Людина, що прийшла надто рано

Пол Вільям Андерсон

Сторінка 3 з 6

Вустами безумної людини можуть говорити боги, а богам не завжди треба довіряти. Окрім того, безумець може стати берсерком, а якщо на ньому тяжке прокляття, то воно може перейти й на нас.

Він сидів і дивився прямо поперед себе, а я, поринувши у роздуми, спіймав на собі кілька бліх і розчавив їх. Запримітивши це, Джеральд з острахом запитав мене, чи багато у нас тут бліх.

— Звичайно, багато, — відповіла Торгунна. — А в тебе хіба нема?

— Нема, — він криво посміхнувся. — Поки що нема.

— Ох, — зітхнула вона. — То ти хворий.

Вона міркувала цілком доладно. Я розумів її думку, як розуміли її й Рагнільда, й Хельгі. Якщо чоловік такий хворий, що на ньому навіть нема бліх, то, зрозуміло, він повинен забалакуватись. Я, було, затурбувався, чи не перейде це на нас, але потім вирішив, що навряд. Адже в нього щось із головою, можливо від удару, якого він дістав. У всякому разі, коли діло відбувається на землі, а не на небі, ми зможемо впоратися з ним.

Як годі, тобто як старійшині, котрий приносить жертви, мені було невигідно проганяти незнайомця. Та ще, коли він зможе роздобути побільше отих вогняних паличок, можна буде налагодити вигідну торгівлю. Тому я звелів Джеральдові лягати спати. Він, було, запротестував, але ми силоміць вклали його в постіль, де він, стомившись за день, незабаром заснув. Торгунна сказала, що нагляне за ним.

Наступного дня, як дяку за знайдений ліс і щоб застерегти себе від прокляття, яке могло лежати на Джеральді, я вирішив принести в жертву коня. Звичайно, я вибрав старого й ні на що не придатного. А крім того, ми вже давно не ласували свіжиною. Джеральд увесь день задумливо бродив по подвір'ю, але, коли я заходив у дім, щоб повечеряти, то почув, що він і моя дочка сміються.

— Тобі, я бачу, краще, — зауважив я.

— Так... Адже могло бути й гірше. — Запримітивши, що керли поклали на кобилиці дошку, що правила за стіл, Джеральд сів побіля мене. Служниці внесли вечерю.

— Мене завжди вабили часи вікінгів, — сказав гість, — робити ж я дещо вмію.

— Що ж, — відповів я, — коли ти не маєш свого дому, можеш жити в нас.

— Я вмію працювати, — перебив він мене. — Вам не доведеться годувати мене задарма.

І я зрозумів, що він справді прийшов здалека, бо який пан стане наймитувати на чужій землі. І все-таки поводився він невимушено, як це властиво людям знатного походження, а з виду його було помітно, що він звик до гарних харчів. Щоправда, появився Джеральд без дарів, та я не надав цьому уваги. Кінець кінцем він зазнав корабельної аварії.

— Може, тобі пощастить вернутися у свої Сполучені Штати, — сказав Хельгі. — Спорядимо корабля, і я теж охоче подивлюся на це королівство.

— Ні, — похмуро заперечив Джеральд, — такої країни нема. Поки що нема.

— Отже, ти все-таки запевняєш, що прийшов із завтра? — пробурчав Сігурд. — Божевільний. Подай-но мені краще свинину.

— Авжеж, — стояв на своєму Джеральд. Тепер він був цілком спокійний. — І я можу це довести.

— Не збагну, де навчився ти, прихідцю з далеких країв, нашої мови, — зауважив я.

Я ні за що не назву людину у вічі брехуном, хіба що тільки тоді, коли ми розхвастаємося мирно один перед одним, але...

— У моїй країні, за мого часу, будуть говорити інакше, — відповів він, — а ось в Ісландії мова мало змінилася з давніх часів, і я навчився її, коли приїхав сюди.

— Хоч ти й християнин, — сказав я, — але вже доведеться тобі потерпіти, коли ми сьогодні увечері будемо приносити жертву.

— Мені все одно, — відповів він. — Боюсь, що я ніколи не був щирим християнином, і хотів би подивитися на ваш обряд. А як ви це робите?

Я пояснив йому, як перед очима бога вдаряю молотом коня по голові, потім перерізую горло й вербовими гілками розбризкую кров. А тоді розпотрошуємо тушу й гуляємо на славу.

Він хапливо промовив:

— Отепер я й зможу довести, хто я такий. У мене є зброя, яка вб'є коня... спалахом блискавки.

— А що це таке? — зацікавився я.

Ми всі з'юрмилися довкола Джеральда, коли він витяг з піхов кривого кийка й показав його нам. Мене, щоправда, опанував сумнів: леза він не мав і з виду годився хіба тільки на те, щоб ударити по голові, але я збагнув, що зробити його міг на диво вправний майстер.

— Гаразд, давай спробуємо, — згодився я. Він показав нам усе, що мав у кишенях: кілька неймовірно круглих монет з надзвичайно чітким написом, маленький ключ, паличку з грифелем усередині, щоб писати, і плаский гаманець, у якому було багато папірців з якимись знаками. Коли він урочисто запевнив нас, що деякі з них гроші, то всі, навіть Торгунна, зареготали. Але найкращий був ніж: лезо його ховалося в рукоятку. Побачивши, що я зацікавився ножем, він подарував мені його — велика щедрість як на людину, що зазнала корабельної аварії. Я сказав, що натомість дам йому одежу й добру сокиру й жити він може в нас стільки, скільки захоче.

Ні, зараз у мене нема цього ножа. Ти ще взнаєш чому. А шкода — це був чудовий ніж, хоча й зовсім маленький.

— А ким ти був до того, як стріла війни вразила твою країну? — спитав Хельгі. — Крамарем?

— Ні, — відповів Джеральд. Я був... інженером... тобто мав ним бути. Інженер будує містки, будинки, робить усякий інструмент, прокладає шляхи... Це більше, ніж звичайний майстровий. Тому я й вважаю, що мої знання тут можуть надто прислужитись. — У його очах я знову побачив гарячковий блиск. — Дайте мені час, і я стану королем!

— У нас в Ісландії нема королів, — буркнув я. — Наші діди прийшли сюди, щоб позбутися королів. У нас є Тінг [8], де ми розв'язуємо суперечки й ухвалюємо закони, але кожна людина має право домагатися справедливості власними силами.

— А якщо напасник не захоче підкоритися? — запитав Джеральд.

Тоді ми вдаємося до кривавої помсти,— відповів Хельгі й почав розповідати про вбивства, що сталися останнім часом. Очі його палали, Джеральд збентежено крутив у руках пістолета. Так він назвав свого кийка, що вивергав вогонь.

...Посутеніло, й ми вирушили на місце, де провадились жертвування. Керли розклали перед капищем вогнище, і, коли я відчинив двері, дерев'яний Один [9], здавалось, скочив нам назустріч.

Я дозволив гостеві допомогти мені підвести коня до кам'яного вівтаря. Узявши в руки посудину, куди збирають кров, я сказав, що тепер він, якщо хоче, може забити тварину. Джеральд витяг свого пістолета, вклав його у вухо коня й щось натиснув. Тишу струсив гуркіт, кінь здригнувся й упав, а в голові в нього виявилась дірка. Мозок було зіпсовано — он яка груба зброя! Потім я почув гострий, гіркуватий запах — так як пахне побіля вулкана. Ми всі підскочили, одна жінка скрикнула, а Джеральд гордо оглянувся довкола. Опам'ятавшись, я поспішив довершити жертвування. Джеральд не захотів, щоб його окропили кров'ю, але ж кінець кінцем він був християнином. Супу з кониною й конини він теж поїв якусь дещицю.

Потім Хельгі довго розпитував його про пістолета, а він пояснював, що з нього можна вбити людину на такій відстані, яку пролітає стріла, і що буцімто в цьому нема ніякого чаклунства, просто треба дечому навчитись, чого ми ще не знаємо. А що мені вже доводилося чути про грецький вогонь, то я йому повірив. Пістолет міг бути дуже корисний у бою — в цьому я мав нагоду пересвідчитись. Але нам не було ніякого рехту робити такий само: залізо дороге, та й багато місяців мине, перш ніж пощастить змайструвати хоч би одного.

Найбільше мене турбував сам Джеральд.

Наступного ранку я почув, як він оповідав Торгунні всякі дурниці про свою країну: про будинки, високі, як гори, про вози, що котяться без коней і літають у повітрі. У місті, де він живе, казав, тисячу разів по вісім чи дев'ять тисяч мешканців, і зветься це місто Нью-Йорвік чи щось на зразок цього. Я, і мої сусіди теж, не від того, щоб послухати гарну побрехеньку, але таке було понад усяку міру, а тому, розсердившись, я повелів йому йти зі мною шукати худобу, що відбилася від череди.

Опісля того, як ми цілий день проблукали між горбами, я переконався, що Джеральд не годен навіть пізнати, де в корови роги, а де хвіст. Одного разу ми майже натрапили на нашу пропажу, але чужинець, нічого не тямлячи, перетнув стежку прямо під носом у худоби; вона пройшла, а нам довелося починати все спочатку. Ледве стримуючись, але все-таки чемно, я поспитав, чи вміє він доїти корів, стригти овець, косити й молотити. Ні, відповів Джеральд, він ніколи не жив на фермі.

— Шкода, — зауважив я, — бо в Ісландії цим займаються всі, окрім опришків.

Від моїх слів він спалахнув.

— Я вмію робити багато іншого, — заперечив він. — Дайте мені інструменти, і я покажу, що я вмію непогано працювати з металом.

— Що ж, це гідне діло, — зраділо відгукнувся я, — і ти можеш надати нам великої послуги. У мене зламаний меч, а в кількох списів погнуті вістря; не вадило б і підкувати наново всіх коней.

Тоді я не надто звернув увагу на те, що він, за його словами, не підкував жодного коня.

Розмовляючи, ми повернулись додому. На порозі нас стріла розгнівана Торгунна.

— Так не вітають гостя, батьку! — обурилась вона. — Змушуєш його працювати, наче він простий керл.

Джеральд усміхнувся.

— Я радий роботі, — відповів він. — Мені треба... що-небудь таке, щоб мене підбадьорило, й, окрім того, я хочу бодай трохи віддячити вам за вашу доброту.

Я знову відчув симпатію до нього, й сказав: ми, мовляв, не винні, що в них, у Сполучених Штатах, зовсім інші звичаї. Завтра він може починати роботу в кузні, я буду платити йому, але вважати його ми будемо рівнею, оскільки мистецтво майстра в нас у пошані. По цих словах наші слуги почали скоса позирати на нього.

Того вечора Джеральд дуже розважав нас, оповідаючи про свій дім; правда то була чи ні, але слухали ми його з цікавістю. Проте справжнього лоску він не мав, бо не годен

був заримувати бодай двох віршованих рядків! Неосвічені й відсталі, певно, люди живуть в отих Сполучених Штатах! Він заявив, що в його обов'язки входило підтримувати порядок у військові.

Хельгі був украй здивований і сказав, що Джеральд, напевно, дуже хоробра людина, якщо не боїться кривдити інших, але той відповів, що солдати корилися йому з остраху перед королем. Коли Джеральд додав, що молоді люди зобов'язані перебувати на військовій службі протягом трьох років і що їх можуть забрати на службу навіть у час збирання врожаю, я зауважив, що йому поталанило, коли він вибрався з країни, якою править такий жорстокий володар.

— Ні, — задумливо промовив він, — ми люди вільні і говоримо, що нам забажається.

— Але робити, чого забажаєте, очевидно, не можете, — зауважив Хельгі.

— Що ж, — обізвався Джеральд, — ясна річ, ми не можемо, наприклад, убити людину тільки за те, що вона нас образила.

— Навіть якщо та людина вбила твого родича? — спитав Хельгі.

— Навіть тоді.

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(