На шляху біля військового коледжу лежало якесь темне груддя. Недалеко від Мейберійського мосту з дороги чулися чиїсь голоси, хтось там ходив, але мені забракло духу гукнути до них або підійти ближче. Я ввійшов у свій будинок, замкнув двері, а потім іще накинув гачок і, хитаючись, тут же біля східців звалився на підлогу. У мене перед очима стояли металеві страховиська й те тіло, що врізалося в огорожу. Притулившись спиною до стіни, зіщулившись, тремтячи,— так я й сидів.
XI. БІЛЯ ВІКНА
Я вже казав, що мої душевні бурі швидко улягаються. Невдовзі я відчув, що весь мокрий і що мені холодно. На килимку біля моїх ніг розлилася ціла баюра. Майже механічно я підвівся, зайшов до їдальні й випив трошки віскі, а тоді пішов переодягнутися.
Після цього я піднявся до свого кабінету — сам не знаю, чому саме туди. З вікна було видно дерева й залізничну колію, що проходила повз горсельський вигін. Ми з таким поспіхом вибиралися, що забули й вікно зачинити. В коридорі було темно, а супроти світлого краєвиду в отворі вікна кімната теж видавалася темною. Я зупинився на порозі.
Буря вщухла. Вежі Східного коледжу й сосни навколо нього зникли, а там, далеко на вигоні, в червоному сяйві виднівся піщаний кар'єр. На тлі заграви заклопотано метушилися чорні тіні, велетенські й химерні.
Здавалося, ніби й справді вся околиця у вогні. Широким схилом пагорба танцювали язики полум'я. Тріпотливі й виткі під поривами вітру, вони кидали червоні відблиски на хмари, що мчали по небу. Дим від близької пожежі час від часу затягував моє вікно і ховав марсіян. Що вони роблять, я не міг розгледіти. Постаті їхні окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, біля якого вони метушаться. Не видно мені було й пожежі, відблиски якої танцювали на стіні й на стелі кабінету. У повітрі стояв різкий запах горілої смоли.
Я тихенько причинив двері і підкрався до вікна. Переді мною відкрився ширший краєвид — від будинків на станції Вокінг до обгорілих Байфлітських лісів. Щось палало внизу біля залізниці, недалеко від арки. По Мейберійському шляху та на пристанційних вулицях догорали руїни кількох будинків. Спочатку я ніяк не міг розібрати, що саме скоїлося біля залізничної колії; там яскраво палахкотів огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч від неї — якісь жовті довгасті предмети. Потім я здогадався, що там сталася залізнична катастрофа. Передні вагони були розтрощені й палали, а задні ще стояли на рейках.
Поміж цими трьома головними джерелами світла — будинками, поїздом та пожежею на околиці Чобгема — слалися чорні смуги землі, де-не-де покраяні латками охопленого вогнем і задимленого грунту. Виглядав увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простір так, наче гончарня вночі. Людей спершу я не помітив, хоч і дивився досить уважно. Потім розрізнив на станції кілька темних постатей, що одна за одною перетинали залізничну колію.
І оцей вогненний хаос — це той маленький світ, в якому жив я безтурботно стільки років! Я не знав, що трапилося за останні сім годин, але починав уже підозрювати якийсь зв'язок між цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, які в мене на очах вивалювалися з циліндра. З дивним почуттям стороннього глядача я підсунув до вікна крісло, сів і почав оглядати цей почорнілий краєвид. Найбільше цікавили мене три велетенські чорні постаті, що ходили туди й сюди біля піщаного кар'єру.
Вони неначе були чимось заклопотані. Я запитував себе — що вони там роблять? Невже це розумні механізми? Ні, це ж неймовірно! А може, в кожній отій ходячій вежі сидить марсіянин і рухає її, керує нею, так само як людський мозок керує тілом? Я став порівнювати їх до наших машин і вперше в житті задумався над тим, як виглядав би наш бронепоїзд чи паровоз в очах розумної (хоч і менше, ніж людина) істоти.
Буря зовсім ущухла, небо знову прояснилось, і над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихітна цяточка Марса.
Якась людина підходила до мого саду. Почувши шарудіння біля огорожі, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз і побачив солдата, що ліз через огорожу. При вигляді людської істоти остовпіння моє минуло, і я миттю висунувся з вікна.
— Цс! — прошепотів я.
Солдат, завагавшись, сів на огорожу. Потім таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.
— Хто там? — пошепки запитав він, зупинившись під вікном і дивлячись угору.
— Куди ви йдете? — запитав я.
— Та хто його знає.
— Шукаєте, де сховатися?
— Еге ж.
— Заходьте в будинок,— запропонував я.
Я зійшов униз, відчинив двері, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, уніформа на ньому — розстебнута.
— Боже-світе! — вирвалося в нього з уст, коли він переступив поріг.
— Що сталося? — поцікавився я.
— І не питайте! — Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.
— Вони стерли нас, просто стерли,— повторював він. Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.
— Випийте віскі,— запропонував я, наливаючи йому добру чарку.
Він випив. По тому важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.
Минуло чимало часу, доки він заспокоївся і зміг відповідати на мої запитання. Розповідь його була плутана й безладна. Він був їздовий в артилерії, став до бою тільки десь близько сьомої години. На цей час вигін уже обстрілювали. Казали, ніби перша партія марсіян, прикрившись панцирним щитом, повільно посувається до другого циліндра.
А потім цей щит піднявся на триногу і став тією першою руйнівною машиною, котру бачив я, повертаючись із Лезергеда.
Гармату, яку обслуговував мій співрозмовник, було встановлено поблизу Горсела для обстрілу піщаного кар'єру, її прибуття прискорило події. Коли він з передком від'їздив убік, кінь, потрапивши ногою в якусь нору, впав і скинув його у вибоїну. Тієї ж миті гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам він опинився під купою обвуглених людських і кінських трупів.
— Я лежав тихо,— розповідав він,— очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах — Господи Боже! Ну чисто як припалене м'ясо! Падаючи з коня, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на параді,— а тут маєш — розбиті, знищені, розчавлені... Вони стерли нас!
Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк пробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак, що повертався навкруги, скидався на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум'я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.
За кілька хвилин на вигоні, скільки солдат міг бачити, не залишилося жодної живої душі; вогонь жер ті дерева й кущі, що не стали ще обвугленим ломаччям. Гусари стояли на дорозі в неглибокому видолинку, і солдатові їх було не видно; він лише чув, як зацокотіли кулемети, а потім усе змовкло. Велетень довго не чіпав Вокінзької станції й кількох околишніх будинків, але потім він навів і туди свій тепловий промінь, і за одну хвилину містечко обернулося на купу вогненних руїн. Тоді тепловий промінь раптом погас, і велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорілого лісу, де лежав другий циліндр.
Цієї миті із ями звівся ще один металево-блискучий титан. Це страховисько пішло слідом за першим, і солдат почав тоді обережно повзти по гарячому вересовому попелу у напрямі Горсела. Йому пощастило втрапити в рівчак, що тягся вздовж дороги, і таким чином він дістався до Вокінга. Тут голос оповідача змінився майже на суцільні оклики. Через Вокінг пройти було неможливо. Ті його мешканці, що уникли смерті, ніби зовсім позбулися глузду, а решта попеклася або згоріла живцем. Він обминув пожарища, заховався поміж обгорілих руїн і тут побачив, що один велетень повертається до ями. Потвора помітила якогось утікача, вхопила його своїм сталевим щупальцем і вдарила головою об сосновий стовбур. Коли нарешті настала ніч, артилерист побіг далі й дістався до залізничного насипу. Звідси він крадькома пішов на Мейбері, у бік Лондона, сподіваючись десь там знайти порятунок.
Люди ховалися в ровах і в льохах, а багато з тих, що залишилися живі, повтікали до Вокінга й Сенда. Артилерист страждав од спраги, доки не побачив поблизу залізничного мосту розбитий водогін, з якого фонтаном струмувала вода.
Оце й усе, що я зміг від нього добитися. Розповівши про свої поневіряння, артилерист ніби трохи заспокоївся. Ще до своєї розповіді він сказав мені, що від полудня нічого не їв. Я знайшов у буфеті трошки баранини й хліба і приніс йому, щоб він підкріпився. Боячись викрити себе, ми навіть не світили лампи і раз за разом торкалися руками, коли намацували їжу. Доки він розповідав, обриси речей навколо стали проступати в темряві, а за вікном уже можна було розрізнити поламані дерева і трояндові кущі. Було таке враження, ніби галявиною пройшла ціла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже міг розгледіти й обличчя солдата, бліде й брудне; певно, й моє було таке саме.
Поївши, ми тихо зійшли нагору до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За одну ніч наша долина обернулася на долину попелу. Полум'я вже пригасало. Де вогонь відпадав, тепер тільки диміло. Рештки розбитих і спалених будинків, повалені й обвуглені дерева — все це заховане від ока нічною темрявою, виразно постало у світлі суворого ранку. Тільки де-не-де щось уціліло: там бовванів білий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнілих недогарків. Ніколи ще в історії воєн не бувало такого немилосердного суцільного нищення!
Виблискуючи в ранковому світлі, три металеві велетні стояли поблизу ями, і їхні ковпаки поверталися на всі боки, ніби вони втішалися спустошенням — результатом свого розбою. Мені здалося, що яма поширшала.