Чоловік підбіг до нас, ляпаючи підошвами. На ньому був вибляклий коричневий костюм у недоречно елегантну білу смужку, і він тулив до грудей, неначе думав зігрітись, оберемок паперів, туго перев'язаних мотузкою.
Перехилившись через мене, батько опустив вікно і крикнув:
_ Ми не до самого Олтона, тільки до Пілюлі!
Чоловік нагнув голову до вікна, кліпаючи червонястими повіками. Підняті вилоги піджака, обв'язані брудним зеленим шарфом, тісно прилягали до шиї. Він був старший, ніж я думав, окинувши оком його худорляву постать. На його білому, вискобленому злиднями чи негодою обличчі лишилися самі жили: по щоках змієнятами розповзлися криві червоні ниточки. Щось солодкаве в його підпухлих губах наштовхнуло мене на думку, чи він часом не гомік. Колись, коли я чекав на батька біля олтонської бібліотеки, мене зачепив якийсь слизький тип, і ті кілька слів, які він пробурмотів, поки я здогадався втекти, вбилися мені в голову. Весь час, поки мій потяг до дівчат залишався невдоволеним, я почувався беззахисним з цього боку — тристінна кімната, відкрита для будь-якого напасника. Мене раптом охопила безпричинна нехіть до подорожнього. Крім того, у вікно, відкрите задля нього, тягло холодом, і в мене замерзли вуха.
Як і завжди, батько своєю запопадливою ввічливістю тільки ускладнив те, що хотів спростити. Чоловік приголомшено мовчав. Ми чекали, поки клепки в нього відтануть і він второпає, нарешті, про що йдеться.
— Ми не їдемо до самого Олтона! — ще раз гукнув батько і з нетерплячки перехилився так, що його величезна голова опинилась у мене перед носом. Батько примружився, і під оком з'явилася сітка брунатних зморщок. Чоловік ще нижче опустив голову, і я почувався, мов дурень, затиснений між Цих двох старих, перехняблених облич. А з приймача все линув і линув музичний перестук коліс, і мені так хотілося мчатися разом з ними!
А скільки вам їхати? — спитав чоловік. Він ледве ворушив губами. Волосся, рідке і пряме на маківці, давно не стрижене, стирчало над вухами, як віхтики пір'я.
— Чотири милі, сідайте,— несподівано рішуче сказав батько. І, штовхнувши дверцята з мого боку, кинув мені: — Пересядь, Пітере. Уступи джентльменові місце біля пічки.
— Та ні, я ззаду,— відповів чоловік, і моя нехіть до нього трохи всякла. Якесь уявлення про гарні манери він усе ж таки мав. Але перш ніж сісти в машину, встругнув одну дивну річ: як учепився пальцями за раму мого вікна, то не пускав ЇЇ доти, доки іншою рукою, незграбно притискаючи свій пакунок ліктем, ухитрився відчинити задні дверцята. Так ніби ми — мій добродушний батько і моя безневинна душа — були якоюсь підступною чорною звіриною, котру він боявся випустити з рук. Щасливо діставшись до свого місця, він зітхнув і сказав одним із тих кволих, ніяких голосків, що, здається, от-от загубляться на середині фрази:
— Ну й гівняна погода! До кишок пробирає.
Батько відпустив зчеплення і,— подумати тільки! — повертаючись назад, щоб йому відповісти, вимкнув моє радіо! Музичний поїзд з усім своїм вантажем фантазій полетів у прірву. Осяйне й розмаїте моє майбутнє обернулося в злиденно-суєтне тепер.
— Це поки сніг не випав,— обізвався батько.— Чого мені з біса не хочеться. Щоранку молюся: не дай, господи, снігу.
Чоловік у мене за спиною сопів і хлипав, наливаючись життям, наче допотопний монстр, що розмерзався разом із брилою льоду.
— А тобі, хлопчику? — сказав він, і я потилицею відчув, що він нахиляється до мене.— Ти не проти, щоб сніг випав, правда?
— Бідний малий,— сказав батько,— йому й на санках поїздити ніяк... Він так любив місто, а ми затягнули його у цю глушину.
— Що-що, а сніг він любить, це я знаю,— сказав чоловік.— Любить, ще й як.
Видно, сніг для нього означав щось зовсім інше; таки точно — гомік. Та цього разу я відчув не так страх — батько ж поруч,— як злість.
Батька, видно, теж збентежила дивна наполегливість нашого пасажира.
— А ти що скажеш, Пітере? — спитав він мене.— Ти все ще великий любитель снігу?
_ Ні,— з притиском відповів я.
Подорожній хлипаво чмихнув. Батько голосно запитав:
— А ви звідки, добродію?
— З півночі.
— А прямуєте в Олтон.
— Та ніби.
— Ви знаєте Олтон?
— Я був там.
— Чим ви займаєтесь?
— Е-е-е... Я кухар.
— Кухар? Це чудово, і я певен, що ви не обманюєте. Які у вас плани? Зупинитеся в Олтоні?
— М-м-м-м... Зароблю трохи та й подамся на південь.
— Знаєте,— сказав батько,— це якраз те, про що я все життя мріяв — тинятися з місця на місце. Живеш собі, як пташка. Вдарять холоди, а ти — хляп! крильми — і полетів собі на південь.
Подорожній вражено хихикнув. А батько вів далі:
— Все життя мріяв жити у Флоріді, а сам її зблизька ні разу й не бачив. Та й узагалі бував на півдні не далі розкішного штату Меріленд.
— Нічого там немає, в тому Меріленді.
— Пам'ятаю, колись іще в школі, в Пассеїку,— провадив батько,— нам стільки нарозповідали про білі ґанки у Балті-морі! Нібито кожного ранку виходять господині з відрами і шкребуть-чистять, вимивають оті білі мармурові східці аж до блиску. Бачили ви там щось таке?
— Я був у Балтіморі, але такого не бачив.
— Так я і думав. Усе те брехня. Якої біди марнувати собі життя на миття мармурових сходів, як ти ще їх відчистити не встигнеш, а вже тобі якийсь ідіот уліз брудними черевиками. Я ніколи у те не вірив.
— Нічого подібного я там не бачив,— сказав подорожній, мовби жалкуючи, що спричинився до такого сильного розчарування. Батько вмів уносити в розмову жагливий дух причетності, чим завжди спантеличував співбесідника і мимоволі втягував його у марні, проте наполегливі пошуки істини. Цього разу він був особливо наполегливий в своїх пошуках, так ніби мав обмаль часу. Наступне своє запитання він буквально викрикнув:
— А як вийшло, що ви тут застрягли? На вашому місці, добродію, я б давно вже гайнув у Флоріду — тільки б мене й бачили!
— Жив я тут, в Олбані, з одним хлопцем,— неохоче відповів подорожній.
Мені аж серце стислося від тих слів, що підтверджували всі мої підозріння; та батько, вочевидь, і гадки не мав, в яке болото ми влізли.
— Ваш друг? — спитав він.
— Ага. Ніби. *
— І що сталося? Обдурив вас? Той від захвату аж уперед подався:
— Вгадав, братухо,— це до батька.— Обдурив, засранець такий! Ти вибач, хлопчику.
— Не страшно,— сказав батько.— Він, бідолашний, за один день стільки всілякої гидоти наслухається, що я й за ціле життя не перечув. Цим він у маму вдався: все бачить, а вдіяти нічого не може. Не те що я — слава богу, напівсліпий і на три чверті глухий. Господь недоумків милує.
Певною мірою я віддав батькові належне, що він покликав господа і маму бути мені заступниками — загатою, здатною стримати потік брудних одкровень, що, здавалось, от-от бризне з уст нашого пасажира; але обурювало те, що він взагалі дозволяє собі говорити про мене з цим чоловіком, вмочати хай навіть відбиток мого "я" у цю багнюку. Відчуття, що моє життя однією стороною стикається з Вермеєром, а другою — з цим типом, здавалося нестерпним.
Однак порятунок був уже близько. Ми виїжджали на
вершину Пілюлі — крутішого з двох горбів на шляху до Олтона. Внизу дорога на Олінджер завертає ліворуч, і нам доведеться висадити нашого пасажира.
На спуску ми розминулися з облупленим ваговозом, який тягся під гору настільки повільно, що здавалося, поки він доповзе, фарба з нього геть-чисто облізе. Вдалині було видно величезний особняк Руді Ессіка, що ліниво видряпувався по схилу між утікаючих вниз дерев.
Гора називалась Пілюлею завдяки своєму власнику, чиї пігулки від кашлю ("КАШЕЛЬ І НЕЖИТЬ "ЕССІК" ОБМЕЖИТЬ!") мільйонами випускала Олтонська фабрика, просочуючи цілі квартали запахом ментолу. Продавалися вони у маленьких коробочках мандаринового кольору по всіх східних штатах: коли, єдиний раз у житті, мені пощастило побувати в Манхеттені, то в самому череві Раю, на прилавку Центрального вокзалу, я із здивуванням побачив стосик рідних серцю жовтавих коробочок. Все ще не вірячи очам, купив одну. Так і є — ззаду, під імпозантно-мініатюрним зображенням фабрики дрібним шрифтом було надруковано: "Виготовлено в Олтоні, Пенсільванія". А зсередини війнуло знайомим, прохолодно-липким духом Бру-бейкер-стріт. Два міста мого життя — уявне і справжнє — наклалися одне на одне. Мені й не снилося, що Олтон може колись стикнутися з Нью-Йорком. Щоб довершити цей захопливий процес злиття і взаємопроникнення, як у концентричних кіл, я поклав таблетку до рота; зуби огорнула солодка свіжість, а десь на рівні моїх очей, під височенним склепінням заввишки з милю, де на аквамариновому небі мерехтіли сузір'я тьмяних електричних зірок, весь цей час, поки я барився біля прилавка, стискались і розтискались нервові батькові руки з жовтуватими суглобами. Він раптом перестав мене дратувати, і захотілося, як і йому, швидше сісти на поїзд додому. До цієї хвилини батько був просто неможливий. Протягом усієї нашої поїздки — одноденних відвідин його сестри — він виглядав наляканим і прибитим. Місто виявилося більшим, ніж ті, до яких він звик. Грошей у
4 8 — 133
97
нього в кишені все меншало, дарма що не купляли ми ні. чогісінько. І хоч скільки ми бродили по місту, та так і не дістались до жодного з тих музеїв, про які я читав. В одному з них, Музеї Фріка, мала бути картина Вермеєра — чоловік у крислатому капелюсі і жінка, що посміхається, недбало виставивши руку, і їй у долоню ллється світло; в іншому — Метрополітені — дівчина в накрохмаленому чепці благоговійно схилилась над високим срібним дзбанком, мерехтливо-блакитний блиск якого був для мене в дитинстві втіленням святого духа. Те, що ці картини, які я обожнював в репродукціях, існували як звичайні, матеріальні речі, здавалось мені незбагненною таємницею: наблизитись до них на відстань руки, побачити на власні очі автентичні кольори, візерунок тріщин на фарбі — не менш таємничий знак часу, таємниця в таємниці — означало пізнати бога через при^ частя настільки реально, що я б не здивувався, коли б ця мить пізнання стала для мене останньою. Але вона так і не збулася. В музеї ми не заходили, картин я не бачив. Зате побачив інтер'єр номера в готелі, де мешкала батькова сестра. Тут, дарма що так високо над вулицею — на двадцятому поверсі,— стояв дивний запах, як від підкладки зеленого в крати маминого пальта з хутряним коміром.