Далі цього чоловіка легковажити не можна. Йдеться, зрештою, про безпеку службової особи! Пане начальнику! — Він мало не плакав, так, тварюка, злякався.—Еге, платформа 46. Усе.
Ну добре ж, що я його розкусив. Це вже вони важать на останнє, що в мене лишилося, уже важать на моє життя. Тепер закипить боротьба. Ну, принаймні ясне становище. Я радий. Битимусь, як лев. Завдам хлосту усій їхній бражці, зберу її всю докупи і жбурну під потяг, що приходить о тринадцятій двадцять...
Вони не залишають мені більш нічого. Довели мене до розпуки. Тепер хочуть відняти мені й ту останню мить. І купувати в тебе більше нічого не купують. Не беруть і годинників. Колись вони страх які ласі були на годинники. За всі мої книжки мені дали три фунти чаю, як-не-як, а я мав із двісті прегарних книжок, на мене, то були таки гарні книжки. Колись я вельми кохався в письменстві. Але три фунти чаю за двісті книжок — це підлість; за постіль мені хоч перепало трохи хліба, материних покрас стало на місяць жити, а тому, хто живе на вістрі ножа, треба так скажено багато! Три місяці й чотири дні — це довго, на такий час багато чого треба.
Зрештою, я маю ще батьків годинник. Він чогось вартий. Ніхто в світі не скаже, що він нічого не варт; може, стане мені назад на дорогу, може, трапиться кондуктор із добрим серцем і дозволить проїхати за годинник, а може, господи, а може, мені треба буде два квитки назад?..
Уже пів на першу, треба вже збиратися; то не велике діло, власне, ніяке діло: встати з ліжка — та й уся збиранка; в хаті голо, я все спустив. Бо ж треба жити. Матраца взяла господиня за місяць комірного. Порядна жінка, дуже порядна, найпорядніша з жінок, що я їх будь-коли знав. Добра жінка. Можна пречудово вилежатися на пружинах. Нікому й невтямки, як добре можна виспатися на пружинах, коли людині спиться. Мені не спиться, я живу на вістрі ножа, я живу секундою надії, секундою, коли відчиняються двері потяга, а моє щастя не виходить.
Мені треба зібратись на силі, бій надходить. За чверть перша година, в десять на першу треба сісти на трамвай, тоді я рівно чверть на другу буду на вокзалі, о вісімнадцятій на другу — на пероні, коли покивайко вийде з будки, я якраз надійду, щоб почути від нього:
— Так, і сьогодні вчасно, пане.
Те бидло таки справді каже мені "пане". Решті всім він гукає без церемоній:
— Агов, ви там, геть від краю платформи, чули!
А мене ж неодмінно величає "паном". Це в них якийсь умовний знак! Вони ж так прикидаються, господи, як вони корчать блазнів, поглянути на них, то можна подумати, що й вони знають голод, що й вони вивелися з чаю, не мають чим заросити душу, таку тобі скорчать міну, що ти ладен останню сорочку а Себе їм віддати.
Вони вміють так прикинутися, що можна з жалю до них роками плакати. Якби ж я міг заплакати! На мене, виплакатись — велике добро, плач замінив би вино, куриво, хліб і, може, навіть ту однісіньку мить радощів, коли б і вона зникла й зосталося двадцять чотири години голої розпуки.
Але тут, у трамваї, я, звісно, не можу плакати,— мушу зібратися на силі, мушу кріпитися щомога. Вони не повинні нічого запримітити; і на вокзалі треба не ловити гав. Вони, певне, поставили там десь своїх людей. "Ідеться, зрештою, про безпеку службової особи. Платформа 46". Я пильнуватиму як проклятий; кондукторка раз по раз підозріло зиркає на мене, вже вдруге питає:
— У всіх є квитки?
І дивиться тільки на мене. А в мене ж таки справді є квиток, я міг би вихопити й тицьнути його їй під самісінького носа, вона ж сама його мені дала і вже не пам'ятає.
— Усі мають квитки? — знов питає вона, питає втретє і знов дивиться на мене. Я червонію, а тим часом квиток же в мене є; вона йде собі далі, а люди, певне, думають: у нього немає квитка, він дурить управління трамвайного транспорту. Тим часом я потратив на проїзд свої останні двадцять пфенігів, я навіть ще купив талон на пересядку...
Треба бути страшенно обачним, а я ж був замалим не шаснув на перон повз контролера — як ураз згадав, що в мене нема квитка на перон і більше немає ані пфеніга. Вже сімнадцять на другу, за три хвилини буде поїзд, о господи, я збожеволію!
— Візьміть годинника,— кажу я контролерові.
Він страшенно ображається.
— Господи, та візьміть-бо годинника!
Він одпихає мене. Шляхетний гендляр образився. Я повертаюсь і йду від нього, а вже сімнадцять з половиною на другу.
— Кому годинника? — гукаю я.— Годинника за десять пфенігів! Чесно зароблений, не вкрадений, годинник мого батька!
Люди, десь, мають мене за божевільного або злочинця. Хоч би тобі одна свиня сквапилась на годинника! Може, хто вже дав знати поліції.
Треба вдатися до жебраків. Он вони стоять у тунелі. Вже вісімнадцять на другу, я здурію, невже ж таки саме сьогодні я маю пропустити потяг, цього дня, коли вона конче приїде? "Приїду о тринадцятій двадцять".
— Колего,— вдаюсь я до першого, що стрів,— дай мені десять пфенігів за годинника, тільки хутчіше, хутчіше!
І цей пасує, навіть жебрак пасує.
— Колего,— кажу я,— у мене залишилася одна хвилина, розумієш?
Він розуміє, розуміє, певна річ, хибно, та хоч так розуміє, а це вже щось та важить, коли тебе розуміють бодай хибно. Принаймні якось розуміють, бо інші ніяк не розуміють. Він великодушний — дає мені цілу марку.
— Колего,— кажу я,— мені потрібні десять пфенігів, розумієш, не марка, а десять пфенігів, розумієш?
Він знову розуміє хибно, а проте яке то щастя, коли тебе розуміють бодай хибно; якщо я вийду живий із цього бою, я обцілую тебе, колего.
Він дає мені ще й десять пфенігів на додачу,— отакі вони, жебраки, дають ще щось і на додачу і розуміють тебе бодай хибно.
О дев'ятнадцятій з половиною мені щастить злетіти сходами нагору. Я мушу бути обережний попри все. Мушу пильнувати, як скажений. От уже виринув потяг, чорним димучим клубком малюючись на блідому небосхилі міста. Серце моє на його появу майже перестає битись. Ллє я встиг, я таки встиг. Всупереч усьому, мені пощастило встигнути.
Я тримався аж геть здалеку од того покивайка, він стояв межи людьми — і раптом углядів мене; він скрикнув — його знову опав страх — і гукнув на своїх посіпак, що причаїлись там, у його будці; він махнув їм — хапайте його, мовляв. Ось вони вже біжать, ось— ось вони мене схоплять, але я сміюся, я сміюсь над ними, бо перше ніж вони встигли до мене добігти, потяг зупиняється — і вона припадає мені до грудей, вона,— у мене більш нема нічого в світі, лишень вона і перонний квиток, вона і зужитий квиток на перон...