Або вона просто не помітила ще всього цього свинства, й тоді однаково це ні до чого! Така моя думка.
Всі безпорадно мовчали.
— Але щось же та треба робити,— сказав нарешті Паоло,— та ще й якомога скоріше, поки часокради не довідались про нашу зустріч.
Аж ось знову підвівся Джіджі-Гід.
— Любі друзі,— почав він,— я добре обміркував усю цю справу. Я перебрав сотні планів, поки нарешті знайшов такий, який, я певен, приведе до перемоги. Якщо тільки ви всі його підтримаєте. Та спершу я хотів би послухати — може, хто з вас має кращий план. Ніхто не має? Ну, тоді я скажу, що нам слід робити.
Він замовк і повільно обвів усіх очима. Понад п'ятдесят дитячих облич були звернені до нього. Стільки слухачів він давно вже не мав.
— Сила цих Сірих панів у тому,— знову повів він,— що, як вам уже відомо, вони роблять своє діло тайкома. Отже, найпростіший і найкращий спосіб їх знешкодити — це розкрити на них очі людям. А як ми це зробимо? Ми влаштуємо велику демонстрацію дітей! Намалюємо транспаранти й плакати і підемо з ними по всіх вулицях нашого міста. Ми привернемо до себе увагу громадськості. Й запросимо все місто сюди до нас, у старий амфітеатр, щоб усе людям розповісти. І люди страшенно схвилюються! Тисячі й тисячі рушать сюди, до нас. І коли тут збереться ціле море людей, ми розкриємо їм цю страшну таємницю! І тоді-тоді світ відразу зміниться! Ні в кого більше не крастимуть часу. Кожен матиме його стільки, скільки побажає, бо часу ж тоді буде доволі. І це, любі друзі, можемо зробити ми, ми всі гуртом, якщо тільки захочемо. Чи хочемо ми цього?
Багатоголосий вигук захвату був йому відповіддю.
— Отже, я констатую,— закінчив Джіджі свою промову,— що ми одностайно ухвалили наступної неділі скликати все місто до старого амфітеатру. Але доти наш план повинен бути найсуворішою таємницею, зрозуміло? А тепер, друзі, до роботи!
Того дня й кілька наступних серед старих руїн ішла таємна, а проте гарячкова робота. Сюди нанесли паперу й баночок із фарбою, пензликів і клею, фанери, картону, тичок і всього, що тільки могло знадобитись (як і звідки — краще не питати). І поки одні виготовляли плакати, й транспаранти, й нагрудні щити, інші,— ті, що вміли добре писати,— придумували й малювали на них яскраві тексти. То були заклики, що повідомляли, приміром, таке:
Ощаджати час? Але для кого? Навіщо?
Час берегти? Але для кого?
Приходьте в неділю до амфітеатру
Ваші діти заявляють: ЧАС ВАШ просто РОЗКРАДАЮТЬ
У вас часу немає? А чому? Ми, діти, враз поможемо тому!
Приходьте будь-ласка всі на великі збори наступної неділі о 6 вечора в старому амфітеатрі
!Увага!
ДУЖИ ВАЖЛИВО!
Ідеться про ваш ЧАС
Куди щизає він у вас ЦЕ ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ!
але МИ ВАМ УСЕ РОСКАЖИМО!
На всіх плакатах стояло місце, день і час зборів. Коли нарешті все було готове, діти з плакатами й транспарантами в руках, з Джіджі, Бешю й Момо на чолі, довгою вервечкою рушили до міста. Дорогою вони торохкотіли клаптями бляхи, свистіли в свистки, хором вигукували гасла й співали пісню, яку Джіджі склав для такої нагоди:
Люди, люди, схаменіться!
Стрепеніться! Озирніться!
Ваші діти кличуть вас:
Доки ж крастимуть ваш час?
Люди, люди, не дрімайте!
Ви до нас усі рушайте!
У неділю ми ждемо —
Волю вільну вам дамо!
Пісня, звичайно, мала ще багато куплетів — усього двадцять вісім,— та, мабуть, нам не конче треба наводити їх тут усі.
Разів кілька дітей розганяла поліція,— якщо вони ставали на заваді вуличному рухові. Та їх це анітрішки не злякало. Вони любісінько збиралися десь-інде і починали йти звідти. Більше з ними нічого не трапилося, та ніде, хоч як старанно пильнували, не помітили вони Сірих панів.
Зате багато тих дітей, що бачили процесію, але нічого до ладу не знали, приставали до них і собі йшли вулицями, поки їх набрались цілі сотні, а під кінець навіть тисячі. Тепер у великому місті по всіх вулицях ходили довжезні процесії дітей і запрошували дорослих на важливі збори, які мали переінакшити світ.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
ДОБРІ ЗБОРИ, ЩО НЕ ВІДБУЛИСЯ, І ПОГАНІ, ЯКІ ВІДБУЛИСЬ
Велика година минула.
Минула, й жоден із запрошених не показався. І саме ті дорослі, яких це найближче стосувалося, ледве чи й зауважили на вулицях процесії дітей.
Виходить, усе було марно.
Сонце схилилося вже низько до обрію і тепер пливло, велике й червоне, в морі пурпурових хмар. Його проміння торкалося тепер тільки найвищих східців амфітеатру, в якому вже кілька годин сиділи, дожидаючи, сотні дітей. Ані безладних вигуків, ні лагідного гомону тепер не було чутно. Всі сиділи мовчазні й сумні.
Тіні хутко довшали, ось-ось мало геть споночіти.
Похолоднішало, й діти почали мерзнути. Десь далеко на церковній дзвіниці дзиґарі вибили вісім разів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що все безповоротно провалилося.
Ось кілька дітей підвелися й мовчки пішли геть. За ними інші. Ніхто не промовив ані слова. Занадто великий був жаль.
Нарешті до Момо підійшов Паоло й сказав:
— Немає сенсу більше чекати, Момо. Ніхто вже не прийде. На добраніч, Момо.
І він пішов.
Потім підійшов Франко й сказав:
— Нічого не вдієш. На дорослих не варто розраховувати, тепер ми це бачимо. Я ніколи їм не довіряв, а тепер узагалі не хочу мати з ними нічого спільного.
Сказавши це, пішов і він, а за ним інші. А коли геть стемніло, втратила надію й решта дітей і також пішла з амфітеатру. Момо залишилась утрьох із Беппо й Джіджі.
Згодом підвівся й старий підмітальник.
— І ти йдеш? — спитала Момо.
— Мушу,— відказав Беппо. — Маю понаднормову роботу.
— Вночі?
— Так. Нас тимчасово ставлять розвантажувати сміття. Мені час іти.
— Та сьогодні ж неділя! І взагалі, досі ж тобі цього не доводилось робити!
— Ні, але сьогодні нас призначили туди. Сказали — як виняток. Бо вони, мовляв, не впораються. Людей бракує, і так далі.
— Шкода, — сказала Момо. —Я б раділа, якби ти сьогодні побув тут.
Авжеж, мені й самому не до вподоби, що я мушу йти,— промовив Беппо. — Але треба ж. До завтра. Він скочив на рипливий велосипед і розтанув у пітьмі,
Джіджі насвистував собі під ніс якусь журливу пісеньку. Він умів свистіти дуже гарно, й Момо слухала. Та раптом він урвав свист.
— І мені ж треба йти! — сказав він. — Сьогодні ж неділя, і я вночі сторожую! Хіба я тобі не казав, що в мене тепер така робота? Трохи не забув…
Момо великими очима дивилась на нього і нічого не казала.
— Не журись! — вів далі Джіджі. — Не журися, що наш план не здійснився так, як ми сподівалися. Я й сам думав, що все буде не так. А все ж таки було цікаво! Чудово було!
Момо затято мовчала, і він, щоб утішити, погладив її по голові й додав:
— Не переймайся ти цим так, Момо! Завтра воно вже буде сприйматися зовсім по-іншому. Ми вигадаємо щось нове, якусь нову історію, еге ж?
— Це була ніяка не історія,— тихо сказала Момо. Джіджі підвівся.
— Я розумію. Та поговорімо про це завтра, згода? Зараз мені треба бігти, я вже й так спізнився. А ти, мабуть, лягай спати.
І він пішов собі, насвистуючи ту свою журливу пісеньку.
Тепер Момо сиділа сама-самісінька у величезному кам'яному кружалі. Ніч була незоряна. Небо затягли хмари. Схопився якийсь чудний вітер. Не великий, але невгамовний, він віяв якимось незвичним холодом. Це був, так би мовити, попелясто-сірий вітер.
Аж ген за великим містом здіймалися кучугури сміття. Цілі гори з попелу, всілякого череп'я, порожніх бляшанок, шматків пластику, картонних коробок і всякої всячини, яку щодня викидають на смітник у великому місті і яка тут чекала, поки її переправлять до велетенської печі, де спалюють сміття.
До пізньої ночі старий Беппо разом із товаришами по роботі скидав сміття з ваговозів, що з увімкнутими фарами стояли довгою вервечкою, ждучи своєї черги. Та що більше машин розвантажували, то більше ставало в чергу повних.
— Поспішіть, хлопці! — одно підганяли розвантажувачів. — Швидше! Швидше! Бо ми ніколи не впораємось!
Беппо скидав і скидав, аж поки сорочка прилипла до тіла. Десь над північ вони нарешті скінчили.
Беппо, як чоловік уже немолодий і взагалі не дуже міцний, знесилено сів на перекинуту догори дном діряву пластикову ванну, силкуючись відсапнутись.
— Агов, Беппо! — гукнув котрийсь із його товаришів. — Ми вже додому, ти поїдеш з нами?
— Одну хвилинку,— мовив Беппо, притуливши руку до хворого серця.
— Тобі недобре, старий? — спитав ще хтось.
— Уже все гаразд,— відповів Беппо. — Ви рушайте. Я ще трохи спочину.
— Ну то бувай! — гукнули й інші. — На добраніч!
І вони поїхали. Зробилось тихо. Хіба щури часом, повискуючи, шаруділи в смітті. Беппо заснув, схиливши голову на руки.
Скільки він так проспав, старий не знав. Збудив його раптовий повів холодного вітру. Беппо розплющив очі, і сон з нього як рукою зняло.
По всьому розлогому гірському кряжу сміття стояли Сірі пани в чудових костюмах, круглих цупких капелюхах на головах, із свинцево-сірими портфелями в руках і з манісінькими сірими сигарами в зубах. Усі вони мовчали, втупившись очима в найвищу кучугуру сміття,— там споруджено було щось на взірець суддівського столу, за яким сиділо троє Сірих панів, що на вигляд нічим не різнилися від інших.
У першу мить Беппо пройняв страх. Він боявся, що його помітять. Тут йому не можна бути, ясно, як білий день. Проте згодом він спостеріг, що вони прикипіли очима до суддівського столу. Може, вони взагалі не бачили старого, а може, думали, що то якась викинута річ, а не людина. Так чи інак, а старий вирішив сидіти тихесенько, мов та миша.
— Нехай агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це стане перед очі суду! — розітнув тишу голос Сірого пана, що сидів за столом посередині.
Той погук, підхоплений унизу, луною розійшовся на всі боки. Юрма Сірих панів розступилася, і в ту вуличку поміж ними ступнув один із них і став поволі виходити нагору до столу. Єдине, чим він чітко вирізнявся з-поміж інших, було його обличчя, тепер скоріш біле, а не сіре.
Аж ось він опинився біля суддівського столу.
— Ви — агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це? — спитав той, що сидів посередині.
— Так.
— Відколи ви працюєте в Ощадкасі Часу?
— Від дня мого виникнення.
— Це само собою зрозуміло. Відповідайте без зайвих слів! Коли ви виникли?
— Одинадцять років три місяці шість днів вісім годин тридцять дві хвилини і — саме на цю мить — вісімнадцять секунд тому.
Хоча ця розмова велась тихо, та ще й досить далеко від Беппо, старий якимось дивовижним чином розумів кожне слово.
— Чи відомо вам,— допитував далі середній Сірий пан,— що в цьому місті є чимала кількість дітей, які сьогодні всюди носилися з щитами й плакатами і які навіть мали страховинний план запросити до себе ціле місто, щоб розкрити йому очі на нас?
— Це мені відомо,— відповів агент.
— Як ви поясните,— невблаганно питав суддя,— те, що ці діти взагалі знають про нас і про нашу діяльність?
— Я сам собі не можу цього пояснити,— відповів агент.