Я вийняв з рота сигарету — почасти тому, що курити зараз видалося мені кумедним, а ще й тому, що боявся позбутися її в колотнечі,— й поглянув на Мізинчика, що сидів обіч мене, червоний мов жар. Тоді Гугелер, чия черга була після Егельгехта, взяв свою скибку й запхнув до рота, а за ним узяли свої пайки й інші; на шинелі зосталося тільки три скибки, коли наперед вийшов чоловік, якого я ще, власне, й не знав, до нашого намету його перевели аж у таборі під Брюсселем; він був уже старий, років п'ятдесяти, низенький на зріст, із темним, покарбованим рубцями обличчям; він ніколи не втручався в наші суперечки, щоразу мовчки рушав геть з намету й починав швидко ходити понад колючим дротом, і видно було, що таким спортом він займається не від сьогодні. Я навіть імені його не знав. На ньому була до білого вилиняла форма солдата колоніальних військ і найцивільніші в світі туфлі. З глибини вагона він попростував до мене, спинився навпроти й мовив на диво лагідним голосом:
— Візьми хліб.
І, коли я не поворухнувся, він похитав головою й сказав:
— У вас проклятий хист усе обертати на символ. Це хліб, хліб, та й годі, і жінка подарувала його тобі... жінка... Ну ж бо!
Він узяв скибочку, вклав у мою безсило звислу праву руку й міцно стулив її в жменю. У нього були зовсім темні, але не чорні очі, обличчя ж виразно промовляло за те, що він багато поневірявся по в'язницях. Я кивнув головою і напружив м'язи правої руки, щоб утримати хліб; по вагоні пройшло глибоке зітхання; узяв свою пайку Егельгехт, а далі й старий у формі солдата колоніальних військ.
— Біс би його вхопив! — сказав він.— Дванадцять років я не був у Німеччині, але потроху починаю розуміти вас, навіжених.
Перше ніж я встиг запхати хліб до рота, поїзд зупинився і ми повиходили з вагона.
Чисте поле, плантація ріпи, ані деревця навкруги; кілька бельгійських вартових із фламандськими левами на кашкетах і комірах бігли вздовж поїзда й гукали:
— Виходьте! Всі виходьте!
Мізинчик тримався мене; він протер окуляри, прочитав назву станції й сказав:
— Вееце? Спадає тобі щось на думку?
— Так,— відповів я.— Вееце лежить на південь від Кевелара й на захід від Ксантена.
— А,— мовив він,— Кевелар. Генріх Гейне.
— І Ксантен — Зігфрід, якщо ти забув.
Тітка Гелена, подумав я, Вееце. Чого ж ми не доїхали до Кельна? Від Вееце нічого не зосталося, крім кількох цеглясто-червоних руїн, що проглядали між деревами. Тітка Гелена мала у Вееце велику крамницю, справжній сільський магазин, і щоранку тицяла нам потроху грошей, щоб ми покаталися човном по Нієрсі або поїхали велосипедами до Кевелара; у неділю — проповіді в церкві: вергалися громи небесні на голови контрабандистів та перелюбців.
— Швидше, швидше! — гукав бельгійський вартовий.— Ворушись там! Чи ти додому не хочеш?
Я пройшов у табірні ворота. Спочатку треба було йти до англійського офіцера, що вручав кожному по двадцятимарковій банкноті, за її одержання належало розписатись. Потім — до лікаря. Лікар був німець, молодий і охочий пошкірити зуби; він чекав, поки до кабінету зайшло дванадцятеро чи п'ятнадцятеро, а тоді сказав:
— Хто такий хворий, що не може сьогодні — ще сьогодні! — вирушити додому, нехай піднесе руку.
І декотрі засміялися з цього страшенно дотепного жарту; потім ми по черзі підходили до лікаревого столу поставити штамп на свідоцтво про звільнення — й виходили іншими дверима. Я на кілька секунд забарився на виході й знову почув:
— Хто такий хворий, що...
А далі я вийшов і вже на тім кінці коридора почув, як у кабінеті засміялися; я рушив до наступної інстанції — англійського фельдфебеля, що стояв коло безверхого нужника.
Фельдфебель звелів:
— Солдатські книжки й будь-які інші папери!
Він казав це по-німецькому і, коли полонені потім діставали солдатську книжку, кивав на нужник,— мовляв, кидайте її туди, а сам щоразу приказував, також по-німецькому:
— В дірочку, на здоров'ячко!
І більшість сміялася з цього жарту. Я взагалі спостеріг, що в німцях ніби прокидався смак до гумору, але тільки якщо в ролі гумористів виступали чужоземці; навіть Егельгехт сміявся в таборі, коли американський капітан, вказавши на загорожу з колючого дроту, мовив:
— Boys, не робіть із цього трагедії, нарешті ви вільні.
Англійський фельдфебель зажадав від мене паперів, але я не мав нічого, крім свідоцтва про звільнення: свою солдатську книжку я проміняв за дві сигарети одному американцеві; через те я сказав:
— Інших паперів я не маю.
І це його так само розлютило, як кілька місяців тому американського фельдфебеля, якому я на запитання: "Гітлерюгенд? Штурмовик? Нацист?" відповів: "No". Той визвірився на мене, вгатив позачергову роботу, ще й навздогінці обкидав лайкою, приписавши моїй бабусі якесь статеве збочення, природи якого я так і не зміг з'ясувати через недостатнє знання американського сленгу; вони скаженіють, коли щось виходить за рамки їхніх уявлень. Англійський фельдфебель почервонів як рак, підхопився й почав мене обмацувати; і йому не довелося довго мацати, бо відразу намацав мого щоденника — грубенький зошит, його вирізані з паперових мішків аркуші були зшиті докупи дротом,— я занотовував у ньому все, що сталося зі мною з середини квітня до кінця вересня — від того дня, як мене взяв у полон американський сержант Стівенсон, і до останнього запису, зробленого в поїзді, саме як ми проминали похмурий Антверпен, де я прочитав напис на якомусь мурі: "Vive le roi!"[5]. Понад сто сторінок густо списаного пакувального паперу. Знавіснілий фельдфебель забрав щоденника, пошпурив у нужник і сказав:
— Didn't I ask you for papers?[6]
Після цього він дозволив мені йти.
Ми юрмилися під ворітьми табору, чекаючи бельгійських вантажних машин, що, як казали, повезуть нас до Бонна. Чому саме до Бонна? Хтось розповідав, нібито в'їзд до Кельна закрито, бо там від безлічі трупів почалася епідемія, а ще хтось казав, що нас змусять тридцять-сорок років розбирати руїни, прибирати биту цеглу й щебінь, "і нам навіть тачок не дадуть, тягатимемо щебінь у кошиках". На щастя, біля мене не було нікого з моїх недавніх сусідів по вагоні чи наметі. Теревені з вуст незнайомих стерпіти легше. Зненацька поперед мене хтось промурмотів:
— А в єврея він хліб узяв.
Хтось інший підхопив:
— Атож, і такі типи тепер скрізь верховодитимуть.
Ззаду хтось мене штовхнув і сказав:
— Сто грамів хліба за сигарету — хочеш?
І простяг із-за моєї спини руку зі шматочком хліба, в якому я враз пізнав один із тих, що їх нарізав у вагоні Егельгехт. Я похитав головою. Ще хтось біля мене сказав:
— Бельгійці продають сигарети по десять марок за штуку.
Мені це здалося дуже дешево: в таборі німці за одну сигарету брали сто двадцять марок.
— Потрібні кому сигарети?
— Так,— сказав я,— мені.— Й поклав свою двадцятимаркову банкноту в невідомо чию руку.
Усі торгували з усіма. Це було єдине, що всіх справді цікавило. За дві тисячі марок та зношений мундир хтось сторгував цивільний костюм; обмін і перевдягання відбулися тут-таки, в юрмі, і я раптом почув сердитий голос:
— Підштанки йдуть разом із костюмом, це ж ясно! І краватка також.
Хтось продав наручного годинника за три тисячі марок. Та головним предметом торгівлі було мило. Ті, що перебували в американських таборах, мали багато мила, декотрі по двадцять брусків, бо там щотижня давали по бруску мила, а води для миття не було; ті ж, що були в англійських таборах, мила не мали зовсім; зелені й червоні бруски мандрували тут і там у натовпі. Де в кому барвисте мило зачепило творчу жилку: з мила наробили песиків, кицьок, лісових гномиків; однак виявилося, що творчість іде на шкоду торгівлі,— звичайний, не оброблений художньо брусок мила цінувався вище, ніж фігурний, бо покупці потерпали за вагу товару.
Невідомо чия рука, в яку я поклав двадцять марок, раптом знову виринула звідкись і вклала в мою лівицю дві сигарети,— я був майже зворушений такою чесністю (щоправда, лише до тієї миті, коли довідався, що бельгійці продають сигарети по п'ять марок за штуку; видно, сто відсотків зиску — благородна норма, надто ж у торгівлі між "колегами").
Ми простояли так, юрмою, годин зо дві, і я пам'ятаю лише руки, руки, що провадили торгівлю, передаючи мило справа наліво і зліва направо й гроші зліва направо й знову справа наліво; неначе в якомусь гадючому кублі: скрізь, де не глянь, зміїлися руки, лізли мені на плечі й на голову, на всі боки передаючи товар і гроші.
Мізинчикові пощастило знов пробитися до мене. Він приткнувся обіч мене на бельгійській вантажній машині, що їхала на Кевелар, через Кевелар на Крефельд, в об'їзд Крефельда на Нойс; на полях і в містах було тихо, майже ніде ми не бачили людей і лише подеколи — свійських тварин, і темне осіннє небо низько висло над землею; ліворуч від мене сидів Мізинчик, праворуч — бельгійський вартовий, і ми дивились через борт машини на дорогу, яку я так добре знав: ми з братом не раз переміряли її велосипедами. Мізинчик усе намагався почати розмову, щоб виправдатися переді мною, але я щоразу уривав його на самому початку; та він ніяк не міг угамуватись, озивався знову й знову — так йому хотілося здаватися дотепним.
— От уже про Нойс ти нічого сказати не зможеш,— мовив він.— Ну що цікавого можна згадати про Нойс?
— Шоколад марки "Новезія",— відповів я.— Квашена капуста й собор "Квірін", але про Фіванський легіон ти, мабуть, не чув зроду.
— Ні,— сказав він і знов почервонів.
Я спитав бельгійського вартового, чи правда, що до Кельна в'їзд закрито й що там епідемія.
— Ні,— відповів він,— неправда. Але видовище там невеселе. А ти що, звідти?
— Звідти,— сказав я.
— Що ж, кріпися якось... Мило в тебе ще є?
— Є,— відповів я.
— Дивись-но,— сказав він, дістав з кишені пакуночок тютюну, розпакував і підніс ясно-жовту запашну січку мені до носа.— Два бруски мила — й він твій. Хіба не чесно?
Я кивнув головою, видобув з кишені шинелі мило, дав йому два бруски й сховав тютюн. Він доручив мені подержати його автомат, поки повкладав мило в кишені. Коли я віддав зброю, він зітхнув і сказав:
— Мабуть, нам ще доведеться поносити оці чортові цяцьки. Для вас не так уже все погано обернулося, як вам здається. Чого це ти плачеш?
Я махнув рукою праворуч: Рейн.