Я любив цей горіх на нашому подвір'ї: коли я був малим, там висіла гойдалка, прив'язана до гілляки — на малюнку гілляка була просто рискою, майже зовсім чорною. Дивлячись на цю чорну смужку, я раптом знову відчув дотик шпателя до полотна — мить того життя, що якимсь дивовижним чином не переставала тривати. Саме ця тривкість, ця можливість спинити минаючу мить, мабуть, і штовхнула мене, п'ятилітню дитину, до малювання. Адже, по-моєму, саме десь у цьому віці ми починаєм усвідомлювати, що все на світі якщо не гине зовсім, то обов'язково міняється, зміщується, вислизає, втікає, мов ті сонячні зайчики на цегляній стежці під порослою виноградом аркою в червневий день — вічно нові і невпізнанні.
— Пітере.
Мамин голос прозвучав на вибуховій ноті.
Я у два ковтки спорожнив свою склянку соку і, щоб дошкулити їй, сказав:
— Бідній собаці там навіть пити нічого — лиже та й лиже оту крижину в мисці.
Дідусь заворушився у себе на дивані й проголосив:
— Оце ж і Джейк Бім мав таку саму приказку. Він на старому вок-залі — на Берта-Фернес — за начальника був, ще до того, як там пасажирські лік-відували. "Час,— говорив він урочисто так,— і олтонська залізниця нікого не жде".
— А вам, тату,— озвався батько,— не приходила така думка — чи хтось жде час?
Дідусь на це безглуздя відповів мовчанкою, і мама, що вже несла мені окріп для кави, метнулася в кімнату йому на підтримку.
— Джордже,— сказала вона,— і чого це ти, замість іти заводити машину, домучуєш нас своїми теревенями?
— Гм? — здивувався він.— Хіба тато образився? Тату, я й не думав вас образити. Я думав те, що сказав,— ціле життя тільки й чую: "Час не жде, час не жде", а що це значить, не знаю. А й справді — що це значить? Спитайте-но, кого хочете — і жоден шельма вам не скаже. Хоча ні, щось таки збрешуть. Ніхто не признається, що не знає.
— Це значить,— сказала мама і завагалась, відчувши, як і я, що вперта батькова допитливість геть-чисто позбавила відоме прислів'я його простенького змісту,— це значить, що не можна досягнути неможливого.
— От і ні. Бачиш,— почав батько тим ледь підвищеним голосом, яким завжди шукав зачіпки на голому місці,— я син священика. Мене виховували у вірі — і я досі вірю,— що бог сотворив людину як останнє і найдовершеніше з усіх своїх творінь. Якщо це правда, то хто тоді він такий, отой час, що ніби всевладний і вищий за нас?
Мати повернулася до кухні і, ставши наді мною, налила паруючу воду в чашку. Я по-змовницькому хихикнув — ми з нею часто підсміювалися над батьком. Але мама, тримаючи каструльку квітчастим рушником, не відводила очей від чашки і не розхлюпала ані краплини. Коричневий порошок — фірми Махсвел — сплив крихітним острівцем на гарячій поверхні й поволі розчинявся, забарвлюючи воду в чорний колір. Мама помішала каву, і в чашці знявся вир жовтуватої пінки.
_ їж кашу, Пітере,— сказала вона.
_ Не можу,— відповів я.— Настрою нема. І живіт болить.
Мені хотілося відомстити їй за оте моє невдале загравання,— було прикро, що батько, цей простодушний невеселий дивак, який, здавалося, вже давно був третім зайвим у наших з нею романтичних стосунках, сьогодні так підступно посів чільне місце в її думках.
А він усе не вгавав:
— Я, тату, не хотів вас образити; просто всі оті заяложені фрази так мене дратують, що я геть голову трачу, коли їх чую. Такі вже вони велемудрі, аж мене чорти беруть. І якщо тим дідам сільським, чи хто там з біса їх попридумував, щось не до вподоби, то нехай би прийшли і сказали.
— Джордже,— гукнула мама,— таж від тебе першого ми її і почули!
Батько змінив тему.
— Гей, котра це година?
Молоко було захолодне, кава загаряча. Я сьорбнув і обпік собі піднебіння; після цього літепла кукурудзяна каша взагалі видалася гидкою на смак. Наче на підтвердження моєї брехні, живіт і справді розболівся — так його діймало клацання хвилин на годиннику.
— Готово! — крикнув я.— Готово, готово!
Я так само, як батько, любив грати перед невидимою публікою, тільки його публіка була десь далеко, і йому доводилося кричати, а моя — тут-таки, за рампою. Хлопчик, кумедно тримаючись за живіт, перетинає лівий бік сцени. Я почимчикував у вітальню по одяг і книжки. Моя стара вірна куртка висіла на дверях. Батько сидів у кріслі-гойдалці спиною до вогню, що потріскував, дотанцьовуючи, в каміні. На ньому було його картате пальто — стара лахманина з різними ґудзиками, що її батько врятував від продажу на благодійні цілі, хоч пальто було замале на нього і ледве сягало колін. На голові сиділа жахливого вигляду синя плетена шапка, яку він підібрав на смітнику в школі. У цій шапці, натягненій аж на вуха, він скидався на перерослого бевзя з журнальної карикатури. Почав він її носити зовсім недавно, і я ніяк не міг втямити, навіщо. Волосся в нього ще й досі було пишне, тільки де-не-де взялося сивиною. Зрозуміло, що для мене батько завжди лишався незмінним. Та він і справді виглядав молодшим, як на свої роки. Ось він повернув голову, і на мене глянуло передчасно змужніле обличчя хитрого вуличного бешкетника. Дитинство своє батько провів у скромному передмісті Пассеїка. Його обличчя — лискуче й м'ясисте, все у вибляклих, в'ялих складках — здавалось мені жорстоким і ніжним, мудрим і безвиразним водночас; чимала різниця між нами і досі звеличувала його в моїх очах, хоча вже не так, як тоді, коли воно бачилось мені нарівні з небом. Колись в Олінджері, коли я стояв поруч нього на нашій цегляній стежці, що вела до повитої виноградом арки,— стояв, ледь сягаючи його колін, а він, здавалось, сягав головою верхівок каштанів, я був переконаний, що, поки ми отак стоїмо, на світі усе гаразд.
— Твої книжки на підвіконні,— сказав він.— Ти їв кашу? Я огризнувся:
— Сам кажеш — часу нема.
Я зібрав підручники — блідо-голубу латину, де обкладинка трималась на чесному слові, елегантно-червону алгебру цьогорічного випуску — щоразу, як я перегортав сторінки, у ніздрі бив гострий, свіжий запах паперу,— і велику пошарпану книжку з природознавства, що його викладав мій батько. Сіра палітурка була прикрашена тисненим трикутником із зображеннями динозавра, атома, що променів, наче зірка, і мікроскопа. На спинці і на торці попередній власник вивів синім чорнилом здоровенне слово ФІ ДО. Цей розгонистий надпис виглядав тепер зворушливо і вбого, наче всіма забутий ідол. Фідо Хорнбекер був зіркою футболу, коли я ходив до сьомого класу. Серед імен на внутрішньому боці обкладинки, де моє стояло останнім, я так і не зміг визначити ім'я тієї, що була закохана у Фідо. З п'яти осіб я був першим хлопцем, якому припала ця книжка. Четверо попередніх — Мері Хеффнер; Евелін Мейз, Крихітка; Рея Фурствайблер; Філіда Л. Герхарт — злилися в моїй уяві в одну німфу з не-виробленим почерком. Можливо, вони всі любили Фідо.
— Хто ощадить час на їжі, тратить на здоров'ї,— сказав дідусь.
— Малий, як і я, тату,— озвався батько.— Я теж ніколи не мав часу наїстися. "Ану, прожро, гайда з-за столу!" — оце тільки й чув. Злидні — жахлива річ.
Дідусь не знав, що йому робити з руками, а його високі черевики на кнопках нервово совгалися по підлозі. Він був прямою протилежністю батька, бо, проживши чималий шмат життя, гадав, що може відповісти на всі запитання і залагодити всі непорозуміння — тільки б його слухали.
— Я б пішов до доктора Аплтона,— виголосив він, прокашлявшись так обережно, наче мав у горлі японський папір.— Я його батька добре знав. Аплтони в нашій окрузі здавен живуть.
Він сидів під вікном, залитий білим зимовим світлом, і порівняно з батьком, чия круглоголова постать чорно бовваніла проти мерехтливого полум'я, здавався більш витонченим витвором природи.
Батько підвівся.
— Кожного разу, як я приходжу, він починає вихвалятися.
У кухні знялася якась метушня. Вискнули і з гуркотом зачинилися двері; почулося гарячкове шкрябання об підлогу. Собака з розгону влетіла у вітальню. На килимі Леді ніби зависла в нерішучості, розпластавшись під тягарем своєї радості. Вона несамовито гребла лапами під себе, наче пливла на місці по злинялому темно-червоному килиму, з якого, хоч і наскрізь протертого, все ще можна було нашкребти жмутики бузкового пуху — "мишки", як їх називала бабуся, коли ще жила, а килим цей лежав у нас в Олінджері. Нетямлячись від щастя, що її впустили, Леді вертілася, як граната, начинена добрими вістями,— кудлатий вир бурхливого захвату із смердючим запахом скунса, якого вона випатрала ще тиждень тому. Шукаючи собі покровителя, вона метнулася була до батька, та біля мене круто повернула, стрибнула на диван й у вияві нестримної вдячності лизнула дідуся в лице.
За своє довге життя він не раз постраждав від собак і боявся їх.
— Марш, мар-рш! — протестував він, відвертаючи обличчя і впираючись своїми тонкими красивими руками в білі груди Леді. Голос його звучав з якоюсь дивною гортанною силою, начеб виривався з не знаних нам диких і темних глибин.
Леді тицьнулась тремтячою мордою йому у вухо і так шалено замахала хвостом, що журнали посипались на підлогу. Знялася метушня: батько кинувся на виручку, та поки він добіг, дідусь уже сам звівся на ноги. І всі ми, разом з собакою, що крутилась під ногами, гуртом посунули в кухню.
Мама, мабуть, прийняла це збіговисько за живий докір, бо крикнула просто нам в обличчя:
— Я впустила її, бо не могла слухати, як вона гавкає!
Здавалось, вона от-от розплачеться,— я був приголомшений. Адже моє власне вболівання за Леді було нещире. Та й не чув я, щоб вона гавкала безперестанку. Кинувши оком на мамину шию, що вкрилася плямами, я вже знав — мама лиха. Зненацька мені закортіло вирватися звідси — вона сипнула в загальне замішання таким пекельним жаром, від якого все довкола почало злипатися. Я ніколи до пуття не знав, чого вона шаленіє,— це приходило й відходило, як зміна погоди. Може, й справді її добивали оті безглузді суперечки між батьком і дідусем? Може, це я щось зробив не так — надто демонстративно гаяв час? Щоб вмилостивити її гнів, я вже в куртці, сів за стіл і знову взявся до кави. Кава однаково була загаряча. Ще один ковток геть-чисто позбавив мене відчуття смаку.
_ Ого, малий! — сказав батько.— Вже без десяти! Як ми
зараз не рушимо, мене з роботи викинуть.
— Це по твоєму годиннику, Джордже,— сказала мама.