлопців — то по плечах, то по грудях — вряди-годи пробігав нервовий дрож, наче подмух вітру по хвилі чи судома по клубах коня. Хоч вони і програли, але їх аж розпирало від гордощів та пихи, і коли ми пішли, вони залишилися в душовій, розгуляні, в милі, мов життєрадісний табун лошаків, зненацька заскочений зливою.
— Тренування в середу, як завжди! — гукнув їм батько, прощаючись.— А до того не пити молочних коктейлів і їсти не більш, як по чотири бутерброди з котлетою!
Всі розсміялись, і навіть я усміхнувся, хоч батько безперестанку гнітив мене. У всьому, що діялося того вечора, відчувалась ота його важка інертність, що на кожному кроці ставала мені завадою у здійсненні простенької мети — доставити його додому, де б він вибув з-під моєї опіки.
В коридорі, куди ми вийшли зі сходів, нас нагнав тренер західно-олтонської команди, Фоулі, і обидва, як мені здавалось, балакали чи не з годину. Від вологості в залі басейну костюми на них обважніли, і в зеленій півтемряві коридора вони скидалися на двійко мокрих від роси пастухів.
— Ти проробив зі своїми хлопцями нелюдську роботу,— сказав мій батько.— Якби я вмів хоч десяту частку того, що ти, дали б ми вам перцю та за ваші гроші. У мене цього року є кілька самородків.
— Дай спокій, Джордже,— відповів Фоулі, опасистий ру-доголовий душа-чоловік.— Сам знаєш не гірше за мене, що тут і вміти нічого: навчи пуголовків плавати — от і вся робота. У кожному з нас риба сидить, треба тільки води, щоб пустити її на волю.
— Гарно сказано,— мовив батько.— Вперше таке чую. А як тобі сподобався мій орел у брасі?
— Він і вільний мав би виграти; сподіваюсь, ти нагрів йому шкіру за те, що гав ловив?
— Він тупий, чоловіче. Тупий. В бідаги ума не більше, ніж у мене,— язик не повернеться його лаяти.
Мене розпирало від нетерпіння, аж у горлі дерло.
— Ти мого сина знаєш, правда? Пітере, ходи-но сюди, подай руку добродієві. Ось кому б твоїм татом бути!
— Ще б пак, Пітера не знати,— сказав містер Фоулі, і легкий потиск його руки, шорсткої і теплої, був цьому приємним підтвердженням.— Хто не знає Колдуелового сина!
У їхньому примарному світі молодіжних клубів, спортивних свят і урочистих прийомів всі ці бурхливі вияви захоплення один одним і вважалися' розмовою; годі було їх слухати — і не так містера Фоулі, як батька, в чийому надмірному запалі мені завжди вчувалося розгублення.
Попри всю свою балакливість батько в душі був мовчуном. І настрій, у якому він бродив зі мною того вечора, згодом окреслився в моїй пам'яті як мовчазний. Щойно тільки він опинявся на вулиці, губи його рішуче стискались, а ноги поглинали бруківку з якоюсь холодною захланністю. Не знаю, чи знайдеться хтось, хто б так любив блукати вулицями непривабливих містечок східних штатів, як мій батько. Трентон, Бріджпорт, Бінгемтон, Джонстаун, Елмайра, Алтуна — ось куди його закидала доля в ті роки, коли він працював монтером телефонної компанії, ще до одруження і потім, коли одружився з моєю мамою, в роки, коли ще мене не було на світі, а Велика криза не збила його з ніг. Він боявся Файєртауна і незатишно почував себе в Олінджері, зате Олтон він обожнював: асфальт, ліхтарі, рівненькі ряди фасадів — в усьому цьому він бачив велич середньоатлантич-ної цивілізації, що простягалась від Нью-Хейвена на півночі до Хейгерстауна на півдні й Уїлінга на заході і б^ла серед всесвіту його єдиним домом і пристанищем.