— О господи! Вони її вже кудись затягли! Вони вже кудись затягли моє мале дівчаточко! Я спізнився! Що ж мені тепер робити?
Сірник, догорівши, припік Беппо пальці, старий кинув його і поринув у темряву.
Як тільки міг швидко, він виліз у діру й пошкандибав із своєю звихнутою ногою до велосипеда. Сівши на нього, старий наліг на педалі.
— Треба до Джіджі! — одно казав він сам собі. — Треба знайти Джіджі. Може, я знайду гараж, де він спить.
Беппо знав, що Джіджі віднедавна підробляв собі по кілька дрібняків, ночуючи в неділю десь на невеличкому складі старих автодеталей, — стеріг, щоб вони не пропадали, як частенько траплялося.
Коли старий нарешті знайшов-таки той склад і загатив кулаками в двері, Джіджі спершу завмер, як миша: чи це бува не злодії навідались? Та потім він упізнав голос Беппо й відчинив.
— Що скоїлося? — злякано залементував він. — Терпіти не можу, коли мені отак зопалу перебивають сон!
— Момо!…— тільки й вимовив Беппо, ледве зводячи дух. — 3 Момо сталося щось страшне!
— Що ти кажеш? — спитав Джіджі й приголомшено сів на постіль.
— Я ще й сам нічого не знаю,— аж задихався Беппо,— щось лихе.
І він розповів усе, свідком чого став: про суд на звалищі, про сліди автомобільних шин довкола амфітеатру й про те, що Момо зникла.
Минув чималий час, поки старий скінчив, бо хоч як він тривожився за Момо, а швидше говорити просто не міг.
— Яз самого початку цього сподівався,— сказав він наприкінці. — Я знав, що з цим добра не буде. І ось вони помстилися. Украли Момо! О господи, Джіджі! Треба їй допомогти! Але ж як? Але ж як?
Поки Беппо говорив, рум'янець поволі сходив з обличчя в Джіджі. Йому здавалось, що земля пливе в нього з-під ніг. Аж до цієї хвилини все було для нього просто великою грою. Він і ставився до всього, як до будь-якої гри й до будь-якої своєї вигадки — не думаючи про наслідки. Уперше на його віку одна з вигаданих історій жила далі без нього, зробилася від нього незалежною, і вся фантазія світу не могла тут нічого змінити. Він був цілком безсилий,
— Знаєш, Беппо,— почав він за хвилину, адже могло бути, що Момо просто пішла десь погуляти. Вона ж часом так робила. Якось вона була проблукала аж три дні й три ночі. Я гадаю, може, нам поки що нема чого так хвилюватись.
— А сліди шин? — питав Беппо. — А здертий матрац?
— Ну гаразд,— ухилився від прямої відповіді Джіджі,— нехай там і справді хтось був. Та хто тобі сказав, що він її там знайшов? А може, вона ще перед тим вийшла? Бо нащо б їм було все перешукувати й перекидати?
— А як вони її все ж таки знайшли? — спитав Беппо. — Що тоді? — Він ухопив свого юного приятеля за барки й став трясти. — Джіджі, не корч із себе дурня! Сірі пани існують насправді! Треба щось робити, зараз-таки!
— Та вгамуйся, Беппо! — злякано забелькотів Джіджі. — Авжеж, ми щось зробимо! Тільки треба добре все зважити. Ми ж навіть не знаємо, де нам її шукати.
Беппо пустив Джіджі.
— Я йду в поліцію! — вигукнув він.
— Та отямся ж бо! — геть перелякавшись, крикнув Джіджі. — Цього ніяк не можна робити! Уяви, що поліція кинеться шукати й справді знайде Момо. А знаєш, що вони тоді зроблять? Ти знаєш це, Беппо? Знаєш, де дівають бездомних сиріт? Вони її запроторять до притулку з заґратованими вікнами! Оце такого ти хочеш добра для Момо?
— Ні,— промовив Беппо й безпорадно втупився очима в безвість,— такого я не хочу. Але що, коли її спіткало лихо?
— А ти уяви, що ні,— вів своєї Джіджі,— що, може, вона справді вийшла трохи погуляти, а ти нацькуєш на неї поліцію. Не хотів би я опинитись на твоєму місці, коли вона погляне на тебе востаннє.
Беппо опустився на стілець край столу й схилив голову на руки.
— Я просто не знаю, що робити,— простогнав він,— просто сам не знаю!
— По-моєму,— сказав Джіджі,— треба почекати до завтра чи до післязавтра, перше ніж щось починати. Якщо вона й тоді не вернеться, ми можемо заявити в поліцію. Та, певно, до того часу все давно владнається і ми всі втрьох тільки сміятимемось над усією цією дурницею.
— Ти так гадаєш? — пробурмотів Беппо, якого раптом охопила величезна втома. Як на старого чоловіка, він сьогодні таки забагато пережив.
— А то ж як? — спитав Джіджі. Він скинув черевика з вивихнутої ноги Беппо, допоміг старому дійти до постелі й закутав йому ногу мокрою ганчіркою.
— Все владнається,— сказав він лагідно. — Усе буде гаразд.
Побачивши, що Беппо заснув, Джіджі зітхнув, а тоді й собі ліг на підлозі, поклавши, замість подушки, під голову куртку. Але спати не міг. Цілу ніч йому лізли в голову Сірі пани. І вперше в його безжурному житті його взяв страх.
З Центру Ощадкаси Часу надійшов наказ про Повсюдний Розшук. Усі як є агенти великого міста дістали вказівку припинити будь-яку діяльність і стати до пошуків дівчати на ім'я Момо.
Всі вулиці аж кишіли Сірими панами, вони сиділи на дахах і по каналізаційних шахтах, установили непомітний нагляд на вокзалах і аеродромах, в автобусах і трамваях — одне слово, вони були скрізь.
Але дівчати на ім'я Момо вони не знайшли.
— Слухай, черепахо,— спитала Момо,— куди ти мене ведеш?
Вони саме переходили якийсь темний задвірок.
"НЕ БІЙСЯ!" — засвітилося на спині в черепахи.
— А я й не боюся,— сказала Момо, прочитавши той напис.
Та сказала вона це скоріш самій собі, щоб підбадьоритися, бо їй було таки трохи боязко. Шлях, яким вела її черепаха, ставав дедалі химерніший, дедалі заплутаніший. Вони переходили садки, мости, тунелі, підворіття й коридори будинків, ба навіть кілька льохів.
Якби Момо знала, що її шукає, за нею полює ціле військо Сірих панів, вона б, мабуть, боялась ще й не так. Але дівчинка про те й гадки не мала і терпляче, ступінь по ступеню, йшла собі за черепахою тим неймовірно заплутаним шляхом.
І це було добре. Як перед тим черепаха непомильно знаходила шлях, вільний від транспорту, так і тепер вона ніби напевне знала, коли й де мають проходити переслідувачі. Часом Сірі пани натрапляли-таки на стежку втікачок — та тільки на мить пізніше. Зустріти вони не зустріли їх жодного разу.
— Щастя, що я вже вмію так добре читати,— сказала Момо, не чувши ніякого лиха,— Правда ж?
На панцері в черепахи блиснуло, мов сигнал остороги: "ТИХО!"
Момо не зрозуміла, чому слід мовчати, проте скорилася. Зовсім недалечко від них шаснули три темно-сірі постаті.
Будинки в цій частині міста ставали чимраз понуріші й бідніші. Високі житлові казарми з полупаним тиньком тяглися вздовж вулиць, на яких було повно баюр. Тут було зовсім темно й безлюдно.
До Центру Ощадкаси Часу надійшло повідомлення, що дівчинку Момо помічено.
— Добре,— відповіли з Центру,— ви її спіймали?
— Ні, вона раптом наче в землю запалася. Ми знов згубили її слід.
— Як це могло статись?
— Ми й самі себе про це питаємо. Щось тут не те.
— Де саме вона була, як ви її побачили?
— У тім-то й річ. Ідеться про зовсім невідому нам частину міста.
— Такої частини міста немає! — заявив Центр.
— Мабуть, що є. Таке враження… як би це сказати? немовби ця частина міста лежить на краю часу. І дівча йшло саме до цього краю.
— Що?! — закричали з Центру. — Відновити гонитву! Ви повинні будь-що спіймати її! Зрозуміли?
— Зрозуміли! — пролунала попелясто-сіра відповідь.
Спершу Момо подумала, що вже сіріє; але це дивне світло взялося десь раптово, саме коли вони повернули на цю вуличку. Тут стояла вже не ніч, але ще й не день. І ці сутінки не скидалися ні на досвітні, ні на вечорові. То було світло, що незвично чітко і виразно освітлювало обриси всіх предметів, і водночас воно неначе йшло нізвідки — чи скоріше, звідусіль одразу. Усе тут — навіть найдрібніші камінчики — кидало на землю довгі чорні тіні, які падали навсібіч — так немовби оце дерево освітлювали зліва, оцей будинок справа, а отой пам'ятник — спереду.
Та й пам'ятник то був дуже химерний. На великому кубічному цоколі з чорного каменю здіймалося здоровенне яйце. Ото й усе.
Будинки тут були чудні. Момо таких ще ніколи не бачила. Сліпучо-білі зверху, а всередині засновані чорною тінню так, що не можна було бачити, чи там хтось живе. Одначе десь у глибині душі Момо відчувала, що ці будинки поставлено зовсім не для того, щоб у них хтось жив, а задля якоїсь Іншої таємничої мети.
Вулиці стояли пусткою: не було ні людей, ні собак, ні пташок, ні машин. Усе здавалося застиглим і неначе втопленим у скло. Не війнув навіть вітерець.
Момо дивувалась, як швидко вона тут посувається вперед, хоча, здавалося, черепаха йшла тепер ще помаліш, як досі.
А поза цим дивовижним куточком міста, там, де ще стояла ніч, вулицею через баюри мчали три елегантні автомобілі з увімкненими фарами. У кожному сиділо по кілька Сірих панів. Один з тих, що сиділи в першому автомобілі, саме й помітив Момо, коли вона звернула у вуличку з білими будинками, на якій розливалось таємниче світло.
Проте коли сюди над'їхали переслідувачі, скоїлося щось незбагненне. Машини просто не могли зрушити з місця. Шофери газували, колеса шалено крутились, але машини не їхали, й край,— неначе з шаленою швидкістю гналися по рухомій стрічці конвейєра, яка з такою ж таки швидкістю сунулася назад. Тим-то що дужче вони розганялися, то далі були від мети. Помітивши це, Сірі пани, проклинаючи все на світі, повискакували з машин і пішки кинулися навздогінці за Момо, яку ще можна було розгледіти ген у далині. Вони бігли, аж мінилися, та коли, нарешті, геть знеможені, спинились, то побачили, що просунулися вперед рівно на десять метрів. А Момо вже зникла в далині між сніжно-білими будинками.
— Все! — сказав один із Сірих панів. — Кінець! Тепер нам її не схопити!
— Не збагну,— промовив другий,— чого ми не могли зрушити з місця?
— Я й сам цього не збагну,— відповів перший,— та хто-зна, чи пом'якшить це нам кару.
— Гадаєте, що нас судитимуть?
— Цілком певно тільки те, що не хвалитимуть.
Усі як один Сірі пани, понуривши голови, поприліплювались на своїх машинах хто на радіаторі, хто на багажнику, хто де. Тепер їм поспішати було нікуди.
А десь уже далеко-далеко звідтіля, в плетиві пустельних сніжно-білих вулиць і майданів, ішла за черепахою Момо. І саме тому, що вони йшли так повільно, вулиця ніби пливла вперед з ними разом, а будинки немовби пливли назад. Ось черепаха ще раз звернула за ріг, за нею звернула й
Момо — і спинилася, вражена.