Було б уже й зовсім скинути з мене сорочку, коли на те пішло. А може, заодно й показати йому мої коростяві ноги. І чого це ти вічно вибовкуєш кожному все, що можна і чого не можна? Кому воно треба? А нікому не треба. Єдине, що тому* ідіотові було треба, то це тлумити псів і сопіти мені в потилицю. Білі ганки в Балтіморі! О господи! Скажи мені, тату,— про що ти думаєш, коли плетеш отакі дурниці?
Однак годі когось лаяти, коли він мовчить. Наступну милю до Олінджера ми мовчали разом. Батько натискав на газ, тепер уже й справді панічно боячись спізнитися, і обминав цілі колони автомашин, заграбаставши центральну смугу. Іноді, коли шини трапляли в трамвайну колію, кермо вислизало йому з рук. Але, на щастя, ми встигали. Проминаючи афішу, на якій клуби "Ротарі", "Ківані", "Леви" і "Лосі" запрошували нас в Олінджер, батько сказав:
— Не журись, що він взнав про твою шкіру, Пітере. Він забуде. Це єдине, чого мене навчила школа: що б ти їм не розказував, вони все одно забудуть. Кожного дня дивлюся на ті порожні, тупі обличчя і мимоволі думаю про смерть. У цих головах після тебе й сліду не лишиться. Пригадую, раз, коли мій старий уже знав, що вмирає, він розплющив очі, глянув на маму, на нас з Альмою і каже: "Як ви гадаєте — мене навіки забудуть?" Я часто про це думав. Навіки забудуть! В устах священика це були страшні слова. Я ледь не зомлів зі страху.
Коли ми заїхали на шкільну стоянку, у двері втискувався останній гурт дітей. Дзвінок, мабуть, щойно продзвенів. Повертаючись, щоб вийти з машини й зібрати свої книжки, я мимохідь зиркнув на заднє сидіння.
— Тату! — вигукнув я.— Рукавиць нема!
Він уже відійшов був на кілька кроків, та тут обернувся, провів рукою в бородавках по голові, стягуючи свою синю шапку. Наелектризоване волосся відстовбурчилося.
— Гм! Невже той поцупив?
— Напевно. Там їх нема. Тільки мотузка і карта. Батько вділив цьому відкриттю не більше, як мить.
— Що ж,— сказав він,— йому вони потрібніше Бідолаха й сам, певно, не знав, що на нього найшло.
І попрямував далі, міряючи бетонну доріжку щедрими кроками. Прилаштовуючи по дорозі книжки, я ніяк не міг його наздогнати — відстань між нами все збільшувалась, а втрата рукавиць і те, як легко він зрікся дарунку, котрий коштував мені стільки грошей і зусиль, осіли важким, неприємним тягарем в тому місці, де я притискав книжки до живота. Мій батько був заготівником; він збирав купу речей, щоб потім розкидатися ними; мій одяг, їжа, мої розкішні мрії — все це я мав від нього, і вперше в житті його смерть — при всій її недосяжно-далекій, як зірки, неймовірності — здалася мені страшною, серйозною загрозою.
III
Хірон біг і біг, спізнюючись, уздовж рядів тамариску, лавра, тису й кермесових дубів. Під кедрами й сріблястими ^линами, чиї нерухомі верхівки розчинялись в олімпійській олакиті, буйні зарості суничних дерев, дикої груші, кизилу, самшиту й портулаку наповняли ліс запахом квітів, живиці та брості. Іноді лісова гущавина розступалася перед його квапливою ходою, і в цих рухливих печерах то тут, то там кольорово спалахували всипані цвітом гілки. Він сповільнив біг. Приглушені посвисти вітру, що супроводжували його високо піднесену голову, послабшали теж. Ці прогалини серед хащі — прохромлені дотиком цікавих молодих пагінців, пронизані частими краплями пташиних пісень (здавалось, вони зриваються з важкого, перенасиченого елементами піднебесся, бо декотрі дзвеніли, як вода, інші — як мідь чи срібло; були пісні, схожі на поліровані дерев'яні палички чи на холодні, зморщені язички полум'я),— прогалини ці нагадували йому рідні серцю печери, були близькі йому і вливали спокій у душу. Його допитливе учнівське око — бо хто ж такий учитель, як не учень, тільки дорослий? — витягло на світ сховані у підліску васильки, чемерицю, тирлич, молочай, багатоніжку, переступень, аконіт і морську цибулю. А серед безликого буйства трав вирізнило по формі пелюсток, листя, стебел та колючок іксію, перстач, солодку материнку й матіолу. Розпізнані ним рослини, здавалось, виструнчувались одна за одною, ніби салютуючи тріумфальному маршу героя. Чемериця чорна згубна для коней: Шафран росте краще, коли його притоптати. В пам'яті Хірона мимоволі зринали давним-давно здобуті знання, коли він вчився аптекарської справи. Із рослин, що звуться стрихнінними, одна викликає сон, інша — божевілля. Корінь першої з них, свіжовикопаний — білого кольору, а висушений — червоний, як кров. Другу дехто називає тріороном, а дехто — періттоном; три дванадцятих унцГі підносить настрій, подвійна щодо цієї доза викликає галюцинації, потрійна приведе до невиліковного божевілля. Ще більша — смертельна.
Чебрець росте лише там, куди сягають морські вітри. Викопувати його коріння треба стоячи лицем до вітру. Старі збирачі рослин твердили, що півонію слід викопувати затемна, бо якщо трапиш на очі дятлові, випаде тобі пряма кишка. Хірон лише зневажливо сміявся з цього забобону: його завданням було виводити людей з темноти. Аполлон і Діана обіцяли йому своє покровительство. Довкруг манд-^рагори слід тричі обвести по землі мечем, а зрізаючи корінь, стати лицем на захід. Бліді Хіронові губи під каштановими завитками бороди розтяглися в усмішку, коли на пам'ять прийшли всі оті мудровані застереження, на які він ніколи не зважав у своїх пошуках справді цілющого зілля. Що варто було знати про мандрагору — це те, що, підмішана в їжу, вона допомагає проти подагри, безсоння, бешихи й статевого безсилля. Корінь дикого огірка лікує білу проказу і коросту в овець. Листям самосилу, столоченим в оливковій оліі, перев'язують місця переломів і незагоєні болячки; плодами його очищують жовч. Багатоніжка має проносні властивості, а звіробій, що зберігає силу протягом двох сотень років,— / проносні, і блювотні. Найкраще зілля росте на сухих і холодних схилах, звернених на північ — на Евбеі; зілля з Еги й Телетріону теж має велику силу. Усякі пахучі зела, крім іриса, походять з Азії: касія, цинамон, кардамон, нард, стиракс, мирра, кріп. Отруйні ростуть у нас: чемериця, болиголов, пізньоцвіт, мак, аконіт. Молочай згубний для собак і свиней; хто хоче знати, чи хворий виживе, чи ні, хай натирає його сумішшю молочаю з олією й водою протягом трьох днів. Якщо він це витримає, значить, буде жити.
Десь угорі металево дзенькнула пташка, наче дала сигнал. "Хірон! Хірон!" — злинуло десь позаду, наздогнало його, вдаривши у вуха, і помчало вперед у своїм безтілеснім пориві радості туди, в кінець стежки, де на виході з печери світилося нерівними краями налите сонцем повітря.
Він вийшов на просіку. Учні вже зібралися: Ясон, Ахілл, Асклепій, його дочка Окіроя і з десяток інших високородних дітей Олімпу, полишених під його опіку. Це вони гукали його. Сидячи півколом на теплій, порослій грястицею землі, учні радісно привітали Хірона. Ахілл глянув на нього поверх кістки, з якої висмоктував мозок; до підборіддя йому прилипли крихти воску з бджолиного стільника. В гарному тілі хлопця вже вгадувався натяк на повноту. Широкі оілі плечі його, наче під прозорою накидкою, здавалися по-жіночому округлими, і це робило його кремезну постать трохи незграбною на вигляд, а очі — маловиразними. Голубизна їх переходила у зеленавість, а погляд був водночас цікавим і уникливим. З усіх Хіронових учнів Ахілл завдавав йому найбільшого клопоту, але й більше, ніж будь-хто, потребував його схвалення, та й любив його найбільш відкрито. Ясон, котрому він уділяв менше серця, худорлявий і зовсім юний, як на свої роки, тримався, однак, із виклично незалежною впевненістю, і в темних його очах читалося тихе завзяття. Асклепій, най кмітливіший учень, був спокійний і напрочуд стриманий; багато в чому він уже перевершив свого вчителя. Вирваний з утроби покараної за зраду Короні-ди, він теж виріс без матері під покровительством далекого божественного батька; Хірон ставився до нього не як до учня, а швидше як до колеги, і в перервах, поки інші галасливо розважалися, обидва вони, дочасно змужнілі серцем, пліч-о-пліч, удвох, ще глибше поринали в таємниці науки.
Та особливо лагіднів погляд Хірона, коли лягав на рудаво-золотисту голівку дочки. Скільки життя було в цій дівчинці! Пасма волосся звивались і перепліталися: гривасті табуни з висоти пташиного польоту. Його власне життя з висоти пташиного польоту. Це в ній його плазма здобула собі безсмертя. Його погляд загубився на цій голівці, на цій, уже жіночій, розкішно увінчаній голівці: його власна кровинка. Пригадалося широкоброве, довгоноге дівча, що в злості тупало ніжкою,— дівча, що виросло з того немовляти, яке Харікло, лежачи поруч на підстилці з моху, годувала груддю, а над входом в печеру жебоніли зорі. Дівчинка була надто розумна й вразлива, щоб безболісно прожити своє дитинство; її неврівноваженість не раз засмучувала гордих нею батьків. Окірою, ще дужче, ніж його самого, мучив дар ясновидіння, і мук цих жодні з його ліків — навіть всесильний корінь, викопаний опівночі найкоротшої ночі з кам'янистого грунту в околиці Псофіди — не здатні були полегшити; тож коли, бувало, вона накидалася на нього з гострими, злобивими докорами, він не гнівався, лише лагідно підтакував, сподіваючись цим заслужити прощення за свою неспроможність зцілити її.
В загальному хорі вітань голос кожної дитини мав своє, особливе, добре відоме йому забарвлення. А разом вийшла веселка. В очах кентавра забриніло вологе тепло. Свої щоденні заняття діти починали гімном Зевсові. Коли вони підвелися, їхні постаті в легенькій одежі — ще не схожі на клинки й амфори, знаряддя Арея і Гестії, призначені для того, щоб разити й приймати в себе — були однакові в контурах, хоч різної висоти: тендітні ясні очеретинки єдиної свирілі, що влад співають осанну божеству абсолютного буття:
Царю небес, Владарю бурі, Світоче світла, Зевсе, почуй нас! Сповни нас величчю, Громодержителю, Влий в нас гармонію, Батьку дощу!
Легкий, поривчастий вітрець підхоплював і розсипав звуки пісні, наче стрічки на юних дівчачих голівках. О сонцесяйний, Вищий від Феба, Нижчий Аїду, Пане морів! Дай нам довершеність Лінії неба, Цвіту весняного,— Дай розцвісти!
Густий голос кентавра, незвичний до співу, влився в кінцеву строфу:
Світоче світла, Небо всіх смертних,
Джерело страху.