Хор
Говори ж ти, не барися: як нам, бідним, увільниться
Від тих зашморгів жорстоких, що намистом ненависним
Нам от-от очеплять шиї? Вже ми чуєм, бідолашні,
Задихання, жах конання… Зжалься, змилуйся над нами,
Реє, мати всіх богів!
Форкіада
Чи стане ж вам терпцю на довгу оповідь?
Я б розказала вам про все, що трапилось.
Хор
Ой, стане! Поки слухатимем — житимем.
Форкіада
Той, хто добра пильнує, дома сидячи,
Хто стіни житла дбало зашпаровує
І лагодить покрівлю, щоб не капав дощ, —
Той вік звікує в щасті і в добробуті!
Хто ж кине те святе домове огнище
І легковажно у світи повіється, —
Хоч місце й найде той старе, вернувшися,
В нім змінено усе, коли не знищено.
Гелена
Облиш старі, усім відомі приказки!
Розповідай, та не роз'ятрюй ран старих!
Форкіада
Це не докір, а вступ лиш до історії.
Цар Менелай блукав десь, все плюндруючи,
Ні суходолу не минав, ні острова,
Часами навертався лиш зі здобиччю.
Провоював аж десять літ під Троєю,
А скільки літ додому плив — не відаю.
А що ж ведеться в домі Тіндареєвім?
Що діється у царстві Менелаєвім?
Гелена
Невже ти так із лайкою зріднилася,
Що без докору й слова вже не вимовиш?
Форкіада
Не рік, не два гуляло пустовщиною
Міжгір'я, що лежить од Спарти к півночі,
Еврот біжить, до нас у діл спускається,
Лебежі стаї в комишах погойдує.
В міжгір'ї тім осілось плем'я сміливе,
Прийшовши з глибу пітьми кімерійської,[95]
Ізмурували тверджу неприступну там
І верховодять краєм, як їм хочеться.
Гелена
Чи видано ж? І як вони зробили те?
Форкіада
Та мали час — затого буде двадцять літ.
Гелена
Один там пан? Чи зграя то розбійницька?
Форкіада
Вони не розбишаки, й пан один у них.
Його не ганю, хоч сюди й навідувавсь;
Усе б забрати міг, а вдовольнивсь, проте,
Дарунками, мовляв, а не даниною.
Гелена
Який же він?
Форкіада
Та я його вподобала:
Хороший, жвавий, сміливий, освічений,
Розсудливий — не гурт таких між греками,
Хоч варварами звуть їх, я не думаю,
Щоб хто з них здатен був на ті жорстокості,
Що їх герої в Іліоні коїли.[96]
Звіряюсь я його великодушності.
А замок той — аби ви тільки бачили!
Вже не того незграбного муровання,
Що ваші предки так чи сяк виводили,
Нетесаними кам'яними брилами
Вергаючи безладно по-циклоп'ячи;
У них же замок — шнур у шнур розмірено.
Зокола глянь — до неба аж здіймається,
Гінкий, кріпкий, мов сталь гладка, поблискує.
І думкою полізеш — піде поковзом.
Всередині ж лежить просторе дворище,
Будівлями всілякими обсаджене;
Альтани, галереї, ходи й виходи,
Герби…
Хор
Герби? Які герби?
Форкіада
Ви ж бачили
Гадюку в'ючу на щиті Аяксовім;
Так само мали й семеро під Фівами
У себе на щитах значущі образи:
Чи місяць та зірки на небі темрявім,
А чи боги, герої, списи, факели,
Усе, що мирним городам погрожує.
Такі ж ото процвітані зображення
І ці герої мають з діда-прадіда:
Леви, й орли, дзьоби, і крила, й пазури,
Павинний хвіст, троянди, роги зуброві,
Смужки червоні й сині, злотні й сріберні;
І все то те у залах понавішано,
А в залах тих і просторо, і весело —
Бери й танцюй…
Хор
Скажи, чи є ж танцюри там?
Форкіада
Та ще й які! Золотокудрі красені!
Від них аж паше молодістю ярою,
Як од Паріса, що царицю…
Гелена
Годі вже!
Не відбігай від речі, до кінця доводь!
Форкіада
Тобі кінця доводити — погоджуйся,
І я тебе перенесу у замок той.
Хор
Погоджуйся, себе і нас врятуєш ти!
Гелена
Невже ж таки я маю сподіватися
Від Менелая лютої жорстокості?
Форкіада
Забула, що вчинив він Деїфобові?
З тобою, братовою завдовілою,
Він жив насильно, ласо розкошуючи,
Тож Менелай йому і носа, й вуха втяв,
Збагнітував, що страх було й дивитися.
Гелена
За мене то він люто так скарав його.
Форкіада
За нього ж то він люто так скара й тебе.
Красу ділить шкода; хто мав усю її,
Радніш уб'є її, як мати тільки часть.
Здалека чути сурми.
Хор здригається.
Як гук сурми у вуха вам вдирається,
Геть шарпаючи душу, так і ревнощі
Вгризаються у груди чоловікові,
Нагадують, що мав він і що втратив він.
Хор
Чуєш, грають жоломійки? Бачиш, блискають мечі?
Форкіада
Здрастуй, царю-володарю! Радо я тобі вслужу.
Хор
Ну, а ми?
Форкіада
А ви, відомо, вам рятунку вже нема:
Перш помре цариця ваша, потім згинете самі.
Пауза.
Гелена
Що зараз треба нам, я вже надумала.
Здаєшся ти мені облудним демоном,
Що і добро на зло оберне з капості.
Піду я поки за тобою в замок той,
Що буде далі — я про теє відаю,
Не вам відкрити помисли царицині.
Ходімо всі! Стара, іди попереду!
Хор
Залюбки йдем ми туди,
Йдем, поспішаєм;
За нами — смерть,
Перед нами знов
Мури твердині,
Ворогам недоступні.
Хай вони нас бережуть
Так, як і наш Іліон, —
Він же врешті впав
Тільки від підлих хитрощів.
Підіймається туман, залягає глибину сцени, а як треба, і передній кін.
Що це за знак?!
Сестри, поглядіть:
Був такий світлий день!
Де не взявся млистий туман
Із Еврота хвиль святих;
Вже не видно й берега,
Очеретом умаєного,
Вже почезли в імлі
Лебеді-білогруди,
Що гуртом лагідним
Поплески плили.
Чути здаля —
Лебедіють десь…
Лебедіють-ячать.
Все те, певно, віщує нам смерть;
Ми рятунку ждали вже —
Що ж натомість станеться?
Все грозить загибеллю нам,
Лебедятам дрібним,
Пташечкам білогрудим,
Нашій Лебедівні…
Горе, горе нам!
Все облягла кругом
Темна, густа імла;
Вже й одна одну не вгледимо!
Чи ми йдем, чи не йдем?
Чи по землі,
Чи над землею дріботимо?
Бачиш? То ж Гермес мріє там
Спереду нам… Має злотним жезлом,
Мов завертає нас знову назад
До безвідрадного, похмурого,
Хоч повного невловних постатей,
Та вічнопорожнього Аїда.
Ще темніше раптом стало, мла розвіялась без блиску,
Сірі, бурі, хмурі мури появились перед нами.
Замикають круговиди… Чи це двір такий, чи яма?
Страшно, страшно, любі сестри! Ми в неволі! І ніколи
Ми ще в тяжчій не були!
Внутрішнє замкове подвір'я, оточене багатими фантастичними середньовічними будівлями
Провідниця хору
Поквапне й нерозумне те жіноцтво скрізь!
На всіх вітрах сюди й туди хитається,
Хвилюється і долею й недолею…
Завжди одна із одною в незлагоді,
Перечитесь — і тільки в горі й радощах
Буває, що водно сміється й плачеться.
Мовчіть і ждіть, дивіться: наша владарка
Задумалась, вирішує, що діяти.
Гелена
Та де ж ти ділась, Піфіє, чи як тебе?
Виходь уже з склепінь твердині хмурої!
Як ти пішла до ватага славетного,
Щоб запобігти нам його прихильності, —
Хвала тобі! Веди мене до нього враз!
Спокою вже по всіх тривогах прагну я.
Провідниця хору
Даремно ти, царице, озираєшся;
Вже зникло десь напевне те страховище,
Запало, може, в надра тої темряви,
Що з неї ми так загадково вирнули;
А може, десь блукає лабіринтами
Чудного замку з тисячею пазамків,
Господаря питаючи для зустрічі.
Гляди, вгорі усе заворушилося,
Порталами, ходами, коридорами
Снують туди й сюди меткі прислужники —
Либонь, бучне вітання нам готується.
Хор
Дух угору піднявсь! О, погляньте туди —
Як там чемно ідуть, сповільняючи хід,
Юнаки-двораки все улад та уряд…
На чиє ж то веління, на чий то наказ
Наближає до нас в урочистій тиші
Гроно хистке чарівних молодят?
Залюбується всяк на ту гожу ходу,
І на кучерів май круг ясного чола,
І на лиця рум'яні, як персика плід,
Злегка засіяні ніжним пушком…
Аж кортить укусить, та боюся якось,
Бо бувало й раніш, що укусиш таке —
Попелом візьметься в роті!
Та ось найкращі
Підходять сюди:
Що ж то несуть?
Ступні під трон,
Килим до ніг,
Пишний понад —
тронний намет;
Він вінцем імлистим
Звивсь над головою
Нашої цариці,
Бо вона вже сіла
На оздобний розкішний престол.
Станьмо сюди
Всі попідніжжю —
Слуги її.
Славне, славне, триславне,
Благословенне вітання таке!
Все сказане хором поступово виконується. Після того як слуги та джури довгою вервечкою поспускалися вниз, угорі на сходах з'являється Фауст у лицарських середньовічних пишних шатах і повагом зіходить униз.
Провідниця хору
(уважно роздивляючись на нього)
Коли йому, як іноді трапляється,
Боги усього того не позичили, —
Величності, пристойності, люб'язності, —
А дарували, — скрізь удачу матиме:
В запеклому бою з мужами сильними
І у дрібній війні з жінками гожими.
Він перевершить щонайкращих витязів,
Яких, було, так високо цінили ми.
Ходою неспішною, шанобливою
Надходять князь; звернись до нього,
владарко!
Фауст
(підходить, побіч нього Лінкей у кайданах)
Замість яси, вітання-шанування
І зустрічі врочистої, як личить,
Веду тобі раба в важких кайданах,
Що, занедбавши власний обов'язок,
Мені не дав звершить мою повинність.
Впади до ніг володарці, винись!
Царице! Я поставив був його
Бачучого на вежу височенну,
Щоб він звідтіль уважно і обачно
Землі і неба далей пильнував
І вістував про все, що там побачить, —
Чи хмарою насуне десь отара,
Чи лавою надходить враже військо
Із гір у діл — отару захистим,
На військо вдарим. Нині ж він прошкодивсь:
Ти йдеш — а він про те не сповіщає,
І не змогли ми гідно вшанувать
Достойну гостю. Цю тяжку провину
Він кров'ю б досі вже спокутував,
На горло скараний. Але тепер
В твоїх руках покара і пощада.
Гелена
Ти дарував мені високу власть
Судді й цариці, і хоч я гадаю,
Що ти мене лиш вивірити хочеш,
Звершу судді найперший обов'язок —
Послухать винуватця. Говори!
Баштовий Лінкей[97]
Дай вклониться, подивиться,
Смерть моя, моє життя!
Богом послана цариця —
Лиш тобі мої чуття.
Ждав я рано, що на сході
Вирне світла джерело,
Та неждано в пишній вроді
Сонце з півдня ізійшло.
І в той бік звернувся весь я;
Замість падолів і гір,
Замість далі піднебесся
Лиш його вбачав мій зір.
Я удався винозорим,
Мов у лісі темнім рись,
Та серпанком півпрозорим
Очі раптом понялись.
Ледве мріє щось там тьмяне —
Вежа? Брама? Вал? Стіна?
Мла рідіє, мла мов тане —
Аж богиня вирина!
Сяйво миле полонило
Серце й душу, все єство;
Нещасливця осліпило
Красотою божество.
Я забув, що на сторожі,
Не трубив мій вірний ріг…
Вбий мене — і я без дрожі
Згину в тебе біля ніг.
Гелена
Не випада мені карать за злочин,
Що через мене стався… Скрізь і всюди,
Собі на безголов'я, пориваю
До безуму серця мужів, які
Себе й других ладні згубить за мене.
Боги й напівбоги, герої й демони
За мене бились, шарпались, боролись
І за собою по світах водили…
Первинна вже накоїла я лиха,[98]
Вторинна ж, і третинна, й четвертинна —
Ще більше! Увільни цього бідаху.
Кого знетямив Бог, невинен той.
Лінкей виходить.
Фауст
Володарко! Здивовано я тут
І влучницю, і влученого бачу,
І лучницю, і враженого нею…
Ось стріли знов за стрілами летять
І в мене б'ють, дзижчать навкруг, пернаті,
Пронизуючи наскрізь замок мій.
Що я тепер? Бентежиш ти мені
Знічев'я вірні слуги й кріпкі мури;
Боюсь, що й військо скориться моє
Тобі, непереможно-переможній.
Що ж діяти? Мабуть, себе і все,
Що мав своїм, — тобі віддати мушу…
Дозволь мені до ніг твоїх схилитись
І вільно й щиро визнати тебе
Царицею, єдиною віднині.
Лінкей
(несучи скриню; слуги за ним несуть ще декілька)
Могутня владарко, я знов
На тебе глянути прийшов!
Хай подивлюсь на вроди чар,
Убог, як раб, багат, як цар.
Чим був я перш? Чим став тепер?
Чи я вродивсь, чи я помер?
В очах моїх, немов крізь сон,
Мигоче твій сліпучий трон.
Зі сходу ми юрбою йшли
І захід весь мов залили.
Народ повсюди плив, як плав,
Передній заднього не знав.
Один поліг, другий надбіг,
І третій з ратищем настиг,
Скрізь за одним валило сто,
На вбитих не вважав ніхто.
Нестримний був той наш похід,
Ми йшли й горнули все під спід,
Де я сьогодні панував,
Там завтра інший плюндрував.
Усе ми брали на трапку:
Ті білу челядь, хто яку,
А ті — бики, а ті — воли,
А інші коней знов вели.
Я ж на абищо не хапавсь,
Я тільки в рідкіснім кохавсь,
І те, що в інших теж було,
Кидав я геть, як бите шкло.
Я всюди нишпорив скарбів,
І зір мене несхибно вів,
Бо він до всіх кишень сягав,
Крізь віко скрині прозирав.
Без ліку злота я надбав
І самоцвітів назбирав.
Бери що хоч — ось чудо з чуд,
Великий ярий ізумруд.
Найкращий жемчуг-жемчужок
Візьми собі для сережок;
На засоромлений рубін —
Зблід від твого рум'янцю він.
Візьми увесь коштовний скарб,
Що грає змінним блиском фарб;
Складаю я тобі до ніг
Набуток ратних діл моїх.
Багато скринь вже на виду,
А треба буде — ще знайду:
З твоєї ласки я б тут звів
Палату цілу з тих скарбів.
Лиш зійдеш ти на трон ясний,
І вже схиляються як стій
Багатство, розум, сила й міць
Перед царицею з цариць.
Те все добро було моє,
Тепер воно твоїм стає;
У чім я мав життя мету,
Вбачаю нині суєту.
Все те зів'яло й полягло,
Неначе скошене зело;
Та як привітно глянеш ти,
Все буде знов рости й цвісти.
Фауст
Неси назад набуток бойовий,
Коли без гани, то й без нагороди.
І так уже усе належить їй
У замку в нас — чи ж випада давати
Окремо щось? Іди порозкладай
Скарби всі влад! Небачену пишноту
Яви очам! Щоб замкове склепіння
Заграло чистим небом, щоб чудовно
І неживе в тім раї ожило!
Щоб їй під ноги славсь квітчастий килим,
Щоб їй долівка скрізь пушилась пухом,
Щоб їй усе промінним сяйвом сяло,
Таким, що не засліпить лиш богів!
Лінкей
Зайвий, пане, твій наказ —
Все слуга влаштує враз:
Тій красі добро й життя —
Все віддам без вороття…
Присмирніли вояки,
Притупилися клинки;
Взрівши той чудовий вид,
Сонця лик — і той поблід…
Проти кращої з богинь
Все на світі — прах і тлінь!
(Виходить).
Гелена
(до Фауста)
Бажаю я розмовиться з тобою;
Сядь при мені! Займи порожнє місце
І воднораз мені моє вбезпеч.
Фауст
Ні, перш дозволь навколішки упасти,
Зложити клятву вірності і руку,
Що підійма мене, поцілувати!
Хай буду я співвладником твоїм
Безмежній, неоміряній державі,
Приклонником, слугою, оборонцем!
Гелена
Я бачу й чую тут немало див,
Хотілося б спитать не про одне.
Скажи, чому слуги твойого мова
Бриніла так незвично й милозвучно?[99]
До звука звук пристроювався влад.
До слова слово ніби пригорталось,
Голубилось, голублячи мій слух.
Фауст
Коли тобі злюбилась наша мова,
То, певно, й спів сподобається теж
І зглибока схвилює, пройме душу…
Найкраще ми ту музику спізнаєм,
Обоє розмовляючи навзаєм.
Гелена
Хотіла б я навчитись тої мови.[100]
Фауст
То мова серця й щирої любові.
Як серце, мріючи, радіє і болить,
Тоді шукаємо…
Гелена
…з ким мрію поділить.
Фауст
В минулім чи вдалось, в майбутньому
чи вдасться,
Лише в теперішнім…
Гелена
…знаходимо ми щастя.
Фауст
У нім одрада, влада в нім тривка,
Зарукою тому…
Гелена
…моя рука.
Хор
Хто закине щось цариці,
Що приймає так прихильно
Пана цього замку?
Вже ж нам правди ніде діти:
Всі ми бранки, ще й не вперше,
З часу Трої загибелі,
З часу мандрів тривожних
Та безвихідних злигоднів.
Жони, звичні до кохання,
Добре знають, хто що варт,
А не вибирають;
Пастухам золотокудрим
А чи й фавнам чорношерстим —
Як кому коли випаде —
На принадливе тіло
Рівне право дають вони.
Ближче й ближче зсуваються
Вже цариця та лицар, —
Коліно в коліно, плече в плече,
Рука в руці гойдаються
На подушках
Свого трону препишного.
Бо ж не бояться величні царі —
Тайнії радощі
Сміливо виявить
Перед очі народу.
Гелена
Далеко десь і близько разом я,
І світ увесь по-новому сія.
Фауст
Душа в мені огнем жаги взялась;
Я мов у сні — зникає місце й час.
Гелена
Я віджила й відмолоділа знов;
Це все дала мені твоя любов.
Фауст
Як зрозуміть цю долю пречудну?
Ми мусим жить — бодай лиш мить одну…
Форкіада
(увіходить прожогом)
Киньте читанку кохання,
Пустотливе воркування,
Воркітливе пустування, —
Розважатися не час.
Чуйте — віє даль грозою,
Сурми грають десь до бою,
Згуба близиться до вас.
Менелай шикує лави
Змити в битві бруд неслави,
Загасити пал образ!
Переможця взнаєш злобу —
Буде те, що й Деїфобу, —
За жіночий любий лас.
На гілках повиснуть зайди,
А на зрадну жінку, знай ти,
Жрець сокиру вже припас.
Фауст
Ізнов завада, знову неприємності!
І в небезпеці не люблю я кваплення.
Зла вість гінця й найкращого обриджує,
А ти, найбридша, в злих вістях кохаєшся.
Але у нас тобі не пощасливиться —
Пусті слова! Немає небезпеки тут,
А якщо й є — то нам до неї байдуже.
Сигнали, постріли з веж, сурми й жоломійки, військова музика, похід потужного війська.
Дивись, як одіб'ють удар той
Хоробрі витязі мої:
Лиш той любові жінки вартий,
Хто вміє захистить її.
(До ватажків, що вирізняються із лав і підходять до нього).
В них погляд стримано-жагучий;
І переможна в них хода;
Це — порив півночі могучий,
Це — сила сходу молода.
Одіті в сталь, повиті в грози,
Де йдуть вони — усе паде,
І скрізь по тій жахній дорозі
Земля гуде — луна іде…
Перехопились через Пілос, —
І Нестор здержать не здолав,
Царків рушення розчепилось
Під ярим тиском буйних лав.
Женіть же звідси Менелая,
Зіпхніть у море знов мерщій!
Хай там добичником шмигляє,
Як до душі йому розбій.
Ви нині герцоги, владуйте,
Я вам весь край оддам у лен —
Цариці Спарти всі слугуйте,
Вона над вами сюзерен.
Германцю я Корінф лишаю,
Нехай затоки береже,
А готу звірюю Ахаю —
Хай крутояру стереже.
Хай франк іде собі в Еліду,
Мессену сакс бере в уділ,
Норман посяде Арголіду,
Морський очистивши окіл.
Для ворогів незламні в гарті,
Між себе — мов одна сім'я,
Ви підкоряйтесь тільки Спарті,
Де трон володарки сія.
Вона вщасливить всю державу,
Зичливо дбаючи про всіх,
І суд, і право, й силу, й славу
Всяк найде в неї біля ніг.
(Сходить із престолу, князі обступають його навкруги,
щоб краще почути його накази й розпорядження).
Хор
Той, хто красуні жадає собі, —
Передусім обачно
Доброї зброї хай припасе!
Словом лагідним він добув
Найцінніше на світі, —
Та здобуток непевний той;
Хитрий підлесник украв би його,
Смілий розбійник одняв би його, —
Тим зазіханням відсіч готуй!
Нашого князя за те я хвалю
І над усе ціную,
Що так уміло й сміло з'єднав
Він дружину хоробрую,
Завше вірну й покірну.
Всі сповняють наказ його,
Кожен для себе на зиск і користь,
Для можновладця на дяку й хвалу,
Для обох разом на славу й честь.
Хто ж би відняв її
В нашого пана вже?
Хай володіє він нею один,
Владу ту радо ми всі визнаєм:
Він оборонить із нею і нас
Муром міцним, військом грізним.
Фауст
Дарунки, роздані тобою,
Натхнули їх на бранний труд;
Нехай ідуть вони до бою,
А ми удвох лишімся тут!
Несхитним муром ставши вколо,
Вони вбезпечать тишу й мир
Півострову, який із суходолом
Поєднує легеньке пасмо гір.
Це край щасливий, край блаженний,
Це рай для всіх земних племен,
Уділ прекрасної Гелени,
Що став в той день благословен.
Коли між комишів Еврота
Вона з яйця постала там,
Божественна, осяйна врода,
На диво матері й братам.
Цей край у радості безмірній
Тобі несе свої скарби;
Над світ увесь, тобі покірний,
Свою вітчизну возлюби!
Хай шпиль зубчастий ледве-ледве гріють
Холоднуваті сонця паруси,
Там нижче гори трохи зеленіють —
Вже є якась пожива для кози.
Джерела б'ють, дзюрчать гірські потоки,
Тут зелен кожен схил і кожен яр,
Тут полонини стеляться широкі,
Хвилюють руном лагідних отар.
Худоба ходить безбач там рогата,
Над урвищами бережно пнучись,
Всім є тут тирло, хоч скота й багато,
Між скелями печер доволі скрізь.
Тут Пана храм, тут жвавих німф оселі,
Байраків свіжа, прохолодна тінь,
Дерева тут гіллясті понад скелі
До неба пнуться, рвуться в височінь.
Це праліси! Пишає дуб крислатий,
Немов навік у землю вкоренивсь,
А явір, соком радісним наллятий,
Стрункий-гінкий, мов граючися, звівсь.
Там молоко струмує для маляток,
Здоров'ям віє тінявий намет,
Жахтять плоди — Помони щедрий даток,
І з борті капле запахущий мед.
Тут щастя дістають у спадку,
Рум'яні лиця і вуста,
І кожен тут в довіллі і в достатку
Немов безсмертним вироста.
Викохуються діти ніжним маєм,
Доходять мужньої снаги,
Дивуючись, ми віри не діймаєм,
Що люди то, а не боги.
Сам Аполлон у постаті пастушій
Ходив між ними взором красоти;
Коли природа опанує душі,
Водно зіллються всі світи.
(Сідаючи побіч неї).
Прийшла до нас сподівана година,
Минулого нехай потане й слід!
Найвищий Бог зродив тебе, єдина,
Твій рідний край — прекрасний перший світ.
Навіщо ця тісна фортеця?
Лиш побажаймо — і для нас
Аркадія блаженна розцвітеться,
Ясна і юна повсякчас.
В той край коханий, рай жаданий
Дорога нам тепер лежить,
Змінявши трони на альтани,
В аркадськім щасті вільно жить!
Сцена нараз відміняється.