Кентавр

Джон Апдайк

Сторінка 10 з 49

Здавалося, хвилі емоцій, що розбурхалися внизу, підхоплюють і мене. Присівши на край ліжка, щоб натягти шкарпетки, я наче відчув, як здіймаються під ногами старі мостини.

Дідусь сказав:

— Ми не можемо знати, коли нас покличуть. Ніхто в цьому світі не може знати, хто на тому потрібен.

— Зате я твердо знаю, що я там не потрібен,— сказав батько.— У чому в бога точно нема потреби — то це бачити мою пику.

— Бог знає, Джордже, що ти потрібний нам.

— Не потрібний, Кассі. Для вас було б ліпше, якби я згнив на смітнику. Мій батько помер у сорок дев'ять років, і це було найкраще, що він для нас зробив.

— Твій батько зневірився в житті,— сказала мама.— А тобі чого зневірятися? У тебе є чудовий син, прекрасна ферма, любляча дружина...

— І коли старий опинився, нарешті, в могилі,— вів далі батько,— отоді моя мати справді дала собі волю. То були найщасливіші роки її життя. Оце була феноменальна жінка, тату!

— Ах, який жаль,— сказала мама,— що чоловікам не можна одружуватися з власними матерями.

— Не будь дитиною, Кассі. З моєю матір'ю батькові було не життя, а пекло. Вона його поїдом їла.

П'ята на одній із шкарпеток зяяла діркою, і я заштовхав її в глиб черевика. По понеділках у моїй шухляді валялися тільки розпаровані шкарпетки, та ще оті грубі, вовняні, що їх на різдво прислала тітка Альма з Трої, штат Нью-Йорк. Тітка тим і займалася, що скуповувала дитячі речі для тамтешнього універмагу. Шкарпетки ці, як я здогадувався, були недешеві, але забирали стільки місця в черевику, аж здавалося, нігті на пальцях загинаються досередини, тож я їх і не вдягав ніколи. Черевики у мене — ще одна моя марнославна слабинка — були замалі: десятий з половиною замість одинадцятого розміру, що підходив би саме враз. Мені ніколи не подобалися лапаті ноги, і самому хотілося мати маленькі і зграбні, як у танцюристів.

Спортивною ходьбою я рушив із своєї кімнати через кімнату батьків. Ковдри на їхньому ліжку були безцеремонно відкинуті, оголивши дві вм'ятини на матрасі; на подряпаному комоді повно гребінців усіх можливих розмірів та мастей — їх мій батько понаносив зі шкільного бюро знахідок. Він завжди тягнув додому подібний мотлох, наче пародіюючи в цей спосіб свою роль постачальника сім'ї.

Сходи, затиснені між побіленою стіною і дерев'яною перегородкою, були вузькі і круті. Внизу, де трикутні стоптані сходинки завертали, бракувало поручнів. Мій батько, переконаний, що одного чудового дня дідусь, недобачаючи, звалиться на повороті, не раз давав собі слово поставити поручні. Він уже був купив їх за долар на олтонському складі брухту. Та вони й досі стояли забуті в сараї під стінкою. Так було майже з усіма батьковими прожектами, що стосувалися ферми. Вибиваючи ногами мелодійний ритм, як Фред Астер, я збіг униз, проводячи рукою по голій стіні праворуч, її нерівна гладка поверхня щомить вислизала з-під пальців, наче це була не стіна, а живе тіло якоїсь величезної сумирної істоти, тремтячої від холоду, що проникав крізь камінь знадвору. Стіни нашого дому, з великих піщаникових брил, зводили богатирської сили муляри сто років тому.

— Зачиняй двері,— сказала мама. Ми берегли тепло на першому поверсі.

Мов зараз усе те бачу. Дві довгі кімнати на першому поверсі — кухня і вітальня — з'єднані двома дверима, одні поруч других. Підлога в кухні викладена старими широкими сосновими дошками — їх недавно відчистили і навоскували. Від вентиляційної решітки опалення, вмонтованої в підлогу під сходами, віє по ногах теплом. Газета — олтонський "Сан", що лежить на протязі, безперестанку ворушить краєм сторінки, немов благаючи, щоб її прочитали. Вдома у нас завжди було повно газет і журналів: ними були загромаджені всі підвіконники і закиданий диван. Батько приносив їх цілими паками; все це збиралося бойскаутами на макулатуру, але, по-моєму, до місця свого призначення так і не доходило. Натомість валялося у нас, чекаючи, коли його прочитають. Іноді ввечері, як батькові не було куди йти і він сидів удома, він з пісним виглядом пережовував цілу копу цього чтива. Читав він з шаленою швидкістю і завжди твердив, що нічогісінько звідти не дізнався і не пам'ятає.

— Я б так не хотів будити тебе, Пітере! — гукнув він мені.— У твоєму віці найперша необхідність — це сон!

Його самого не було видно — він сидів у вітальні. Крізь перші двері я помітив, що в каміні горять три вишневих поліна, хоча в підвалі справно працював новий котел. На простінку між дверима висів малюнок нашого подвір'я в Олін-джері, зроблений моєю рукою. Зараз його заступало мамине плече. Тут, на фермі, вона постійно ходила в чоловічому, грубого плетення, светрі, хоча колись — і замолоду, і потім, в Олінджері, коли вона була стрункішою і коли я вперше усвідомив її як маму — вона вважалася, як у нас кажуть, "стильною дамою". Грюкнувши, ніби спересердя, склянкою з апельсиновим соком, мати мовчки поставила її на моє місце на столі. Між столом і стіною був прохід, але пройти було ніяк — мати його геть загородила. Я нетерпляче притупнув. Вона відсунулась, і, поминувши її, крізь другі двері я побачив діда, що розсівся на дивані біля гори журналів — голова в нього похилилася, наче він молився або куняв, красиво склавши на животі поверх м'якого сірого светра тонкі старечі руки. Далі мій шлях лежав повз високу полицю, де два годинники показували час по-різному: 7.30 і 7.23. Той, що вигнався вперед, був електричний, з червоної пластмаси — батько купив його в уцінених товарах. Другий — у темній дерев'яній оправі — заводився ключем і дістався нам у спадок від дідового батька, котрий давно помер, задовго до того, як я народився. Старий годинник стояв на полиці, електричний висів під нею на гвіздку. Оминувши білосніжну брилу новенького холодильника, я дістався, нарешті, дверей. Двері були подвійні — внутрішні і зовнішні, і між ними — широкий кам'яний поріг. Звідти я ще дочув останню батькову фразу:

_ їй-богу, тату,— коли я був малий, я взагалі не знав, що

таке сон. Тому тепер так мучуся.

До хати входилося з невеличкого цементного ґанку, де стояла наша колонка. Електрику в себе ми мали, а от водопроводу ще не було. Земля біля ґанку, влітку завжди волога, змерзлася, і в крихкій траві щокрок траплялися льодяні калюжки, які з хрускотом западалися під ногами. Висока трава на схилі, де ріс наш сад, побіліла від інею, що лежав на ній вихрястими хвилями, наче застиглий туман. Я зайшов за кущ форцитії тут-таки під стіною. Мама часто нарікала, що звідти смердить — село для неї було символом чистоти, але я в це не вірив. Як я розумію, сама земля — це суцільний перегній і послід.

На мить мені приверзлося, що струмінь сечі на льоту крижаніє і примерзає до мене. Насправді ж він мирно парував із соломи, прим'явши по дорозі мережані нижні спіднички безлистого куща. Леді зашкреблася у буді, вилізла звідти, обтрусилась і тицьнулася мокрими чорними ніздрями в дротяну загорожу, дивлячись на мене.

— Доброго ранку,— чемно сказав я. Бачачи, що я прямую до неї, Леді зробила карколомний стрибок, а коли я просунув руку крізь обмерзлу сітку, вона, щосили махаючи хвостом, готувалася стрибнути іще раз. Шерсть на ній наїжилась від холоду і вся була пересипана солом'яною потертю. Груди Леді мала кудлаті, зате голова в неї була наче вощена. Під шерстю промацувалося тепле, пружне тіло. Вона так жадібно вивертала довгасту морду, ніби прагнучи захопити якомога більше моєї ласки, аж я забоявся, щоб ненароком не трапити пальцем їй в очі, такі опуклі й беззахисні — два тьмяно-драглисті скельця.

— Як життя? — спитав я.— Як спалося? Що снилося — кролики? Кролики!

Це була така втіха — бачити, як, чуючи мій голос, вся вона аж звивається, підскакує, повискуючи й вихляючи хвостом.

Поки я сидів навпочіпки, холод підкрався ззаду і обняв мене за плечі. Я встав; на сітці залишились чорні сліди від пальців — тепло шкіри розтопило морозяну патину. Леді стрибала, наче відпущена пружина. Вона зачепила лапою миску, та перекинулась, і я чекав, що звідти вихлюпнеться вода. Але вода ствердла на кригу і примерзла до миски. Якусь мить, поки мозок не усвідомив того, що бачили очі, це здавалося чудом.

Тихе, нерухоме повітря довкола мене почало ніби гуснути, і я заквапився. Моя зубна щітка, вкрита скам'янілою поливою, зрослася з алюмінієвою поличкою, пригвинченою до стояка на ґанку. Відірвавши щітку, я взявся помпувати воду. Лише за п'ятим разом струмінь води виплеснувся з глибин пробуравленої землі і легко задимів, розбиваючись об бурі крижані нарости, що утворилися в риштаку. Під цим іржавим струменем щітка позбулася свого задубілого кожуха, але все одно здавалося, що я поклав до рота прямокутний льодяник на паличці, лише без запаху і смаку. Зразу защеміли зуби під пломбами. Рештки старої пасти на щітці розпливлися у роті, лишаючи присмак м'яти. Увесь цей час Леді стежила за мною, повна дикого захвату, від якого тремтіла всім тілом, а коли я спльовував, гавкала, ніби аплодуючи, і кожне її "гав" супроводилось морозяною хмаркою. Я поставив щітку на місце, вклонився і мав неабияке задоволення від того, що аплодисменти не вгавали, аж поки я сховався за подвійною завісою вхідних дверей.

Тепер на годинниках було 7.35 і 7.28. Від теплої хвилі повітря, якою мене зустріла медово-жовта кухня, я розімлів, дарма що цифри на годинниках кололи очі.

— Чого собака гавкає? — спитала мама.

— Замерзла на смерть,— відповів я.— Там так холодно! І чом її до хати не впустити?

_ Нема гіршого для пса, Пітере,— озвався батько, невидимий,— ніж привчити його до хати. Зразу схопить запалення легенів і здохне, як той,що був у нас раніш. Не відривай тварину від її природного середовища. Агов, Кассі,— котра година?

— На якому годиннику?

— На моєму.

— Минуло пів на восьму. На другому ще нема.

— Нам пора, малий. Пора їхати. Мама сказала:

— Ти їж, Пітере. Той твій дешевий годинник спішить. По дідовому у вас є ще п'ять хвилин.

— Він не дешевий, Кассі. Він коштував тринадцять доларів. Фірма "Дженерал електрік". Якщо на ньому за двадцять, то я вже спізнився. Пий свою каву, сину, але духом! Час не жде.

— Як на такого, що має павука в животі,— сказала мама,— ти щось надто енергійний.

І знову до мене:

— Пітере, чи ти не чув, що батько каже?

Я в цю мить милувався блідо-бузковою тінню під горіхом на власному малюнку.

7 8 9 10 11 12 13