Розумієте, ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, мій розум до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь". [50]
"Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних".
"Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, — додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому аргументі, — коли всі оскаржувателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння..."
"Значить, ви твердите, — мовив абат стурбованим тоном, — що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?"
"Чи зважився б я твердити подібне? — спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, аби змінити хід бесіди. — Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив сю шляхетну справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля..."
"Без сумніву", — погодився абат.
"...а тепер, — провадив далі Вільям, — я маю перейти до діла з іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість мені усе розповість".
Абат, схоже, був задоволений, що може завершити цю розмову і повернутися до своєї проблеми. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум'яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, аби пролити світло на одну вельми сумну загадку. Отож трапилося так, що якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто — монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста, який прикрашав бібліотечні рукописи чудовими малюнками — внизу крутосхилу, [51] над яким підноситься одна з башт Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер'я, але на полуношницю він не з'явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. То була ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому південному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з'ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.
"Де ви поховали бідолашне тіло?" — спитав Вільям.
"Ясна річ, на цвинтарі, — відповів абат. — Ви, певно, його бачили — він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом".
"Розумію, — мовив Вільям, — і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води".
Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу він не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній: "Хто вам це сказав?"
"Ви, — мовив Вільям. — Якби вікно було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене — а мало ймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, — ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, [52] що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його, я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна".
"Так і є... — мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. — Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?"
"Бо ви мені сказали, що дув південний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід".
"Мені замало хвалили ваші чесноти, — мовив настоятель. — Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це..."
"Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей — стайничі, козопа-си, прислужники..."
"Звичайно, обитель наша невелика, але багата, — пихато погодився абат. — Сто п'ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщена кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, — випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: — ченцям, ясна річ, теж, але..."
"Але що?"
"Але я цілковито відкидаю можливість — цілковито, розумієте? — що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. — У його очах промайнув немов виkличний [53] усміх, але він був миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. — Вони б боялися, розумієте... іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою — приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах..."
"Зрозуміло".
"Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини... як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові..."
Вільям помітив ніяковість абата і задав йому запитання, яким, можливо, хотів змінити хід бесіди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.
"Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали "і якби лише це". Що ви мали на увазі?"
"Я так сказав? Звісно, без причини, нехай якої огидної, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собі огидність причини, яка могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце і все".
"Більш нічого?"
"Мені більше нічого вам сказати".
"Ви хочете сказати, що нічого іншого вам не вільно мені сказати?"
"Благаю вас, брате Вільям, брате Вільям", — абат двічі наголосив на слові "брате". Вільям густо почервонів і мовив:
"Eris sacerdos in aeternum"(1).
"Спасибі, брате", — мовив абат.
О Господи Боже, якої моторошної таємниці торкнулися в ту мить мої необачні зверхники, один під спонукою тривоги, а другий — допитливості. Бо я, смиренний новіцій, який збирався прийняти таїнство святого Божого священства, теж зрозумів, що абат щось таки знав, але дізнався він про це під печаттю сповіді. Він, мабуть, почув з чиїхось уст якусь гріховну подробицю, яка могла мати якийсь зв'язок з трагічною кончиною Адельма. Тому він просив брата Вільяма розгадати таємницю, про яку він [54] сам здогадувався, але не міг нікому відкрити, і сподівався, що учитель мій силою свого інтелекту проллє світло на те, що він сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велінню милосердя.
'Ти був священик навіки (лат.). Див. Пс 109, 4, Єв 7, 17.
"Гаразд, — сказав тоді Вільям, — чи зможу я розпитати братію?"
"Зможете".
"Чи зможу вільно пересуватися по обителі?"
"Я надам вам цю змогу".
"Ви доручите мені цю місію coram monachis(1)?"
"Нині ж увечері".
"Одначе я розпочну слідство вже зараз, ще до того, як ченці дізнаються про ваше доручення. А крім того, я б дуже хотів — і це не остання причина мого перебування тут — відвідати вашу бібліотеку, слава про яку ходить по всіх обителях християнського світу".
Абат рвучко підвівся, обличчя його закам'яніло. "Я сказав, що ви можете пересуватися по цілій обителі. Але, звичайно, не по останньому поверсі Вежі, де бібліотека".
"Чому ж?"
"Мені слід було пояснити вам це раніше, але я гадав, що вам це відомо. Ви знаєте, що наша бібліотека не схожа на інші..."
"Я знаю, що вона містить більше книг, ніж будь-яка інша бібліотека християнського світу. Знаю, що порівняно з вашими полицями книгозбірні монастирів Боббіо та Помпози, Клюнійської та Флерійської обителі схожі на кімнату хлопчика, який тільки-но починає вивчати табличку множення. Я знаю, що шість тисяч кодексів, якими пишалася Новалеза понад сто років тому, це ніщо порівняно з вашою книгозбірнею, зрештою, чимало їхніх томів, мабуть, зараз тут. Я знаю, що ваше абатство єдине в християнському світі може протиставитися тридцятьом шістьом бібліотекам Багдада, десятьом тисячам кодексів візира Ібн аль-Алкамі, що біблій у вас не менше, ніж дві тисячі чотириста коранів, якими пишається Каїр, і що вміст ваших полиць яскраво свідкує проти пихатої легенди невірних, які колись давно твердили (вони ж бо близькі [55] друзі князя олжі), буцім бібліотека Тріполі має шість мільйонів томів, над якими працюють вісімдесят тисяч коментаторів і двісті переписувачів".
(1)У присутності всієї братії (лат.).
"Так воно і є, хвача небесам".
"Я знаю, що серед вашої братії є чимало ченців, які прибули з інших монастирів, розкиданих по цілому світі: хто перебуває тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких більш ніде нема, і забрати потім з собою у свій монастир, привізши взамін якийсь інший рідкісний рукопис, щоб ви переписали його, збагативши свій скарб; а хто приїхав надовго, іноді щоб зостатися довіку, бо лиш тут він може знайти твори, які освітлять шлях його пошуків.