Він непроханий сів на стілець у Гоніговій хаті, не добачив крізь сльози тістечок та кави, що їх поставила перед ним м'якосерда й гладка пані Гоніг, і втихомирився аж тоді, як Гоніг вернув з аптеки і, побризкуючи камінцями в руці, стиха мовив до жінки:
— П'ятдесят п'ять грамів як скло.
Дід здолав ще дві години шляху лісом, перетерпів дома биття, вимовчав на всі докори за каву і потім за цілий вечір не зронив ані слова — мовчки сидів і зводив рахунок на аркушику з календаря, де в нього було позаписувано все, що він переносив на спродаж до тодішньої пані Балек фон Білган; і коли вибило північ, у замку вдарили з гармат, усюди в селі знявся гомін, забамкали калатала, пішли обнімання й поцілунки, дід підвівся й повітав Новий рік словами:
— Балеки винні мені вісімдесят марок і тридцять два пфеніги.
І він знову подумав про всіх дітей з їхнього села, про свого брата Фріца, що перезбирав безліч грибів, про свою сестричку Людмилу, про сотні дітей, що збирали Балекам гриби, лісове зілля й лугові квітки, та цього разу не заплакав, а розповів батькові, матері, братам і сестрам те, про що оце довідався.
Коли Балеки фон Білгани з шляхетським гербом на кареті — велетом, що причаївся під сосною, на блакитному тлі з золотом — приїхали другого дня до церкви, вони вздріли там стіну блідих нерухомих людських облич, що були звернуті на них. Балеки сподівалися від селян гірлянд, серенад і віватів, одначе, коли вони їхали селом, усе там неначе повимирало, а в церкві на них мовчки обернулися неприязні обличчя марних людей, і коли пастор зійшов на амвон сказати святочну проповідь, то й він відчув, яким холодом віє од його завше такої сумирної й привітної пастви, і, швиденько пробелькотівши свою казань, умиваючись потом, побрався назад до вівтаря.
І коли Балеки фон Білгани після відправи виходили з церкви, їх проводжала та сама німа стіна марних облич. Молода ж пані Балек фон Білган спинилася перед ослонами, де сиділи діти, нагляділа в їхньому гурті обличчя мого діда, малого, бліденького Франца Брюхера, і тут-таки, в церкві, спитала:
— Чому ти не взяв своїй матері кави?
Тоді мій дід підвівся й мовив:
— Бо ви мені винні стільки грошей, скільки коштує п'ять кілограмів кави.— І він добув з кишені п'ять камінців і, простягаючи їх молодій пані, докінчив: — Осьде ті п'ятдесят п'ять грамів, що ще не стає до півкіла. Отака у вас щербата справедливість.
І, перше ніж пані змоглася на слово, усі чоловіки й жінки в церкві затягли псалом:
— Правда щербата земна, о господи, вбила тебе.
Поки Балеки були в церкві, один ловець, Вільгельм Вола, заліз до хатини в палаці, де ведено розрахунки з дітьми, викрав терези й грубу книгу в шкіряній оправі, куди було вписане кожне кіло грибів і кожне кіло зілля, що його Балеки купили в селян; цілого новорічного півдня сиділи в хаті мого прадіда чоловіки й лічили, а злічили тільки десяту частину спроданого,— та коли нарахували вже багато тисяч талярів і ще таки не дійшли краю лікові, де не взялися жандарми повітового голови, з бійкою та пострілами ввірвалися в прадідову хату і ґвалтом одняли терези й книжку. У тому шарварку вбито малу дідову сестру Людмилу, кількох чоловіків поранено та ще ловець Вільгельм Вола заколов жандарма.
Забунтувало не саме наше село, а й Блаугау та Бернау, і щось, мабуть, з тиждень на льонарнях не було роботи. Одначе згодом наїхало сила жандармів, і всім чоловікам та жінкам погрожувано в'язницею, а Балеки змусили пастора прилюдно в школі вивірити терези й довести всім, що їхня стрілка справедливості правдива. Тоді чоловіки й жінки вернули до роботи на льонарнях, та ніхто не пішов до школи дивитися на пастора з терезами, і він стояв там сам-один, безпорадний і понурий, з гирями, терезами й пакуночками кави.
І знову діти, як перше, збирали гриби, знову рвали чебрець і маренку, але щонеділі в церкві, ледве її поріг переступали Балеки, зачинався той самий спів: "Правда щербата земна, о господи, вбила тебе",— аж поки повітовий голова сказав оголосити по всіх селах, що той псалом співати заборонено.
Дідовим батькам довелося покинути рідне село, свіжу могилу малої дочки; вони стали кошикарями, тільки що ніде не осідалися на довший час,— звідусюди гнала їх болюча правда, що стрілка справедливості й на новому місці звихнена. І знову вони йшли за своїм возом, що поволі тягся сільськими вулицями, вели з собою своїх сухоребрих кіз, і перехожий, що здибався їм дорогою, міг почути од воза спів:
— Правда щербата земна, о господи, вбила тебе.
І якби хто спинився послухати, йому б розказали історію Балеків, що мали щербату на десятерик справедливість. Тільки що сливе ніхто не спинявся їх слухати.
[1] Бальдерер (чи також Бальдер, Бальдур, Балур) — один з богів у північно-германській міфології.