Святенниці стали запевняти його, що це нова мода. Кандід відповів, що він зовсім байдужий до мод. Мартен хотів викинути панотця у вікно. Тоді клірик присягся, що в такому разі Кандід лишиться без похорону. Мартен присягся, що він сам поховає клірика, коли той обридатиме далі. Суперечка розпалилась; Мартен схопив супротивника за плечі і вигнав його без церемоній. Вийшов цілий скандал; справа дійшла до протоколу.
Кандідові покращало; щойно він почав одужувати, у нього стало збиратися на вечері добірне товариство. Ішла велика гра. Кандід дивувався, чому ніколи не йдуть йому тузи, але Мартена це не дивувало. Серед гостей був маленький абат із Перігора,[252] один з тих метушливих людей, завжди запобігливих, моторних, нахабних, ласкавих і згодливих, що чигають на проїжджих чужинців, розповідають їм скандальні міські історії і пропонують їм утіхи на всяку ціну. Цей абат спочатку повів Кандіда і Мартена до театру. Там ставили нову трагедію. Кандідові випало сидіти поруч кількох дотепників. А втім, це не заважало йому плакати над досконало зіграними сценами. Один із тих розумників, що сиділи коло нього, сказав йому в антракті:
– Ви даремно плачете, це – дуже погана артистка, актор, що грає з нею, ще гірший, а сама п'єса ще гірша за акторів; автор не тямить жодного слова по-арабському, а дія тим часом відбувається в Аравії; крім того, це людина, що не вірить у природжені ідеї.[253] Я принесу вам завтра двадцять брошур проти нього.
– А скільки є театральних п'єс у Франції? – спитав Кандід у абата, і той відповів:
– П'ять чи шість тисяч.
– Багато, – сказав Кандід, – а скільки серед них гарних?
– П'ятнадцять чи шістнадцять, – відповів абат.
– Багато, – сказав Мартен.
Кандід був дуже задоволений із актриси, що грала королеву Єлизавету в досить пласкій трагедії,[254] яку інколи ще виставляють.
– Ця актриса, – сказав він Мартенові, – мені дуже подобається: вона трохи нагадує Кунігунду. Я був би дуже радий з нею познайомитись.
Перігорський абат запропонував провести його до неї. Кандід, здобувши виховання в Германії, спитався про етикет і про те, як поводяться у Франції з англійськими королевами.
– По-різному, – відповів абат, – у провінції їх водять по шинках, а в Парижі їх шанують, поки вони вродливі, а по смерті викидають на смітник.
– Королев на смітник? – мовив Кандід.
– Так воно й є, – сказав Мартен. – Пан абат не помиляється. Я був у Парижі, коли панна Монім[255] відійшла, як то кажуть, у інший світ. Їй відмовили в тому, що ці людці звуть посмертною шаною, тобто права гнити з усіма міськими шахраями на якомусь гидкому кладовищі; товариші поховали її окремо на розі вулиці де Бургонь; це, мабуть, дуже мучило її; з неї була людина найшляхетніших поглядів.
– Це дуже неввічливо, – сказав Кандід.
– Чого ви дивуєтесь? – мовив Мартен. – Так уже створені ці люди. Уявіть собі всі можливі противенства і всі суперечності – і ви знайдете їх в уряді, по судах, у церквах та видовищах цієї веселої нації.
– Чи правда, що в Парижі завжди сміються? – спитав Кандід.
– Так, – сказав абат, – але то від нервів. Тут скаржаться на все з реготом і, сміючись, роблять гидоти.
– А хто та, – спитав Кандід, – гладка свиня, що наговорила мені стільки лихого про п'єсу, над якою ж я так плакав, і про акторів, що так мені сподобались?
– Це злосливець, – відповів абат, – він живе з того, що лає всі п'єси і всі книжки. Він ненавидить чужий успіх, як євнухи ненавидять насолоду. Це один з літературних гадів, що живляться болотом і отрутою, це газетний пасквілянт.
– Кого ви називаєте газетним пасквілянтом? – спитав Кандід.
– А це такий писака, одно слово, Фрерон,[256] – відповів абат.
Так міркували Кандід, Мартен і перігорець на сходах, дивлячись, як розходиться публіка з театру.
– Хоч я й дуже поспішаю побачити Кунігунду, – сказав Кандід, – проте хотів би повечеряти з панною Клерон,[257] бо вона здалася мені чарівною.
Абат не був близький до панни Клерон, що зналася тільки з порядним товариством.
– Її запрошено цього вечора, – сказав він, – але я можу, коли ваша ласка, повести вас до однієї знатної дами, і там познайомитесь із Парижем, так ніби прожили в ньому чотири роки.
Кандід, що з природи був цікавий, згодився піти до дами, в передмістя Сент-Оноре. Там грали у фараона; дванадцять сумних понтерів[258] тримали кожен у руці по колоді карт – реєстр своїх нещасть. Панувала глибока тиша; обличчя в понтерів були бліді, обличчя в банкіра – стурбоване, а господиня, сидячи біля цього безжального банкіра, стежила рисячими очима за всіма ставками і ходами, і коли хто загинав ріжки своїх карт, вона суворо, але ввічливо казала їх розігнути, і то не гніваючись, щоб не втратити своїх відвідувачів. Ця дама називала себе маркізою де Пароліньяк. Її п'ятнадцятилітня дочка сиділа серед понтерів і показувала очима на всі шахрайства бідолах, що намагалися зменшити жорстокість долі. Абат-перігорець, Кандід і Мартен увійшли до зали; ніхто не встав, не привітав, навіть не глянув на них; усі були вкрай захоплені своїми картами.
– Пані баронеса Тундер-тен-Тронк була ввічливіша, – зауважив Кандід.
Тим часом абат шепнув щось на вухо маркізі; та підвелась і вшанувала Кандіда милою посмішкою, а Мартена дуже шляхетним нахилом голови; вона звеліла дати місце й колоду карт Кандідові, що за дві талії[259]програв п'ятдесят тисяч франків. Після цього сіли вечеряти, і всі дивувались, що Кандід не стурбований своєю втратою. Лакеї говорили між собою своєю лакейською мовою:
– Напевне, якийсь англійський мілорд.
Вечеря була, як і більшість паризьких вечер: спочатку – тиша, потім – злива слів, де нічого не можна розібрати, потім – жарти, здебільшого безглузді, брехливі новини, дурні міркування, трохи політики і багато лихослів'я; говорили і про нові книжки.
– Чи читали ви, – спитав абат-перігорець, – роман пана Гоша,[260] доктора теології?
– Так, – відповів один із гостей, – але не міг його дочитати. У нас є багато безглуздих писань, але всі разом вони не дорівнюються безглуздю Гоша, доктора теології. Я набив собі таку оскому тими гидкими книжками, якими нас засипають, що почав грати у фараона.
– А "Нотатки" архідиякона Трубле?[261] Що ви про них скажете? – спитав абат.
– Ох, який він нудний! – сказала пані Пароліньяк. – Як докладно він розповідає про те, що всі знають! Як він важко сперечається про те, що не варте навіть побіжної згадки! Як нерозумно запозичає він чужий розум! І як псує він те, що краде! Він мені страшенно обрид, але вже не обридатиме; досить прочитати і кілька сторінок архідиякона.
Коло столу був один учений, людина зі смаком; він підтримав усе, що сказала маркіза. Потім говорили про трагедію. Пані спитала, чому деякі трагедії можна дивитись і не можна вчитати. Учений на те дуже добре пояснив, що п'єса може мати певний інтерес і не мати жодної літературної вартості; він довів у кількох словах, що не досить показати одну чи дві ситуації, які трапляються по всіх романах і раз у раз подобаються глядачам, а треба завжди сказати щось нове, не здаючися нудним, вдаватися часом до високих речей і раз у раз залишатися природним, знати людське серце і примусити його говорити, бути великим поетом, але так, щоб жодна особа в п'єсі не здавалася поетом, досконало знати мову, говорити нею чисто з постійною гармонією, але для рими ніде не жертвувати сенсом.
– Всякий, хто не додержує цих правил, – додав він, – може написати одну чи дві трагедії, яким аплодуватимуть у театрі, але ніколи не потрапить до гурту хороших письменників. Хороших трагедій дуже мало.
Одні з них – то ідилії в добре написаних і добре римованих діалогах; другі – політичні міркування, що присипляють вас, або нестерпні перекази, що вас одштовхують; треті – то якась маячня біснуватого, недоладна, варварська, з довгими звертаннями до богів, – бо ж ніхто не знає людської мови, – із сумнівними афоризмами та надутими загальниками.
Кандід уважно слухав ці слова і склав собі високу думку про балакуна; він насмілився схилитись до маркізи, що потурбувалась посадити його поруч себе, і спитав у неї, хто цей чоловік, що так добре говорить.
– Це вчений, – відповіла дама. – У карти він не грає, але абат часом приводить його до мене вечеряти. Він чудово знається на трагедіях і книжках і сам написав одну трагедію, що її обсвистали, та ще одну книжку, яку можна побачити тільки в книгарні його видавця. Один її примірник він подарував мені.
– Велика людина! – мовив Кандід. – Це другий Панглос.
Потім, звертаючись до вченого, він сказав:
– Ви, безперечно, певні, що все йде найкраще у світі фізичному й моральному і ніщо не може бути інакше?
– Зовсім ні, – відповів учений. – Я гадаю, що все в нас іде шкереберть, що ніхто не знає ні свого становища, ні своїх обов'язків, ні що він робить, ні що має робити, і, за винятком вечері, де досить весело і, здається, досить єднання, решта часу точиться в безглуздих суперечках: янсеністи проти моліністів,[262] парламент проти церкви, придворні проти придворних, літератори проти літераторів, фінансисти проти народу, жінки проти чоловіків, рідні проти рідних; якась вічна війна!
Кандід зауважив йому:
– Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.
– Ваш шибеник глузував зі світу, – сказав Мартен, – ваші тіні – то страшенні плями.
– То люди роблять плями, – сказав Кандід, – і не можуть без них обійтись.
– Але вони не винні, – сказав Мартен.
Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.
Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.
– То що ж, – сказала вона, – ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?
– Так, пані, – відповів Кандід.
Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:
– Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.
– О пані! – сказав Кандід. – Я відповідатиму, як ви схочете.
– Ваше почуття до неї, – сказала маркіза, – народилось, коли ви підняли її хусточку.