Вона більше не довіряла нікому — ні рабам, ні власним родичам, боячись, що рибину вкрадуть. Отож вона сиділа там, дедалі дужче худнучи з турботи й страху, і, не стуляючи очей, пильнувала свою рибину, що весело хлюпосталась у воді й не думала обертатись на золото. Тож Труднація чимраз дужче занедбувала державні справи.
А Тремкі й Полохкі на те тільки й чекали. Під проводом короля Ксаксотраксолуса вони пішли проти неї останнім військовим походом і як стій завоювали все її царство. Солдата вони не побачили жоднісінького, народові ж було байдуже, хто ним правитиме.
Коли цариця Труднація дізналась про це, то вигукнула свої знаменні слова:
— Лихо мені! О, та якби ж я хоч…
Кінець фрази, на жаль, до нас не дійшов. Однак добре відомо, що цариця кинулася в акваріум і втопилась біля своєї рибини — домовини всіх своїх надій. Король Ксаксотраксолус звелів на відзначення своєї перемоги забити кита, і цілих вісім днів весь люд країни їв смажену рибу.
Звідси ви бачите, мої пані й панове, до чого призводить легковажність.
Такими словами Джіджі закінчив екскурсію, і слухачі перебували видимо під враженням від його розповіді. Вони шанобливо поглядали на руїни. Тільки один трапився недовірливий, і він спитав:
— І коли ж усе це діялося?
Але Джіджі не просто було збити з пантелику.
— Цариця Труднація була, як усім відомо, сучасницею славетного філософа Нойозіуса Старшого,— відповів він.
Недовірливому, звісно, не хотілось признаватися, що він сном-духом не знає, коли жив славетний філософ Нойозіус Старший, і тому він тільки сказав:
— А, красно дякую!
Усі слухачі були глибоко вдоволені й казали, що на цю екскурсію таки варто було піти, що ніхто ще не розповідав їм так цікаво і наочно про ті далекі часи.
Тоді Джіджі скромненько наставив кепку, і екскурсанти явили свою щедрість. Навіть недовірливий укинув кілька монет. А втім, відколи в амфітеатрі мешкала Момо, Джіджі й разу не розповідав по двічі ту саму історію. Тепер це йому було нудно. Коли серед слухачів була Момо, у нього в душі наче відкривались шлюзи, і щораз нові вигадки плавом пливли й виливались у слові — йому зовсім не доводилось над ними думати.
Та найлюбіше для Джіджі було розповідати свої фантазії маленькій Момо, коли ніяких інших слухачів не було й близько. Здебільшого то були казки, бо казки Момо найдужче любила. У них майже завжди йшлося про Момо та Джіджі. І складались вони тільки для них двох, і бриніли зовсім інакше, аніж усі інші казки Джіджі.
Одного пречудового теплого вечора обоє дітей тихо сиділи поруч на горішньому краю кам'яних сходів. На небі вже засяяли перші зірки, і місяць, великий і сріблястий, виплив понад чорні силуети піній.
— Розкажи мені казку,— стиха попрохала Момо.
— Добре,— сказав Джіджі. — А про кого?
— Найкраще якби про Момо і Джіроламо, — відповіла Момо.
Джіджі трохи подумав і спитав:
— А як вона має називатись?
— Може, "Казка про Чарівне Дзеркало"? Джіджі замислено покивав головою.
— Звучить непогано. Побачимо, як вона вийде. Він однією рукою обійняв Момо за плечі й почав:
— Була собі колись прекрасна принцеса на ім'я Момо. Вона вбиралася в оксамити й шовки і жила високо над усім світом на вкритому снігами гірському верхів'ї, в замку з барвистого скла.
У неї було все, чого лиш можна собі побажати, їла вона самі тільки вишукані страви й пила солодке вино. Спала принцеса на шовкових подушках і сиділа на кріслах із слонової кістки. Вона мала все-але була зовсім самотня.
Усе довкола — її служники, її камеристки, її собаки, коти, птахи й навіть квіти — все то були самі тільки дзеркальні відображення.
Річ у тім, що принцеса Момо мала Чарівне Дзеркало — велике кругле дзеркало з щирого срібла. Щодня й щоночі вона посилала його у широкий світ. І те велике Дзеркало ширяло над країнами й морями, понад містами й полями. Люди, що бачили його, нітрішечки не дивувалися, вони просто казали:— Це Місяць.
1 щоразу як Чарівне Дзеркало поверталося додому, воно висипало перед принцесою усі відображення, яких наловило за час подорожі. Серед них були гарні й бридкі, цікаві й нудні — такі, які трапилися у Дзеркала на дорозі. Принцеса вибирала собі ті, що їй подобались, а решту просто викидала в струмок. А звільнені отак відображення швиденько, куди швидше, ніж можна уявити,, через усі води Землі шугали до своїх господарів. Тому, коли нахилитись над криницею або калюжею, то зараз же побачиш у них своє відображення.
Але я забув сказати, що принцеса Момо була безсмертна. Через те вона ніколи не бачила в Чарівному Дзеркалі власного відображення. Бо хто заглядав у нього й бачив своє відображення, ставав смертним. Принцеса Момо це дуже добре знала і ніколи не дивилась у Чарівне Дзеркало. Отак вона й жила, оточена наловленими відображеннями, і була цілком задоволена.
Та якогось дня Чарівне Дзеркало принесло їй відображення, що важило для неї куди більше, аніж усі інші. То було відображення юного принца. Побачивши його, вона так за ним затужила, що схотіла неодмінно з ним зустрітися. Але ж як було їй це зробити? Вона ж не знала, ні де він живе, ні хто він, не знала навіть його імені.
Не знайшовши інакшої ради, принцеса вирішила зазирнути в Чарівне Дзеркало. Вона подумала: "А може, Дзеркало перенесе мій образ тому принцові? Може, він ненароком саме тоді підведе очі вгору, коли Дзеркало пливтиме у небі над ним? І він побачить моє відображення? І, може, він піде слідом за Дзеркалом і знайде мене тут?"
Отож вона довго дивилася в Чарівне Дзеркало, а потім вирядила його з своїм відображенням у світ. Та через це вона, звісно, відразу стала смертною.
Ти скоро довідаєшся, як їй повелося, та спершу я розповім тобі про того принца.
Принц звався Джіроламо. Він правив величезним царством, яке сам собі створив. Де ж було те його царство? Не в учорашньому дні й не в сьогоднішньому, а завжди було воно на день попереду — в Майбутньому. Тому воно
й звалося Країна Завтрія. І всі люди, що там жили, любили й глибоко шанували принца. Якось міністри Країни Завтра сказали принцові:
— Ваша високість, ви повинні одружитися, бо так воно ведеться в світі.
Принц Джіроламо не мав що на це сказати. Отож до його палацу приведено найвродливіших юних дам Країни Завтрії, щоб він вибрав яку з них собі до серця. Вони вичепурилися як тільки могли, бо кожній хотілось вийти за принца.
Та разом із дівчатами до палацу закралася лиха фея, у жилах якої текла не червона тепла кров, а зелена й холодна. Щоправда, по ній цього було не видно, бо вона дуже майстерно підмалювалася.
І коли принц Країни Завтрії вступив у свою простору золоту тронну залу, щоб зробити вибір, фея враз прошепотіла чаклунське закляття, і відтоді бідолашний Джіроламо бачив тільки її й більш нікого. Вона здавалась йому такою чудовно гарною, що він тут же таки спитав її, чи хоче вона стати йому за дружину.
— Авжеж,— відповіла лиха фея. — Тільки з однією умовою.
— Я пристаю на неї,— необачно запевнив принц Джіроламо.
— Гаразд,— сказала лиха фея і всміхнулася так солодко, що в бідолахи принца в голові запаморочилось. — Ти цілий рік не заглядатимеш в оте летюче Срібне Дзеркало. Бо як заглянеш, то миттю забудеш геть усе про себе. Забудеш, хто ти насправді, і муситимеш переселитися в Країну Сьогоднію, де тебе ніхто не знає й де ти житимеш нікому не відомим бідолахою. Ти згоден?
— Оце й усе?— вигукнув принц Джіроламо. — Ну то це легка умова.
А що ж тим часом сталося з принцесою Момо?
Вона чекала й чекала, а принц не приходив. Тоді вона вирішила сама піти в світ його шукати. Вона відпустила на волю всі дзеркальні відображення, які в неї були. Потім сама-одна в легеньких капчиках на ніжках вийшла з свого барвистого скляного замку й спустилася з снігової верховини — у світ. Вона пройшла всі піднебесні країни, аж поки добулася до Країни Сьогоднії. На той час принцеса вже геть стоптала свої капчики і їй довелося йти босоніж. Але її образ, відбитий у Чарівному Дзеркалі, ще й досі витав над світом.
Якось уночі принц Джіроламо сидів на даху свого палацу й грав у шахи з феєю, що мала холодну зелену кров. Зненацька принцові на руку впала якась дрібнісінька краплина.
— Починається дощ,— сказала фея з зеленою кров'ю.
— Ні,— відповів принц,— ні, це не може бути дощ, бо на небі ж немає ні хмаринки.
І він підвів очі й глянув у велике сріблясте Чарівне Дзеркало, що висіло над ним. Там він побачив образ принцеси Момо і вгледів, що вона плаче; то одна з її сльозин упала йому на руку, І в ту ж мить він зрозумів, що фея його одурила, що насправді вона зовсім не вродлива і тільки й має незвичайного, що холодну зелену кров у жилах. Принцеса Момо — ось кого він справді любить.
— Ти зламав свою обіцянку,— сказала зелена фея, і обличчя її перекривилось так, що вона стала схожа на гадюку. — Тепер ти мені заплатиш.
Своїми довгими зеленими пальцями вона добулась принцові Джіроламо в груди — той не міг навіть поворухнутися, мов скам'янів,— і зав'язала в нього в серці вузлик. Тієї ж миті він забув, що він принц Країни Завтрії. Мов злодій, серед ночі вибрався він із свого палацу й з своєї країни. Довго мандрував він по широкім світі, аж поки прибився в Країну Сьогоднію і став там жити невідомим нікому сіромою і зватись просто Джіджі. Єдине, що він узяв із собою, був образ із Чарівного Дзеркала. Відтоді в Дзеркалі більше не стало відображень.
Тим часом і принцеса Момо геть зносила своє вбрання з шовку й оксамиту. Тепер вона ходила у старій, завеликій на неї чоловічій куртці і в латаній-перелатаній спідничині. І жила в старих руїнах.
Тут вони й зустрілись одного чудового дня. Та принцеса Момо не впізнала принца з Країни Завтрії — адже він був тепер убогим сіромахою. І Джіджі не впізнав принцеси, бо й вона вже не скидалась на принцесу. Але спільне лихо поєднало їх, зробило втіхою одне для одного.
Якось увечері, коли Чарівне Срібне Дзеркало, яке тепер було порожнє, пропливало над ними, Джіджі дістав відображення принцеси Момо — єдине, що він у світі мав,— і показав Момо. Воно було пожмакане й поблякле, та принцеса враз пізнала власне відображення, яке колись послала в світ. І тепер під маскою вбогого бідолахи Джіджі вона впізнала також принца Джіроламо, якого так довго скрізь шукала й заради якого стала смертною.