Ні, просто Момо була поруч і гралася вкупі з усіма. І саме тому, хтозна-як і звідки, в дітей почали з'являтись чудові ідеї. Щодня вони вигадували нові ігри, одну кращу від одної.
Якось гарячого, задушного дня з десятеро чи з одинадцятеро дітей сиділо на кам'яних сходах, чекаючи на Момо, що пішла трохи поблукати околицями, як інколи робила. У небі зависли густі чорні хмари — ось-ось ударить буря.
— Краще піду додому,— сказала одна дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,— я боюся грому і блискавки.
— А дома? — спитав хлопчик в окулярах. — Хіба дома ти не будеш боятися?
— Боятимусь,— призналася дівчинка.
— Тоді ти любісінько можеш зоставатися й тут,— розважив хлопчик.
Дівчинка знизала плечима і кивнула головою. За хвилину вона озвалася:
— А Момо й зовсім, може, не прийде.
— Ну то й що? — втрутився до розмови один обшарпаний хлопчик. — Ми однаково можемо гратись — і без Момо.
— Гаразд, а в що?
— Я й сам не знаю. У що-небудь.
— У що-небудь — це ні в що. Хто придумав — у що?
— Я,— сказав гладкий хлопчик з пискливим дівчачим голосом. — Нехай оці руїни — це буде наче великий корабель. І ми пливтимемо невідомими морями й зазнаватимем пригод. Я — капітан, ти — перший штурман, а ти — дослідник природи, професор, бо в нас науково-дослідна експедиція. А решта всі —матроси.
— А ми, дівчатка,— хто?
— Матроски. Це корабель майбутнього.
Це був чудовий план! Та коли вони спробували гратись, то не могли по-справжньому ні в чому дійти згоди, і гра розладналася. Невдовзі вони знов усі сиділи на кам'яних сходах і чекали.
Аж ось надійшла Момо.
Високо шумувала носова хвиля. Дослідницький корабель "Арго", стиха гойдаючись на мертвій гладіні моря, безперешкодно йшов повним ходом уперед, до одного з південних коралових морів. Скільки й пам'ятають люди, жоден корабель досі ще не наважувався завернути в ці небезпечні води, де була сила-силенна обмілин, коралових рифів і невиданих морських страховищ. Та найстрашніше було те, що тут панував "Вічний тайфун" — смерч, який ніколи не вщухав. Безнастанно гуляв він цим морем, шукаючи собі здобичі, немов якась лиха жива істота, його шляхів не можна було передбачити. І все, що цей ураган раз упіймав у свої страховинні пазурі, він ніколи з них не випускав, аж поки не розтрощував на дрібнісінькі, мов сірнички, скіпки. Щоправда, дослідницький корабель "Арго" був особливим чином оснащений проти цього "Мандрівного смерчу". Він був зроблений із рідкісної блакитної сталі, такої гнучкої й міцної, як та, що йде на шпаги. І зроблений він був незвичайно — вилитий з однієї брили, без ніяких зварних швів.
А проте навряд чи інший капітан і інша команда матросів зважилася б на таку страшенну небезпеку. А капітан Гордон зважився. Гордо позирав він з капітанського містка на своїх матросів і матросок, а вони всі були досвідчені люди і знавці своєї справи.
Поруч капітана стояв його перший штурман Дон Мелу, бувалий морський вовк старого гарту, що перебув уже сто двадцять сім ураганів.
Трохи далі, на тентовій палубі, можна було побачити професора Айзенштайна, наукового керівника експедиції, з асистентками Маврін і Сарою. Обидві мали таку незвичайну пам'ять, що правили йому за бібліотеку. Всі троє посхилялись над своїми понадточними приладами і про щось тихенько радилися незрозумілою мовою науковців. Дещо осторонь від них сиділа, підібгавши ноги, прекрасна тубілка Момо-сан. Час від часу дослідник розпитував її про ті чи ті особливості цього моря, а вона відповідала йому милозвучною говіркою гула, яку знав лише професор.
Метою експедиції було знайти причини "Мандрівного тайфуну" і, по змозі, усунути їх, щоб це море стало доступне й для інших кораблів.
Та поки що всюди панувала тиша, ніякої бурі не було й признаки.
Зненацька крик вахтового-сигнальника урвав капітанові думки.
— Кеп! — гукнув матрос, склавши рупором долоні. — Або я збожеволів, або справді бачу попереду скляний острів!
Капітан і Дон Мелу миттю приставили до очей підзорні труби. Професор Айзенштайн із асистентками й собі зацікавлено підійшли ближче.
Тільки прекрасна тубілка не поворухнулась. Незбагненні звичаї її народу забороняли їй виказувати цікавість.
Незабаром добулися до скляного острова. Професор спустився мотузяної драбиною перекинутою через облавок корабля і ступив на прозірчасту поверхню острова. Вона була така слизька, що професор Айзенштайн на превелику силу втримувався на ногах.
Острів був округлий і мав десь метрів двадцять у діаметрі. До середини він здіймався високою банею. Коли професор вибрався па її вершечок, то виразно побачив у надрах острова миготливий промінчик світла.
Про те, що побачив, професор дав знати іншим, що напружено чекали, стоячи біля поруччя корабля.
— Отже,— озвалася асистентка Маврін,— перед нами огельмумпф бістроціналіс.
— Можливо,— промовила асистентка Сара. — Але так самісінько можливо, що це шлукула шпалероцифера.
Професор Айзенштайн випростався, поправив окуляри й вигукнув:
— На мою думку, ми маємо справу з підвидом звичайного панчохіс квечінензус. Але з певністю це можна визначити, лише дослідивши все зсередини.
Три матроски, що були до того ще й славетні на весь світ спортсменки-підводниці, тим часом уже встигли надягнути акваланги, скочили у воду і зникли в блакитній глибині.
Якусь хвилину на поверхні моря було видно тільки повітряні бульки. Та трохи згодом виринула одна з дівчат, Сандра, і засапано гукнула:
— Це велетенська медуза! Дві мої подруги спіймалися в її щупальця й не можуть вирватись! Треба їм допомогти, поки не пізно!
Сказавши це, вона знов зникла в морі.
Зараз же у воду кинулись сто водолазів на чолі з досвідченим ватажком Франко, на прізвисько Дельфін. Страшна боротьба зчинилась під водою, аж піна скипіла на поверхні. Але навіть цим сміливцям не пощастило визволити подруг із страхітливих лещат. Занадто могутня була сила цієї велетенської потвори.
— Якась причина,— наморщивши чоло, сказав професор,— змушує все, що живе в цьому морі, нечувано швидко рости. Це надзвичайно цікаво!
Тим часом капітан Гордок і його перший штурман Дон Мелу порадилися й вирішили…
— Назад! — вигукнув Дон Мелу.— Усі до одного назад на корабель! Ми розітнемо це чудовисько навпіл, інакше нам не визволити дівчат!
Дельфін та його водолази знов видерлися на корабель. "Арго" спершу подався трохи назад, а тоді щосили рушив уперед, просто на велетенську медузу. Ніс сталевого корабля був гострий, мов бритва. Без звуку і майже без струсу розбатував він потвору навпіл. Це, щоправда, було не зовсім безпечно для двох упійманих щупальцями подруг, але перший штурман Дон Мелу несхибно визначив точку, в якій вони перебували, і розітнув медузу якраз поміж ними. Щупальця на обох половинах страховиська мляво й безсило повисли, і полонянки звільнилися з них.
Радісно зустріли їх на кораблі. Професор підійшов до дівчат і сказав:
— Це я винен. Не треба було посилати вас під воду. Простіть, що піддав вас такій небезпеці.
— Нема за що вас прощати, професоре,— відповіла одна дівчина й радісно засміялася. — На те ж ми, врешті, й поїхали з вами.
А друга додала:
— Небезпека — наш фах!
Та для дальших розмов не було часу. За рятувальними роботами капітан і команда геть-чисто забули стежити за морем. Отож лише тепер, в останню мить, помітили на обрії "Мандрівний смерч", який шалено мчав просто на "Арго".
Перша могутня хвиля вхопила сталевий корабель, підкинула його вгору, перехилила набік і жбурнула у водяну яму метрів з п'ятдесят завглибшки.
Якби на кораблі були не такі досвідчені й відважні моряки, як команда "Арго", то вже за цим першим ударом половина людей опинилась би за бортом, а друга половина попадала б непритомна. Але капітан Гордон, широко розставивши ноги, стояв на капітанському містку, мов нічого не сталось, і так само непохитно стояла на своїх місцях його команда. Лише прекрасна тубілка Момо-сан, не звична до таких шалених морських подорожей, залізла в рятувальний човен.
За кілька секунд небо стало чорне, як смола. Ревучи й завиваючи, налетіла на "Арго" шалена буря і жбурляла його то у височенну височину, то в глибоченну прірву. І здавалось, наче вона скаженіє щомить дужче, бо ніяк не може впоратись з "Арго".
Спокійно віддавав накази капітан і голосно повторював їх для команди перший штурман. Кожне лишалось на своєму місці. Навіть професор Айзенштайн і його асистентки не покинули напризволяще своїх приладів. Вони вираховували, де саме центр смерчу — бо якраз туди мав іти корабель. Капітан Гордон у глибині душі захоплювався витримкою науковців,— вони ж бо не були гартованими моряками, так як він сам і його люди.
Перша блискавиця майнула згори і вдарила в сталевий корабель, який, звичайно, вмить зарядився електрикою.
Лишень до чогось доторкнешся — враз так і стрибають іскри. Та на "Арго" всяк був до цього підготовлений багатомісячним тренуванням. І ніколи нічого не сталося. Ото тільки деякі тонші деталі на кораблі, скажімо, сталеві троси й залізне поруччя, розжеврілися, немов дротинки в електричній лампочці, й це трохи додавало клопоту команді, хоча всі понадягали {азбестові рукавиці. Та, на щастя, це невдовзі минулося, бо з неба линула злива — такої зливи ніхто з членів екіпажу, за винятком Дона Мелу, зроду ще не зазнав. Вона була така рясна, що незабаром витіснила все повітря — стало нічим дихати. Команді довелось понадягати акваланги.
Безнастанні блискавиці, невтишні громи! Ревучий ураган! Хвилі заввишки з будинок і білий шум!
Усі машини "Арго" працювали на повну потужність, а все ж таки він посувався вперед звільна, виборюючи кожний метр у цього предковічного могутнього тайфуну. Машиністи й кочегари в трюмі докладали до роботи нелюдських зусиль. Вони поприв'язувалися до корабля грубезними канатами, щоб не злетіти в роззявлену палахну пащеку топки.
Аж ось "Арго" добувся до центру смерчу. Ой, і що ж побачила команда! На поверхні моря, що була тут гладенька, мов дзеркало,— бо смерч своєю престрашною силою просто змів хвилі,— витанцьовував якийсь велетень. Стояв він на одній нозі, догори ж дедалі товщав і взагалі скидався на дзиґу завбільшки з велику гору. Вона вертілася з такою швидкістю, що подробиці було годі розрізнити.
— Це Шум-Шум гуміластікум!— у захваті вигукнув професор, притримуючи рукою окуляри, що їх шалена злива завзялася змити з його носа.
— Може б, ви пояснили нам це приступніше? — пробурчав Дон Мелу.