Тупташка-невдашка

Джером Девід Селінджер

Сторінка 3 з 3

Підеш?

— Так, так, тільки не плач. Добре?

— Добре. Іди. Мені тепер чогось гидко навіть подумати про ту кляту кухню.

Мері Джейн підвелася, захиталась, але втрималась на ногах і вийшла з кімнати.

Хвилини через дві вона вернулася. Поперед неї бігла Рамона, навмисне хляпаючи розстебнутими ботиками.

— Вона не дає мені скинути ботики,— сказала Мері Джейн.

Елоїза, що й далі лежала горілиць на килимі, втирала носа. Не забираючи хусточки від носа, вона сказала Рамоні:

— Піди скажи Грейс, нехай тебе роззує. Ти ж бо знаєш, що не можна заходити в ботиках до...

— Грейс в туалеті,— відповіла Рамона.

Елоїза зім'яла хусточку, важко підвелася й сіла.

— Дай ногу,— сказала вона.— Ні, спершу сядь, чуєш?.. Не там, а сюди... сюди... О господи!

Мері Джейн долізла під стіл по сигарети.

— Вгадай, що сталося з Джіммі! — сказала вона.

— Як я можу вгадати? Другу ногу. Дай другу ногу.

— Його переїхала машина, — сказала Мері Джейн.— Який жах, правда?

— Я бачила Стрибуна з кісткою,— сказала Рамона Елоїзі.

— Що там сталося з Джіммі? — спитала її Елоїза.

— Його переїхала машина, і він помер. Я бачила Стрибуна з кісткою, і він не віддавав...

— Дай-но сюди лоба, — сказала Елоїза. Вона приклала руку до чола Райони, — В тебе гарячка. Піди скажи Грейс, хай нагодує тебе нагорі. Потім відразу лягай у ліжко. Я пізніше прийду. Йди вже, йди. І забери свої ботики.

Рамона вийшла з кімнати поволі, ніби на дибах.

— Кинь-но мені сигарету! — попросила Елоїза. — І давай ще вип'ємо.

Мері Джейн подала Елоїзі сигарету.

— Дивно, правда ж? З тим Джіммі. Ну й уява!

— М-м. Підеш налити нам, га? А ще краще принеси пляшку сюди... Я туди не хочу йти. Там усе тхне тим гидотним помаранчевим соком.

Було п'ять хвилин на восьму, коли задзвонив телефон. Елоїза встала зі стільчика біля вікна й пошукала навпомацки черевиків. Але не знайшла. У самих панчохах, поволі, майже апатично, вона підійшла до телефону. Дзвінок не збудив Мері Джейн, що спала на канапі, сховавши обличчя в подушку.

— Алло, — сказала Елоїза в трубку, не вмикаючи люстри. — Слухай, я не можу поїхати по тебе. В нас Мері Джейн. Вона загородила своєю машиною виїзд і загубила ключа. Я не Можу виїхати. Ми хвилин із двадцять шукали ключа в тому, як його, в снігу і в болоті. Може, Дік і Мілред тебе підкинуть? — Вона трохи послухала, — Он як. Шкода, голубе. А чому б вам, хлопці, не вишикуватись і марш-марш додому? Ти б командував: раз-два, раз-два. — Вона знов послухала і сказала: — Ні, я не жартую, їй-богу, ні. В мене просто кепський настрій.

Вона повісила трубку.

До вітальні вона поверталася вже не так упевнено. Підійшовши до стільчика коло вікна, вона вилила в чарку решту віскі. Його було десь на палець. Вона випила, скривилася й сіла.

Коли Грейс ввімкнула в їдальні світло, Елоїза здригнулася і, не підводячись, гукнула їй:

— Краще не накривай до восьмої, Грейс! Містер Венглер трохи спізниться.

Грейс спинилася на порозі їдальні, світло падало на неї ззаду.

— Пішла вже та леді? — спитала вона.

— Ні, відпочиває.

— Он як. Місіс Венглер, я хотіла спитати, чи не дозволили б ви моєму чоловікові залишитися тут. У моїй кімнаті місця вистачить, а йому до ранку можна не вертатися в Нью-Йорк, та й надворі так погано.

— Вашому чоловікові? А де він?

— Ну, тепер він у кухні,— сказала Грейс.

— Ні. Грейс, тут йому не можна ночувати.

— Що, мем?

— Кажу, що йому не можна тут ночувати. Я не збираюся відкривати в себе готель.

Грейс на хвилину застигла, тоді сказала;

— Добре, мем.

І повернулася до кухні.

Елоїза поминула їдальню і рушила нагору сходами, на які падав знизу тьмяний відблиск. На сходах валявся один Рамонин ботик. Елоїза підняла його і щосили шпурнула через поруччя вниз. Він лунко ляснув об підлогу.

Вона ввімкнула світло в Рамониній кімнаті, але не зняла руки з вимикача, ніби шукала в ньому опори. Так вона постояла хвилину, дивлячись на Рамону. Тоді відпустила вимикач і швидко підійшла до ліжка.

— Рамоно, прокинься! Чуєш!

Рамона спала на самому краєчку ліжка, майже звісивши зад. На нічному столику, розмальованому каченятами, лежали скельцями догори окуляри з рівненько складеними дужками.

— Рамоно!

Дівчинка глибоко зітхнула й прокинулась. Вона злякано витріщила очі, але відразу ж примружилася:

— Це ти, мамо?

— Ти, здається, сказала мені, що Джіммі Джіммеріно переїхала машина і він помер?

— Що?

— Не чуєш? Чого ти знов спиш на краю?

— Бо...

— Бо що? Рамоно, не дратуй мене, а то...

— Бо не хочу придушити Мікі.

— Кого?

— Мікі, — сказала Рамона і потерла носа. — Мікі Мікерано.

Голос у Елоїзи зірвався до вереску;

— Ану лягай на середину, чуєш!

Рамона злякано втупилася в матір.

— Стривай-но! — Елоїза схопила Рамону за руки й за ноги і, ледь піднявши, перекинула її на середину ліжка. Рамона не опиралася, не плакала — просто, ані поворухнувшись, дала себе перекинути.

— А тепер спи, — сказала Елоїза, важко дихаючи. — Заплющ очі... Чуєш, заплющ очі!

Рамона заплющила очі. Елоїза підійшла до вимикача й погасила світло. Але на порозі спинилася й довго стояла в темряві. Раптом вона метнулась до нічного столика, вдарилась коліном об ніжку ліжка, але з поспіху навіть не відчула болю. Вона схопила Рамонині окуляри і обома руками притиснула їх до щоки. По обличчю в неї текли сльози і скапували на скельця.

— Бідолашна тупташка-невдашка! — без кінця проказувала вона.— Бідолашна тупташка-невдашка!

Нарешті вона знов поклала окуляри на столик скельцями вниз. Тоді нахилилась до ліжка, мало не втративши рівноваги, й почала обтикувати Рамону ковдрою. Рамона не спала. Вона плакала, і видно, вже давно. Елоїза мокрими губами поцілувала її в уста, відгорнула з лобика волосся й вийшла.

Спускаючись, вона добре похитнулась, а внизу заходилася будити Мері Джейн.

— Що? Хто це? Га? — Мері Джейн рвучко підвелася й сіла на канапі.

— Мері Джейн, прошу тебе, послухай,— захлипала Елоїза.— Ти пам'ятаєш, як на першому курсі я одягла сукню, пам'ятаєш, таку брунатну з жовтим, я її купила в Бойза, а Міріам Бел сказала, що в Нью-Йорку вже ніхто не носить таких суконь, і я цілу ніч ревіла? — Елоїза поторсала Мері Джейн за руку. — Я ж була доброю дівчиною, — благально спитала вона, — правда ж, доброю?

1 2 3