А він не схотів.
— Авжеж, не схотів! Без своїх давніх друзів! Що ти собі гадаєш? Що він має стовбичити в кутку сам-один?
— Ну то тут я нічого не вдію!— вигукнув Ніно. — Але так чи інак, а я не маю охоти через твого дядька Етторе звікувати вік господарем якоїсь корчми! Я теж хочу чогось домогтися в житті! Чи це, може, злочин? Я хочу зрушити цю будку з мертвої точки. Хочу зробити щось путнє з своєї пивниці! І я це роблю не тільки для самого себе. Я це роблю й для тебе, й для нашої дитини. Невже ти цього не розумієш, Ліліано?
— Ні,— затято промовила Ліліана,— якщо так бездушно багатіти — то без мене. Тоді я якогось дня знімуся та й піду собі. А ти роби як знаєш!
І, взявши з рук у Момо дитину, яка тим часом знов розплакалася, вона вибігла геть з кухні.
Ніно довго не озивався. Він запалив сигарету і вертів
її в пучці. Момо дивилася на нього.
— Воно правда,— сказав він нарешті,— це були славні хлопці. Вони мені й самому припали до серця. Знаєш, Момо, я й сам не радий, що… Але що вдієш? Часи стають не ті. Може, й Ліліанина правда,— провадив він, трохи помовчавши. — Відколи ті дідки звідси забралися, моя пивниця стала мені як чужа. Я й сам не знаю, що чинити. Але тепер усі так роблять. Чого ж мені робити інакше? Чи ти гадаєш, що треба?
Момо ледь помітно кивнула головою. Ніно поглянув на неї і собі зробив те саме. Обоє усміхнулися.
— Добре, що ти прийшла. Я вже й забув, що досі ми в такій скруті завжди казали: "Піди до Момо!" Але тепер я знов прийду, вдвох з Ліліаною. Післязавтра у нас вихідний, от ми й прийдемо, згода?
— Згода! — відповіла Момо.
Потім Ніно дав їй цілий пакунок яблук і помаранчів, і вона пішла додому.
Ніно з дружиною справді прийшли.
Вони взяли з собою й дитину, ще й цілісінький кошик усяких наїдків.
— Подумай, Момо,— сяючи казала Ліліана. — Ніно пішов до дядька Етторе й до всіх старих, до кожного зокрема, перепросив їх і кликав приходити до нас, як завжди.
— Атож,— додав Піно і почухав за вухом. — Вони вернулися. Мабуть, не зрушу я з місця своєї пивнички. Але вона мені знов до серця.
Він засміявся, а його дружина мовила:
— Якось уже проживемо, Ніно.
Вони весело розмовляли аж до вечора, і коли подружжя нарешті стало прощатися, обоє обіцяли незабаром прийти знов.
Отак Момо одного по одному знайшла своїх давніх приятелів. Вона побувала в столяра, що колись із ящиків змайстрував їй столика й стільці. Була н у тих жінок, що принесли їй ліжко. Одне слово, знайшла всіх, кого вона колись вислухувала і хто від того ставав розважливіший, сміливіший і веселіший. Усі вони обіцяли приходити. Декотрі не дотримували обіцянки чи не могли дотримати, не знайшовши на це часу. Але багато давніх друзів повернулося, і все стало майже так само, як колись.
Сама того не відаючи, Момо перейшла дорогу Сірим панам. А цього вони стерпіти не могли.
Трохи згодом — це сталось однієї аж надто гарячої днини — Момо знайшла на сходах амфітеатру ляльку.
Таке вже не раз траплялося, що діти забували або просто кидали на сходах дорогі цяцьки, якими не пограєшся по-справжньому. Але Момо не могла пригадати, щоб їй коли доводилося бачити цю ляльку в кого з дітей. А вона впадала в око — це була неабияка лялька! Заввишки майже така сама, як Момо, і так майстерно зроблена, що хтось би подумав — це дитина. Проте вона скидалася не на дитину, а на вичепурену юну даму або на манекен з вітрини. Вона була в куценькій червоній сукенці і в босоніжках на високому підборі.
Момо зачаровано дивилася на ляльку. Коли ж нарешті доторкнулася до неї рукою, та заморгала очима, заворушила губами й вимовила трохи квакотливим, ніби телефонним голосом:
— Добрий день. Я — Бібігел, досконала лялька.
Момо злякано відсахнулася, та за мить незчулась, як відповіла:
— Добрий день. Мене звати Момо. Лялька знову поворушила губами і сказала:
— Я твоя. Всі тобі заздритимуть.
— Я не вірю, що ти моя,— промовила Момо. — Я б скоріш подумала, що тебе тут хтось забув.
Вона взяла ляльку й підняла вгору. Ляльчині губи знов заворушились, і вона сказала:
— Хочу мати багато-багато всього.
— Он як? — відповіла Момо і додала, подумавши:-Я не знаю, чи є в мене щось таке, що тобі до вподоби, та стривай, я покажу тобі, що в мене є, і ти сама собі вибереш, що хочеш.
Вона взяла ляльку і полізла з нею крізь дірку в стіні до своєї кімнатчинки. Там вона дістала з-під ліжка скриньку з усіма своїми скарбами й поставила перед Бібігел.
— Ось,— сказала вона,— це все, що в мене є. Коли тобі щось подобається, то тільки скажи.
І вона показала ляльці чудову барвисту пір'їну, камінчик з гарними прожилками, золотенький ґудзик, кольорове скельце. Лялька мовчала, і Момо поторсала її.
— Добрий день!— квакнула лялька. — Я Бібігел, досконала лялька.
— Так,— сказала Момо,— я вже це знаю. Але ж ти хотіла щось собі вибрати, Бібігел. Ось дивись, яка гарна рожева мушля. Тобі вона подобається?
— Я твоя,— відповіла лялька. — Усі тобі заздритимуть.
— Еге ж, ти вже це казала, але якщо ти нічого не хочеш вибрати, то може, хочеш гратись, га?
— Хочу мати багато-багато всього, — удруге сказала лялька.
— Більше в мене нічого немає,— відповіла Момо. Вона взяла ляльку і знов вилізла з нею надвір. Там вона посадила досконалу Бібігел додолу, а сама сіла навпроти.
— Нумо гратись, наче ти прийшла до мене в гості,— сказала Момо.
— Добрий день,— мовила лялька. — Я Бібігел, досконала лялька.
— Як добре, що ви перевідали мене!— відповіла Момо. — Звідкіля ви прибули, шановна пані?
— Я твоя,— вела своєї Бібігел. — Усі тобі заздритимуть.
— Слухай-но,— сказала Момо,— так не можна гратись. Ти весь час повторюєш те саме.
— Хочу мати багато-багато всього,— відповіла лялька й закліпала віями.
Момо спробувала гратися в щось інше, а коли й те не вийшло, ще в щось, і ще, й ще. Та не виходило нічого.
Якби лялька не вміла розмовляти, то Момо сама говорила б за неї і вийшла б чудова гра. А так Бібігел псувала всяку розмову саме тим, що вміла говорити.
Невдовзі Момо опанувало почуття, якого вона досі ще ніколи не зазнала. А що було воно для неї нове, то минув якийсь час, поки дівчина збагнула, що це нудьга.
Момо не знала, що робити. Вона б залюбки просто покинула досконалу ляльку і гралась би в щось своє, та чогось не могла від неї відірватись.
Отож кінець кінцем вона просто сіла і втупилася в ляльку поглядом, а та собі вп'ялася в Момо блакитними скляними очима,— так наче вони гіпнотизували одна одну.
Та врешті Момо відвела від ляльки очі-й злякалася. Зовсім близько від них стояв елегантний попелясто-сірий автомобіль — вона й не помітила, як він під'їхав. За кермом сидів якийсь добродій у костюмі кольору павутини й сірому цупкому капелюсі і курив манісіньку сіру сигару. Обличчя в нього також було попелясто-сіре. Мабуть, він уже давненько стежив за дівчинкою, бо, всміхнувшися, кивнув їй головою. І, хоч полудень стояв такий жаркий, аж повітря тремтіло, Момо раптом стало холодно.
Той відчинив дверцята машини, виліз і рушив до дівчинки. В руці він ніс свинцево-сірого портфеля.
— Яка в тебе чудова лялька,— сказав він якимось чудним безбарвним голосом. — Усі твої друзі можуть тобі позаздрити.
Момо тільки знизала плечима й не озвалася.
— Вона, мабуть, дуже дорога,— вів далі Сірий пан.
— Я не знаю,— ніяково пробелькотіла Момо,— я її знайшла.
— Невже? — мовив на те Сірий пан. — Ну, то ти, мабуть, щаслива народилася.
Момо знов промовчала, тільки щільніше закуталася в свою велику чоловічу куртку. Холод дужчав.
— А все ж таки я не бачу,— сказав Сірий пан, блідо всміхнувшись,— я не бачу, щоб ти дуже зраділа, дівчинко.
Момо стиха похитала головою. їй на мить здалося, що всі чисто радощі навіки пропали з світу — ні, що в світі взагалі ніколи не було ніяких радощів. А все, що вона мала за радощі, була тільки мана, та й годі. Та водночас вона відчула, наче її щось остерігає.
— Я давненько вже спостерігаю за тобою,— казав Сірий пан,— і мені здається, що ти взагалі не знаєш, як треба гратись такою чудовою лялькою. Показати тобі?
Момо спантеличено поглянула на нього й кивнула головою.
— Хочу мати багато-багато всього,— квакнула раптом лялька.
— Ось бач, мала,— промовив Сірий пан,— вона ж сама тобі все каже. Такою чудовою лялькою не можна гратися так, як звичайно, це ж ясна річ. Та й не на те вона тут. їй безперестану треба щось пропонувати, як не хочеш, щоб тобі з нею було нудно. Ось дивись, мала!
Він підійшов до машини й відчинив багажник.
— Насамперед,— сказав він,— їй потрібно багато уборів. Ось, наприклад, чудова вечірня сукня. — Він витяг її й кинув Момо. — А ось шуба зі справжньої норки. А ось шовковий халат. Ось тенісний костюм. І лижний. І купальний. І костюм для їзди верхи… Нічна сорочка. Ось іще одна сукня. І ще одна. І ще… І ще…
Він кидав усе те в проміжок поміж Момо й лялькою, де поволі виростала чимраз більша купа.
— Отак,— сказав він і знов блідо всміхнувся.-Цим ти згаєш час, пограєшся, правда, мала? Але за кілька днів і це надокучить, так ти гадаєш? Ну гаразд, тоді треба нових речей для твоєї ляльки.
Він знов нахилився над багажником і став кидати до Момо нові речі.
— Ось, приміром, справжня маленька сумочка із зміїної шкіри, із справжньою трубочкою губної помади й пудреничкою. Ось невеличкий фотоапарат. Ось тенісна ракетка. Ось ляльковий бінокль, також справжній. Ось обручка, намисто, сережки, ляльковий револьвер, шовкові панчішки, капелюшок з пір'їною, солом'яний капелюшок, капелюшок на весну, ключка для гольфу, манісінька чекова книжка, пляшечка парфумів, сіль для ванни, дезодорант…
Він зробив паузу й допитливо поглянув па Момо, що непорушно сиділа на землі поміж усього того добра.
— Бачиш,— провадив Сірий пан,— це дуже просто. Треба мати більше й більше речей, тоді ніколи не буде нудно. Та, може, ти гадаєш, що досконала Бібігел якогось дня матиме все і тоді знову стане нудно? Ні, мала, не турбуйся. На такий випадок у нас для Бібігел є підхожий супутник.
І він витяг з багажника ще одну ляльку. Вона була така сама завбільшки, як і Бібігел, і така сама досконала, тільки це був кавалер. Сірий пан посадив його поруч з дівчинкою й Бібігел і заявив:
— Це Бубібой. Для нього теж є безліч усяких речей. А коли це все, геть усе набридне, у нас для Бібігел є приятелька — для неї маємо теж цілий гардероб, що пасує тільки їй.