Добрих три чверті міста на нього молиться — люди його обожнюють.
— Люди дурні,— сказав доктор Аплтон, так різко подавшись уперед, що його черевики м'яко плюхнули на килим.— Це єдине, чого мене навчила лікарська практика. Люди в більшості своїй безнадійно дурні.— Він поплескав батька по коліну — раз, другий і третій — і продовжував довірливим шепотом: — А от коли я поступив у медичний коледж — туди, на південь,— там, знаєте, що про мене думали? Хлопець із села, темнота. Але за рік такого вже ніхто б не сказав. Хай, може, я був не такий хапкий, як дехто, але з характером. Я не хапався, сидів собі потихеньку над книжками. А як дійшло до випуску — хто, як ви гадаєте, першим був? Га, Пітере? Ти мудрий хлопчик — хто, по-твоєму?
— Ви,— сказав я. Я не хотів цього сказати, але що ж, коли з тебе силою тягнуть. З цими олінджерськими панами завжди так.
Доктор Аплтон тільки глянув на мене — ні кивнув, ані посміхнувся,— взагалі ніяк не показав, що чув мою відповідь. Тоді глянув на батька, кивнув йому і мовив:
— Ну, не зовсім першим, але майже. Цілком непогано, як на хлопця з села, котрого мали за тугодума. Джордже, та чи ви чули, про що я говорив?
І — без жодного попередження, у той дивний спосіб, яким усі себелюбні балакуни уривають розмову, ніби це їхній час змарновано — зірвався з місця, зник у своїй святая святих і чимось там невидимо дзеленькав. Повернувся він із пляшечкою вишневої рідини, такої густої і блискучої, що вона швидше скидалася на ртуть, ніж на рідину. І, втиснувши пляшечку в бородавчасту батькову руку, сказав:
— По одній столовій ложці кожні три години. Поки нема рентгенівського знімка, ми нічого нового не дізнаємось. Відпочивайте і менше думайте. Ну, а без смерті, бачите, і життя не було б. Здоров'я,— на його нижній губі ворухнулась усмішка,— це тваринне самопочуття. А в нездоров'я нашого переважно два джерела — голова і спина. Ми зробили дві помилки: раз — що зіп'ялися на ноги, а два — навчилися думати. Звідси зайве напруження спинного мозку і загальне перенапруження нервів. Все це впливає на мозок, а мозок — на тіло.
Він сердито підійшов до мене, різко відкинув волосся з чола і впився поглядом у шкіру.
— На голові в тебе менше, ніж у мами,— сказав він і забрав руку.
Ошелешений, принижений, я взявся пригладжувати чуба, щоб прикрити чоло.
— А що чувати від Скіппі? — спитав батько.
Весь докторів блискотливий запал одразу зник; переді мною стояв старий одутлий чоловік у жилеті з підхопленими гумкою рукавами.
— Працює на посаді в Сент-Луїсі.
— І ви мовчите! Це все зі скромності,— сказав йому батько.— Але я чудово знаю, що ви ним чортзна-як пишаєтесь. Я й сам пишаюся — до мого власного сина він у мене найкращим учнем був, і, здається, моє безголов'я не дуже на нім відбилося, слава богу.
— Все найкраще у нього від матері,— сказав доктор Аплтон, помовчавши, і ту ж мить усе померкло. Приймальня здалась мені давно неживою пусткою, оббиті чорною шкірою крісла скорботно зітхали під тягарем примарних постатей у чорному. Відлуння наших голосів і кроків тут же губилось, поглинене прахом, і я ніби відчував на собі погляд дуже далекого, тисячолітнього майбутнього. Батько витягнув гроші. Доктор одвів назад його руку і сказав:
— Почекаєм до розв'язки.
— Спасибі вам за щире слово,— попрощався з ним батько. А надворі, де нас ухопив скрипучий, без інею, життєрадісний мороз, сказав мені:
— Бачиш, Пітере? Того, що я хотів знати, я так і не дізнався. Від них дізнаєшся!
— А що було перед тим, як я прийшов?
— Вимордував мене, як міг, і виписав направлення на рентген — Олтон, гомеопатична клініка, шоста година.
— А для чого це?
— Хто його знає, для чого. Його не розбереш. Отак він і робить собі репутацію.
— По-моєму, він недолюблює Зіммермана, тільки я щось не дуже второпав, чому.
— Та тому, Пітере, що Зіммерман... Гадаю, тобі можна сказати, ти вже великий хлопець,— у Зіммермана начебто був роман з дружиною доктора Аплтона. Це було — якщо воно взагалі було — ще до твого народження. І, начебто, декому навіть неясно, хто батько Скіппі.
— А де зараз місіс Аплтон?
— Ніхто не знає, куди вона ділася. 1 чи живе, чи померла...
— Як її звали?
— Корінна.
Живе чи померла, роман, до твого народження — від слів цих, наповнених таємничим змістом, вечір, що заливав чашу видноколу, здався бездонно глибоким, а з-над обрію визирала, оповивши його, як змія, батькова смерть, і кільце її щораз стискалося. Темрява, що стрімко зринала над верхами будинків і линула просто між зорі, які тонули в ній, наче краплі слюди в океані, була такою всеосяжною, що могла крити в собі навіть цю, найгрізнішу з усіх на світі несусвітностей. Я намагався не відставати від батька — його профіль у вуличному світлі здавався блідим і похмурим,— та він, наче привид, весь час тримався на крок попереду. Батько натяг свою шапку, а от у мене голова мерзла.
— Куди ми тепер?
— Поїдемо в Олтон,— відповів він.— Зроблю отой рентген в клініці і забіжу в АМХ,— це якраз навпроти. А ти йди в кіно. Там тепло, погрійся, а потім приходь у клуб. Десь так о пів на восьму чи трохи пізніше. Змагання повинні до восьмої кінчитись. Зараз майже чверть на шосту. В тебе стане грошей на бутерброд?
— Стане, я думаю. Чуєш, тату,— а як ти... тобі ще болить?
— Не дуже. Ти за мене не турбуйся. В дурного розуму є одна перевага — він більш як про один біль нараз думати не здатен.
— Але ж, напевно, є якийсь спосіб,— сказав я,— щоб тебе вилікувати?
— Убий мене,— сказав батько. Дивно прозвучали вони, ці слова, серед холоду й темряви, кинуті в них згори, на ходу, бо батькове обличчя і постать вперто поривалися уперед.— Ось моє спасіння,— сказав він.— Убий мене.
Ми прийшли на шкільну стоянку, де залишили автомобіль; сіли в нього і поїхали в Олтон. Вогні — усі три милі нас невідступно супроводжували вогні обабіч, тільки один раз, з правого боку, зяйнуло порожнечею — там були кукурудзяні поля, власність богадільні, і вдруге — коли ми проїжджали міст, де наш пасажир колись знісся в повітря на своїх лапатих капцях. Ми перетнули залитий світлом центр міста — через набережну, по Пічоні-авеню виїхали на Вайзер-стріт і Конрад-Вайзер-сквер, далі по Шостій вулиці, повз автостоянку вокзалу — і в'їхали в провулок, про існування якого знав, здається, один лиш мій батько. Провулок виводив на схил залізничного насипу, всіяний іскристим шлаком, поруч із фабрикою Ессіка, що геть затопила похмуру околицю своїм нудотно-солодким запахом. Працівники фабрики використовували цей забутий залізницею пологий клапоть землі під стоянку для машин, і те ж саме вчинив зараз батько. Ми вибралися з "б'юїка". Лунко хряснули двері. Машина сиділа у власній тіні, як жаба на дзеркалі, одна-однісінька на стоянці. Лиш голубий ліхтар чатував над нею, наче бездушний ангел.
Біля вокзалу ми розпрощалися. Батько рушив ліворуч, до клініки, а я — прямо, на Вайзер-стріт, де сяяли реклами п'яти кінотеатрів. З центру розтікались по домівках потоки людей. Денні сеанси закінчились; на двері магазинів із задрапованими полотном вітринами (був місячник розпродажу білизни) навішували замки; у ресторанах настало коротке затишшя — там накривали столи до обіду; дідки, що продавали солоні кренделики, натягували на свої візки парусину й котили їх геть. Як цікаво було мені в місті зараз, коли я залишився сам, без батька, і — єдина супротивна течія у цьому великому відпливі — вештався собі безпритульно: міг скільки завгодно роздивлятись вітрини з коштовностями, підслуховувати під дверима тютюнових крамниць, вдихати запах кондитерських, де гладкотілі дами в пенсне і білих халатах сумно зітхали над райдужними горами ведмежих лапок, липких солодких булочок, глазурованих пампушків, горіхових трубочок і фігурних коржиків. Саме зараз, коли всі поверталися з роботи чи з магазинів — пішки, трамваями, автобусами, у власних машинах, коли всі квапились додому, до своїх обов'язків, я від своїх був вільний — на певний час: батько не те що дозволив, а просто-таки наказав мені піти в кіно і на дві години відгородитись від світу. Світ — мій світ з усіма його гнітючими прикрощами і невлаштованістю — лишився позаду; я бродив серед скарбів, що одного прекрасного дня стануть моїми. І саме зараз, коли попереду було ще стільки солодкої свободи, я щоразу з почуттям вини вертався думкою до мами, такої далекої і через те неспроможної ні застерегти, ні захистити мене,— до мами з її фермою, її батьком, її невдоволенням, з її вічною, прикрою несталістю, коли вона то необачна, то розважлива, то мудра, то недалекоглядна, то проста, то незрозуміла,— мами з її широким стривоженим обличчям і дивно непорочним запахом землі і каші,— до мами, чию кров я зараз осквернюю п'янким брудом олтонського середмістя. У ці хвилини мені здавалось, наче я тону в якомусь затхлому мареві, і ставало дуже страшно. Але спокутувати свою вину, бути в цю мить коло неї я не міг,— адже це з її власної волі між нами лежало десять миль дороги; і оте її самовільне відречення зробило мене мстивим, байдужим і гордим — безпритульним душею.
П'ять фешенебельних кінотеатрів на Вайзер-стріт називалися "Лоуї", "Ембессі", "Уорнер", "Астор" і "Ріц". Я пішов до "Уорнера" на "Молодого трубача" з Кірком Дугласом, Доріс Дей і Патрицією Ніл в головних ролях. В кінотеатрі справді було тепло. А ще мені неабияк пощастило — я потрапив на мультфільм. Того дня було тринадцяте число, тож я взагалі не сподівався, що день випаде щасливо. Мультик був, звичайно, про Скаженого Кролика. В "Лоуї" показували "Тома і Джеррі", в "Ембессі" — "Вирлоокого", в "Асторі" — або Діснея, в кращому випадку, або "Пола Террі", в гіршому. Я купив пакетик кукурудзяних баранців і ще один — мигдалю, хоча і те, і те мені шкодило. Настінні лампи лили м'яке жовте світло, і час розчинився. А в кінці, коли герой — трубач, що грав Бікса Бейдербека — врешті-решт вирвався з обіймів багатої жінки (Патриції Ніл), що своєю вкрадливо-підступною усмішечкою розтлівала його мистецтво, і коли добра, талановита жінка (Доріс Дей), віднайшовши знов свого коханого, заспівала, а десь позад цього чистого голосу — її власного — знялася у небо, наче срібний струмінь фонтана, труба Гаррі Д же йме а, на якій нібито грав Кірк Дуглас, і здіймалася щораз вище і вище, вилившись у мелодію "З піснею в серці",— тут тільки, на останній ноті, сягнувши цілковитої повні екстазу, я згадав про батька.