— Але якщо мені дозволено буде висловити одне зауваження, то я просив би високий суд не розцінювати всю цю історію серйозніше, ніж вона є насправді. Дитячі витівки, та й годі. Окрім того, я прошу суд зважити, що нам пощастило без ніяких зусиль зірвати намічені збори, просто не давши на них людям часу. Та навіть якби нам із цим не поталанило, я певен, що діти зуміли б їм розповісти всього-на-всього дитячу казочку про злодіїв. На мою думку, нехай би ці збори навіть відбулися, щоб таким чином…
— Підсудний! — гостро урвав його мову середній Сірий пан. — Чи ви усвідомлюєте, перед ким стоїте?
Агент наче трохи скорчився.
— Авжеж,— зітхнув він.
— Ви стоїте,— вів далі суддя,— не перед людським судом, а перед судом подібних до себе. Ви знаєте достоту, що вам не одурити нас. Чому ж ви все-таки силкуєтесь дурити?
— Це… це… фахова навичка,— пробурмотів агент.
— Як розглядати вказаний захід дітей — поважно а чи ні,— це ви лишіть на волю суду. Але ж ви й самі, підсудний, дуже добре знаєте: ніхто й ніщо не є небезпечнішим для нашої роботи, ніж дітвора.
— Я це знаю,— жалібно сказав агент.
— Діти,— пояснив суддя,— це наші природні вороги! Якби не вони, то все людство давно було б цілком у нашій владі. Дітей куди важче змусити ощаджати час, аніж дорослих. Тому один з наших найсуворіших законів каже:
за дітей узятися насамкінець. Відомий вам цей закон, підсудний?
— Авжеж, високий суде, — ледве видушив із себе звинувачений.
— І все ж таки ми маємо незаперечні докази того,— сказав суддя,— що один з нас, повторюю, один із нас, розмовляв з дитиною та ще й виказав їй правду про нас. Підсудний, ви часом не знаєте, хто був цей один з нас?
— Це був я,— відмовив агент Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це, остаточно знищений.
— І чому ви порушили наш щонайсуворіший закон? — питав суддя.
— Бо ця дитина,— боронився звинувачений, — через свій вплив на людей стала неабиякою перешкодою в нашій роботі. Я вчинив це з найкращими намірами щодо Ощадкаси Часу.
— Ваші наміри нас не цікавлять,— крижаним тоном відповів йому суддя. — Нас цікавить єдине — наслідок. А наслідок у вашому випадку, підсудний, не тільки не був для нас виграшем часу, а ви ще й зрадили перед тією дитиною деякі наші щонайважливіші таємниці. Чи ви це визнаєте, підсудний?
— Визнаю,— прошепотів агент, схиливши голову.
— Отже, ви визнаєте себе винним?
— Так, але прошу високий суд взяти до уваги одну обставину, що пом'якшує мою провину, а саме те, що мене було найсправжнісіньким чином зачаровано. Ця дитина так якось мене слухала, що витягла з мене все чистісінько. Я й сам не міг би сказати, як воно так вийшло, але присягаюсь, що це було саме так.
— Ваші присягання не цікавлять нас. Ніяких таких обставин ми не. визнаємо. Наш закон незламний і не знає винятків. А проте за цю дивну дитину ми ще візьмемося. Як її ім'я?
— Момо.
— Хлопець чи дівчина?
— Мале дівча.
— Адреса?
— Руїни амфітеатру.
— Гаразд,— сказав суддя, що записував усе те до нотатника. — Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше. Нехай це вам буде втіхою, коли ми перейдемо до виконання вироку.
Підсудний затремтів.
— А який буде вирок? — прошепотів він. Троє панів за суддівським столом схилилися один до одного, пошепотілися й кивнули головами. Потім середній знов обернувся до підсудного й оголосив:
— Вирок агентові Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це винесено одноголосно: підсудного визнано винним у державній зраді. Він сам визнав себе винним. Наш закон велить негайно позбавити підсудного будь-якого часу.
— Змилуйтеся! Змилуйтеся! — залементував підсудний. Та двоє Сірих панів, що стояли обабіч нього, вже вирвали в нього з рук портфеля, а з рота сигару.
І тоді сталося щось дивовижне. З тієї миті, як у засудженого висмикнули з рота сигару, він став усе дужче прозорішати. І крик його чимраз тихшав і завмирав. Отак, стоячи перед суддівським столом, затуливши руками обличчя, він буквально обернувся в ніщо. Наостанку Беппо здалося, ніби вітер покружляв на тому місці цяточками попелу, а потім і це пропало.
Мовчки подалися геть Сірі пани — і ті, що були за глядачів, і судді. Темрява поглинула їх, і тільки попелясто-сірий вітер ще віяв над пустельним звалищем.
Беппо-Підмітальник і досі непорушно сидів там-таки, втупившись очима в те місце, де щойно розплився в повітрі підсудний. Старий, здавалося, був змерз на кригу, а тепер поволі знову відтавав. Аж ось коли він на власні очі пересвідчився, що Сірі пани справді існують.
Десь о тій-таки порі — годинник удалині вибив північ — мала Момо ще сиділа на кам'яних сходах руйновища і чекала. Вона й сама не знала, чого. Та їй чомусь здавалося, що треба ще почекати. Через те вона й не лягала досі спати. Раптом дівчинці здалось, ніби щось доторкнулося до її босої ноги. Вона нахилилася, бо було дуже темно, і вгледіла долі велику черепаху, що підвела голову і якось чудно — неначе всміхаючись — дивилася на неї. Чорні розумні черепашині очі поблискували так приязно, наче вона ось-ось мала щось сказати дівчинці. Момо присіла над черепахою і почухала їй під шиєю.
— О, а хто ж ти така? — тихенько спитала вона. — Як гарно, що хоч ти прийшла до мене в гості, черепашко! А чого тобі від мене треба?
Момо не могла б сказати, чи то вона спочатку не додивилася, чи, може, це з'явилося в останню мить, але на панцері в черепахи раптом де не взялися ледве помітні світні літери — наче візерунок на його рогових пластинках.
"ХОДІМО!"— поволі прочитала Момо.
Вона здивовано підвелася.
— Це ти до мене?
Та черепаха вже рушила. За кілька кроків вона спинилася й озирнулась на дівчинку.
— Таки справді це до мене,— сказала Момо сама
собі. Тоді випросталась і пішла слідом за черепахою.
— Іди вперед,— сказала дівчинка. — Я йтиму за тобою.
Отак, ступінчик по ступінчику, посувалась вона за черепахою, яка поволі-поволеньки вивела Момо з кам'яного руйновища й рушила до великого міста.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ШАЛЕНА ГОНИТВА Й НЕКВАПЛИВА ВТЕЧА
Старий Беппо мчав на своєму рипливому велосипеді крізь ніч. Він поспішав якомога. У вухах йому раз у раз озивалися слова Сірого судді: "…за цю дивну дитину ми ще візьмемося… Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше".
Без сумніву, Момо була у великій небезпеці. Треба якнайшвидше дістатись до неї, застерегти її перед Сірими, захистити її від них,— хоч Беппо й не знав, як саме. Та це він ще надумає. Беппо налягав на педалі, його біла чуприна лопотіла на вітрі. Дорога до амфітеатру лежала ще далека.
Усе руйновище було яскраво освітлене фарами великого числа елегантних сірих автомобілів, що облягли амфітеатр з усіх боків. Сірі пани десятками сновигали внизу й угорі по зарослих травою кам'яних сходах, обнишпорюючи кожнісінький куточок. Аж ось вони побачили дірку в стіні, що вела до кімнатчинки Момо. Кілька з них повлазили туди, зазирали під ліжко й навіть у кам'яну грубку. Потім повилазили звідтіль, обтрушуючи свої чудові сірі костюми й знизуючи плечима.
— Пташка вилетіла,— сказав один.
— Це обурливо,— мовив другий,— що діти вночі десь тиняються, замість лежати в своїх постелях.
— Мені це анітрішки не подобається,— заявив третій. — Так наче хтось її встиг попередити.
— Немислимо,— промовив перший. — В такому разі хтось мав би знати про нашу постанову раніше від нас самих!
Сірі пани стривожено перезирнулися.
— Якщо її справді попередив хтось,— озвався третій,— то її напевно вже близько немає. Шукаючи тут далі, ми б тільки марно згаяли час.
— У вас є краща ідея?
— Я гадаю, слід негайно зв'язатися з Центром, щоб звідти дали наказ про повсюдний розшук.
— Центр насамперед спитає нас, чи ми як слід обшукали тутешню місцевість, і матиме слушність.
— Ну гаразд,— сказав перший,— обшукаймо спочатку як слід тутешню місцевість. Але якщо дівча тим часом дістане від когось допомогу, то вийде, що ми зробили величезну помилку.
— Це смішно! — сердито перебив його інший. — В такому разі Центр теж може дати вказівку про повсюдний розшук. Тоді всі наявні агенти візьмуть участь у гонитві. В дівчати немає ніякісінького шансу втекти від нас. А зараз до роботи, панове! Ви знаєте, що поставлено на карту.
Тієї ночі багато людей у районі амфітеатру дивувались, чому ніяк не вщухає шум і ревисько машин на довколщніх вулицях. Навіть найменші завулочки були до самого світанку наповнені ревінням машин, яке звичайно стоїть на автострадах. Не можна було стулити очей…
А тим часом мала Момо, йдучи за черепахою, неквапом посувалася через велике місто, що тепер не спало навіть у цю пізню нічну пору.
Люди юрмами снували сюди й туди без перепочинку, поспішали, мчали, нетерпляче штовхалися, сварилися або мовчки плентались одне за одним нескінченною низкою. На шосе тислися автомобілі, гримкотіли величезні, завжди переповнені автобуси. На фасадах будинків спалахували вогні реклами, заливаючи людські натовпи своїм барвистим відблиском, і знову гасли.
Момо ніколи ще всього цього не бачила. Широко розкривши очі, йшла вона за черепахою, неначе уві сні. Вони переходили просторі майдани і яскраво освітлені вулиці, перед ними й позад них мчали машини, товпилися перехожі, та ніхто не звертав уваги на дівчатко з черепахою.
Їм жодного разу не довелося нікому звертати з дороги, їх ніхто не штовхнув, ані однісінька машина не загальмувала через них.
Так ніби черепаха несхибно знала наперед, де саме тієї чи тієї миті їм не стане на заваді ні автомобіль, ні перехожий. Тож їм жодного разу не довелося поспішати чи спинятись, щоб перечекати. І Момо почала дивуватись, як можна, так поволі йдучи, так швидко посуватися вперед.
Коли Беппо-Підмітальник нарешті дістався до старого амфітеатру, то, ще не злізши з велосипеда, побачив при кволому світлі велосипедного ліхтарика рясні сліди автомобільних шин довкола руйновища. Поклавши на траву велосипед, він кинувся до дірки в стіні.
— Момо! — гукнув він, а тоді знов, ще дужче: — Момо! Відповіді не було.
Беппо спробував ковтнути слину, в горлянці в нього пересохло. Він проліз діркою в чорну темряву кімнатки, спіткнувся й звихнув ногу. Тремтячими пальцями він запалив сірника й озирнувся довкола.
Столик і обидва стільці з ящиків були перекинуті, матрац і ковдри здерті з ліжка, і Момо не було.
Беппо закусив губу, поборовши хрипке ридання, що роздирало груди.
— Господи! — пробелькотів він.