Може, тому, що в неї борода, а американцям Бог відмовив у бороді? Не думаю, бо бачу, що китайці майже зовсім не мають борід, а культивують мистецтва понад п'ять тисяч років: адже справді, щоб мати більш як за чотири тисячі років літописи, нація повинна була скупчитися й процвітати більш як п'ятдесят століть.
Одне особливо вражає мене в цій давній історії Китаю[398] – це те, що мало не все там є правдоподібне й природне, мене захоплює, що там нема нічого фантастичного.
Чому всі інші нації надали собі казкового походження? Старі автори історичних французьких хронік, навіть не дуже старі, виводять французів від Франкуса, сина Гектара,[399] римляни кажуть, ніби вони походять від якогось фрігійця,[400] дарма що в мові немає жодного слова, яке хоч трохи скидалося б на фрігійську мову. Десять тисяч років Боги жили в Єгипті, а дияволи у Скифії, де підбили гунів. До Фукідіда[401] в історії я бачу тільки романи, що скидаються на романи про Амадіса,[402] і далеко не такі цікаві: всюди якісь примари, оракули, дива, чаклунства, перевтілення, сни, які хтось пояснює і які творять долю і найбільших імперій, і найменших держав. Тут тварини, що промовляють, там тварини, з яких зробили богів, боги перевернені в людей, і люди, перевернені в богів. Ах, коли вже нам треба казок, нехай, принаймні, ці казки будуть емблемами правди. Я люблю філософські казки, сміюся з казок дитячих і ненавиджу казки брехунів".
Одного разу навернулася йому на очі історія імператора Юстиніана.[403] Він прочитав, що константинопольські схоластики видали дуже поганою грецькою мовою едикт проти найбільшого тодішнього воєначальника,[404] бо цей герой в запальній розмові прохопивсь отакими словами: "Істина світить власним світлом, і розум не можна просвітити полум'ям від кострищ". Схоластики запевняли, що це гасло єретичне, а протилежна аксіома буде католицька, всесвітня і грецька: "Розум можна просвітити тільки полум'ям від кострищ; бо істина не може світити власним світлом".[405] Ці ліностоли[406] засудили ще багато промов воєначальника і видали едикт.
– Як! – вигукнув Простак. – То отакі люди видають едикт?
– То навіть не едикти, – обізвався Ґордон, – це контредикти, з яких усі сміялися в Константинополі, і перший – імператор: то був мудрий державець, що змушував навіть схоластиків творити тільки добро. Він знав, що ці панове й багато інших пастофорів[407] уривали контр-едиктами терпець його попередникам, імператорам, у справах куди поважніших.
– І дуже добре робив, – сказав Простак, – пастофорів треба, підтримуючи, стримувати.
Він записав ще багато інших думок, які вжахнули старого Ґордона.
– Як! – казав той сам собі. – П'ятдесят років витратив я на своє навчання і тепер боюся, що не зможу наздогнати природний добрий розум цієї майже дикої дитини. Я тремчу, зміцнюючи старанно свої забобони; він же слухає тільки голос природи.
Добрий чоловік мав кілька невеличких критичних брошурок, у яких люди, нездатні нічого створити, гудять творчість інших, у яких різні Візе[408] знеславлюють Расінів, а Фейді[409] – Фенелонів. Простак переглянув деякі з них.
– Я прирівняв би їх, – сказав він, – до деяких мушок, що поклали свої яєчка під хвіст найкращим коням; це не заважає тим бігти.
Обидва філософи ледве зболили кинути оком на ці літературні екскременти.
Незабаром вони вдвох прочитали початки астрономії. Простак побачив небесне склепіння, і це видовище його захопило.
– Як важко, – говорив він, – почати дізнаватися про небо саме тоді, коли мене позбавлено права бачити його! Юпітер і Сатурн рухаються цими безкраїми просторами, мільйони сонць освітлюють мільярди світів, а в цьому куточку землі, куди закинуто мене, знайшлися істоти, що позбавили мене, мене – істоту, яка бачить і мислить, – усіх цих світів, яких міг досягти мій зір, і того, де Бог судив мені народитися! Світло, створене для всього всесвіту, втрачене для мене! На Північній півкулі, де прожив я свої дитячі й молодечі роки, його від мене не ховали. Без вас, дорогий мій Ґордоне, я був би тут нікчемою.
Розділ дванадцятий
Що Простак думав про театральні п'єси
Молодий Простак скидався на одне з тих дужих дерев, що, зрісши на неплідному ґрунті, швидко простягає своє коріння й гілки, коли їх пересадять на кращу землю, і дуже незвичайним було те, що саме в'язниця стала за таку землю.
Між книжками, що заповнювали дозвілля двом в'язням, були вірші, переклади грецьких трагедій, кілька французьких театральних п'єс. Вірші, що оспівували кохання, лили в душу Простака водночас і насолоду, і сум: усі вони говорили про його дорогу Сент-Ів. Байка про "Двох голубів"[410] розривала йому серце: надто далеко був він від того, щоб повернутися до своєї голубки.
Мольєр захоплював його: він познайомив його зі звичаями Парижа й усього людського роду.
– Якій із цих комедій віддаєте ви перевагу?
– "Тартюфові",[411] безперечно.
– Я теж так думаю, – сказав Ґордон, – це Тартюф засадив мене до цього приміщення, й можливо, що якраз Тартюфи спричинилися до вашого нещастя. Як подобаються вам грецькі трагедії?
– Досить гарні для греків, – сказав Простак.
Але коли він прочитав сучасну "Іфігенію", "Федру", "Андромаху", "Аталію",[412] він був у захваті, він зітхав, він лив сльози, запам'ятовував їх, не завчаючи.
– Прочитайте "Родогюну", – сказав йому Ґордон, – кажуть, що це шедевр; інші п'єси, що дали вам стільки насолоди, в порівнянні з нею небагато варті.
З першої ж сторінки молодик сказав йому:
– Це не того самого автора.
– Звідки ви це бачите?
– Я ще не знаю про це, але ці вірші не западають мені ні в серце, ні у вуха.
– О, це ніщо, тільки вірші, – обізвався Ґордон.
Простак відповів:
– То навіщо їх писати?
Прочитавши дуже уважно п'єсу з єдиним наміром відчути приємне, він подивився на свого друга сухими очима й здивований. Він не знав, що сказати. Нарешті, змушений пояснити, що саме він почуває, він відповів:
– Я мало що зрозумів на початку, я був дуже обурений на середині, остання сцена мене дуже зворушила, хоч і видалося мені, що вона малоправдоподібна. Ніхто з персонажів мене не зацікавив, і я не затримав у пам'яті й двадцятьох віршів, хоч я можу запам'ятати всі, коли тільки вони мені подобаються.
– Проте цю п'єсу вважають за найкраще, що ми маємо.
– Коли так, – обізвався той, – то вона, може, така, як чимало людей, що не варті своїх місць. Врешті, це – справа смаку; мій ще, може, не цілком сформований, я можу помилятися; але ви знаєте, що я звик говорити те, що думаю, точніше – те, що відчуваю. Я гадаю, що в людських присудах є багато від облуди, від моди, від примхи. Я говорю від природи; можливо, що природа моя надто недосконала, але можливо також і те, що більшість людей надто мало прислухається до неї.
Тут він почав цитувати "Іфігенію", вірші з якої сповнювали його; і хоч він не дуже добре декламував, проте виявив стільки правди й зворушливості, що старий янсеніат розплакався. Потім він прочитав "Цінну"; він уже не плакав, він захоплювався.
Розділ тринадцятий
Прекрасна Сент-Ів їде до Версаля
Та поки наш нещасливець більше освічував, ніж заспокоював себе, поки його довго пригнічений геній розвивався з такою силою й швидкістю, поки природа, удосконалюючись у ньому, винагороджувала за злу долю, гляньмо, що сталося з паном пріором, з його доброю сестрою і з прекрасною відлюдницею Сент-Ів? Перший місяць там непокоїлися, на третьому тяжко засумували, їх хвилювали малообґрунтовані чутки, неправдиві здогади; наприкінці шостого місяця вирішили, що він помер. Нарешті пан і панна де Керкабон дізналися з листа, якого написав до Бретані один королівський гвардієць, що якийсь схожий на Простака молодик приїхав увечері до Версаля, але вночі його схопили, і відтоді ніхто нічого про нього не чув.
– Леле, – сказала м-ль де Керкабон, – наш небіж наробив дурниць і вплутався в якусь прикру справу. Він молодий, він з Нижньої Бретані, він не може знати, як треба поводитися при дворі. Любий братику, я ніколи не бачила ні Версаля, ні Парижа, а от добра нагода; може, ми відшукаємо бідного небожа: це син нашого брата, наш обов'язок допомогти йому. Хто його знає, чи не зможемо ми зробити з нього дяка, коли заспокояться поривання молодості. У нього великий нахил до науки; пригадуєте, як він міркував з приводу Старого й Нового Запоту? Ми відповідаємо за його душу; це ми охрестили його, і його люба м-ль де Сент-Ів плаче цілими днями. По правді, треба їхати до Парижа; коли його сховано в одному з цих непристойних веселих домів, про які мені стільки розповідали, ми витягнемо його звідти.
Пріора зворушили слова сестри. Він поїхав до Сен-Малоського єпископа, що хрестив гуронця, і попросив у нього протекції та поради. Прелат висловився за подорож, він дав пріорові рекомендаційні листи до отця де Ла Шеза, королівського сповідальника, що мав у королівстві найбільшу вагу, до архієпископа паризького Арле[413] та до єпископа з Mo Боссюе.[414]
Нарешті брат і сестра виїхали. Але приїхавши в Париж, вони загубилися, як у великому лабіринті без нитки й без виходу. Капітал у них був невеличкий, а повсякчас треба було наймати карету, щоб їхати на розшуки, і вони нічого не розшукали.
Пріор з'явився до преподобного отця де Ла Шеза: той був з м-ль дю Трон[415] і не міг давати аудієнції пріорам. Він поткнувся до архієпископських дверей: прелат замкнувся з прекрасною пані де Ледіґ єр у справах церкви. Він побіг до єпископа Боссюе – цей вивчав з м-ль де Молеон[416] "Містичне кохання" пані Ґюйон.[417] Проте він добився-таки, що ці два прелати вислухали його: обоє заявили йому, що не можуть втручатися в справи його небожа, раз той не дяк.
Нарешті він побачився з єзуїтом;[418] цей зустрів його з розкритими обіймами, запевнив, ніколи його не знавши, що завжди мав до нього особливу пошану; він присягався, що суспільство[419] завжди прихильне до нижніх бретонців.
– Але, – сказав він, – чи не мав ваш небіж нещастя бути гугенотом?
– Напевне ні, преподобний отче.
– І він не янсеніст?
– Я можу запевнити вашу превелебність, що він ледве чи й християнин; усього місяців одинадцять, як ми його охрестили.
– Оце дуже добре, оце дуже добре, ми подбаємо про нього. Ваше пріорство дає добрі прибутки?
– О, дуже мало, і мій небіж нам дорого коштує.
– Є в околиці якісь янсеністи? Пильнуйте добре, мій любий пане пріоре, вони небезпечніші за гугенотів і атеїстів.
– Мій превелебний отче, у нас їх зовсім нема; у монастирі Святої Гори зовсім не знають, хто такі янсеністи.
– Тим краще; ідіть, нема нічого, чого б я не зробив для вас.
Він приязно відпустив пріора й більше про нього не думав.
Час минав; пріор і добра його сестра були в розпачі.