І тоді вона йому все розповіла.
Та Джіджі сумно похитав головою і сказав:
— Я не можу зрозуміти нічого з того, що ти говориш, бо в моєму серці зав'язано вузлик і тому мені несила ні про що згадати.
Тоді принцеса Момо сягнула рукою в його серце і легенько розв'язала той вузлик. І принц Джіроламо раптом згадав, хто він і де його справжнє місце. Він узяв принцесу за руку й пішов з нею далеко-далеко — туди, де лежить Країна Завтрія.
Коли Джіджі скінчив, обоє якусь хвилину мовчали, а тоді Момо спитала:
— А потім вони побрались?
— Гадаю, що так… згодом.
— А вони вже померли?
— Ні,— сказав Джіджі твердо. — Це я знаю напевне. Чарівне Дзеркало робить людину смертною тільки тоді, коли вона загляне у нього сама-одна. Якщо ж заглядають у Дзеркало вдвох, то тоді знов стають безсмертними. Отож вони так і зробили..
Великий срібний місяць висів над чорними пініями, заливаючи стародавні руїни таємничим сяйвом. Момо з Джіджі тихенько сиділи поруч і довго дивилися на нього, виразно відчуваючи, що протягом тієї миті вони обоє були безсмертні.
ЧАСТИНА ДРУГА
СІРІ ПАНИ
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
РАХУНОК ШАХРАЙСЬКИЙ, А ВСЕ СХОДИТЬСЯ
Є на світі велика й водночас буденна таємниця. Всі люди до неї причетні, кожен її знає, тільки мало хто над нею думає. Більшість людей просто приймає її як факт, анітрохи не дивуючись. Ця таємниця — час.
На світі є календарі й годинники для того, щоб вимірювати час, та все це мало важить, бо всяк знає, що іноді година може здатися нам вічністю, а іншим разом вона промайне як одна мить. Це вже — що за цю годину трапляється пережити.
Бо час — це життя. А життя мешкає в серці.
І саме цього ніхто не знав краще, як Сірі пани. Ніхто не знав ціни однієї години, однієї хвилини, ба навіть однієї-однісінької секунди життя так, як вони. Щоправда, розуміли вони його на свій лад, так, як, наприклад, п'явка розуміє ціну крові, і на свій лад порядкували ним.
У них були свої плани щодо людського часу. То були далекосяжні й ретельно розроблені плани. Для Сірих панів найважливіше було те, щоб ніхто не дізнався про їхню діяльність. Непомітно утвердились вони в житті великого міста і його жителів. І потихеньку, не привертаючи нічиєї уваги, посувалися щодень далі, захоплюючи людські володіння.
Вони знали кожного, хто міг так чи інак придатися для їхніх планів, геть-геть заздалегідь, ще коли той і гадки ні про що не мав. Вони тільки чекали слушної нагоди, щоб його скрутити. І робили все для того, щоб цю нагоду наблизити.
Ось, наприклад, був собі пан Фузі, перукар. Хоч і не хтозна-який видатний майстер, а все ж на своїй вулиці шанований. Він був ні вбогий, ні багатий. Його перукарня в центрі міста, була невелика, і він наймав одного-єдиного учня.
Якось пан Фузі стояв на дверях своєї майстереньки, чекаючи відвідувачів. Учень мав вихідний, і пан Фузі був сам. Він дивився, як дощ ляпотить по вулиці,— надворі стояв похмурий день, і на душі в пана Фузі було невесело. "Отак минає моє життя, — думав він,— серед чикання ножиць, мила і базікання клієнтів. Що мені з такого життя? І, як я помру, все буде так, неначе мене й не було ніколи".,
Ні, пан Фузі був аж ніяк не від того, щоб трішечки побазікати. Він навіть дуже полюбляв докладно з'ясовувати клієнтам свої погляди і вислуховувати їхню думку. Та й проти чикання ножиць і мила він насправді нічого не мав. Його робота давала йому видиму втіху, і він знав, що робить її добре. А вже голити підборіддя він умів як ніхто інший. Та в житті іноді трапляються хвилини, коли здається, що все це нічогісінько не варте. Це з кожним буває.
"Усе моє життя змарноване,— думав собі пан Фузі. — Хто я такий? Нещасний голяр. Ось що з мене вийшло. Якби я вмів жити по-справжньому, то був би тепер зовсім іншою людиною!"
Та як воно жити по-справжньому — це пан Фузі уявляв тьмяно. Йому тільки марилося щось значне, розкішне, щось таке, як ото на малюнках в ілюстрованих журналах.
"Але ж,— думав він понуро,— на все це я за своєю роботою не маю часу. Щоб по-справжньому жити, то треба мати час. Треба бути вільним. А я — довічний бранець чикання ножиць, базікання й мила…"
Саме тієї миті де не взявся чудовий попелясто-сірий автомобіль — він зупинився під самісінькою перукарень-кою пана Фузі. З машини виліз Сірий пан і ввійшов до майстерні. Він поставив свого свинцево-сірого портфеля на столику перед дзеркалом, почепив круглого цупкого капелюха на гачок, сів у крісло, вийняв з кишені нотатника й почав гортати його, пахкаючи манісінькою сірою сигарою.
Пан Фузі зачинив двері майстереньки, бо йому здалось, що в його невеличкому будиночку раптом зробилося незвичайно холодно.
— Чим можу прислужитися? — запитав він спантеличено. — Вас поголити чи підстригти? — І в ту ж мить подумки вилаяв себе за нетактовність, бо в Сірого пана була блискуча, як коліно, лисина.
— Ні те, ні друге,— сказав Сірий пан, не усміхнувшись, якимось невиразним, так би мовити, попелясто-сірим голосом.— Я з Ощадкаси Часу, агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе. Ми довідалися, що ви бажаєте відкрити в нас поточний рахунок.
— Це новина для мене,— заявив пан Фузі, ще дужче спантеличений. — Сказати правду, я досі навіть не знав, що така установа взагалі існує.
— Ну то тепер уже знаєте,— сухо відказав агент і, погортавши свій нотатник, повів далі: — Адже це ви — пан Фузі, перукар?
— Авжеж, це я,— мовив пан Фузі.
— Ну то я втрапив,— буркнув Сірий пан і згорнув нотатника. — Ви — наш кандидат.
— Себто як?— ще дужче здивувавшись, запитав пан Фузі.
— Бачите, любий пане Фузі,— сказав агент,— ви марнуєте своє життя на клацання ножицями, базікання й мильну піну. Коли ви помрете, все буде так, неначе вас ніколи й не було на світі. Якби ви мали час жити по-справжньому, то з вас була б цілком інша людина. Отож усе, чого ви потребуєте,— це час. Чи правду я кажу?
— Я й сам щойно про це думав,— промовив пан Фузі й мерзлякувато здригнувся, бо, хоч двері були причинені, ставало дедалі холодніше.
— От бачите! — підхопив Сірий пан і вдоволено затягся сигарою. — Але звідки люди беруть час? Його заощаджують! А ви, пане Фузі, розтринькуєте свій час найнеобачнішим чином. Я вам це доведу, зробивши невеличкий підрахунок. Хвилина має шістдесят секунд. Година — шістдесят хвилин. Ви стежите за моєю думкою?
— Атож,— мовив пан Фузі.
Агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе заходився писати цифри сірим олівцем на дзеркалі.
— Шістдесят на шістдесят буде три тисячі шістсот. Отже, година має три тисячі шістсот секунд. День має двадцять чотири години. Три тисячі шістсот помножити на двадцять чотири дорівнює вісімдесяти шести тисячам чотирьомстам секундам. Рік, як відомо, має триста шістдесят п'ять днів. Це становить тридцять один мільйон п'ятсот тридцять шість тисяч секунд. За десять років уже матимемо триста п'ятнадцять мільйонів триста шістдесят тисяч секунд. У скільки років, пане Фузі, ви оцінюєте тривалість вашого життя?
— Ну…— затнувся від збентеження пан Фузі. — Я сподіваюся прожити років сімдесят-вісімдесят, коли бог дасть.
— Гаразд,— вів далі Сірий пан. — Візьмімо задля обачності усього сімдесят.
Отже, триста п'ятнадцять мільйонів триста шістдесят тисяч на сім буде два мільярди двісті сім мільйонів п'ятсот двадцять тисяч секунд.
І він великими цифрами написав це число на дзеркалі:
2 207 520 000 секунд.
Потім кілька разів підкреслив його і оголосив:
— Отож це, пане Фузі, те багатство, яким ви можете порядкувати.
Пан Фузі ковтнув слину й провів долонею по чолу. Від такої суми йому запаморочилось у голові. Він ніколи не думав, що такий багатий.
— Авжеж,— кивнув головою агент і знов затягся своєю манісінькою сірою сигарою. — Нічогеньке число, правда ж? Поглянемо далі. Скільки вам років, пане Фузі?
— Сорок два,— пробелькотів той, відчуваючи себе винним у злочинному прихованні добра.
— Скільки ви в середньому просипаєте за ніч? — допитував далі Сірий пан.
— Десь годин вісім,— зізнався пан Фузі.
Агент блискавично рахував — олівець у його руці аж вищав, бігаючи по дзеркалі,— у пана Фузі сироти на шкірі повиступали.
— Сорок два роки — по вісім годин щодня — це буде чотириста сорок один мільйон п'ятсот чотири тисячі. Цю суму ми з цілковитим правом можемо вважати втратою. А скільки часу ви щодня віддаєте роботі, пане Фузі?
— Також годин вісім,— ледве чутно вимовив пан Фузі.
— Отже доведеться ще раз відняти цю суму від вашої готівки,— невблаганно провадив агент. — Далі, у вас певна кількість часу йде на те, щоб попоїсти. Скільки ви щодня витрачаєте на снідання, обід і вечерю?
— Напевно не знаю,— з острахом сказав пан Фузі. — Може, годин зо дві?
— Мені здається, ви применшуєте,— промовив агент,— та нехай так. Тоді за сорок два роки це становитиме сто десять мільйонів триста сімдесят шість тисяч. Тепер далі. Нам відомо, що ви живете з старою матір'ю. Щодня ви присвячуєте цій старій пані цілу годину, себто ви сидите біля неї і розмовляєте з нею, хоч вона глуха й ледве вас чує. Отож це змарнований час — п'ятдесят п'ять мільйонів сто вісімдесят вісім тисяч секунд! Крім того, ви ще маєте зеленого папугу; догляд за ним коштує вам чверть години, що в перерахунку означає тринадцять мільйонів сімсот дев'яносто сім тисяч.
— Але…— благально вимовив пан Фузі.
— Не перебивайте мене!— нагримав на нього агент. Він рахував дедалі швидше й швидше. — Оскільки ваша мати фізично неповноцінна, вам, пане Фузі, доводиться самому робити частину хатньої роботи. Ви мусите ходити скуповуватись, чистити черевики й виконувати всяку іншу марудну роботу. Скільки часу це у вас забирає щодня?
— Може, з годину, але…
— Ось вам ще п'ятдесят п'ять мільйонів сто вісімдесят тисяч втрати, пане Фузі. Далі: нам відомо, що ви раз на тиждень ходите в кіно, раз на тиждень співаєте в хорі, двічі на тиждень буваєте в ресторані, а решту днів ви вечорами зустрічаєтеся з друзями, іноді ж навіть читаєте книжку. Одне слово, ви гайнуєте свій час на те, що не дає ніякісінької користі,— щодня зо три години часу, або сто шістдесят мільйонів п'ятсот чотири тисячі… Вам недобре, пане Фузі?
— Нічого, нічого,— відповів пан Фузі,— даруйте…
— Ми зараз кінчаємо,— сказав Сірий пан. — Але нам треба поговорити ще про один розділ вашого життя.