Добре, що в нас є Деде. — Вона поцілувала сестричку й вела далі: — Я, як прийду з школи, то нагрію обід. Тоді пороблю уроки. А тоді…— вона пересмикнула плечима. — Ну, а тоді ми скрізь ганяємо до вечора. А найчастіше ходимо сюди.
Всі діти закивали головами, бо в усіх було майже те саме.
— А мені добре,— сказав Франко, хоч по ньому видно було, що зовсім йому не добре,— добре, що в моїх старих немає на мене часу. Бо вони дома щоразу заводяться, і тоді мені перепадає.
Аж тепер до розмови пристав хлопчик з транзистором:
— А мені зараз перепадає куди більше грошей, як раніше!
— Авжеж,— сказав Франко. — Вони все це роблять, аби відчепитися від нас! Ми їм стали осоружні. Та вони й самі собі вже стали осоружні. їм тепер усе осоружне. Так мені здається.
— Неправда це! — сердито вигукнув хлопчик з транзистором. — Мене мої тато й мама ще й як люблять! Хіба вони винні, що їм ніколи? Так воно вже є. Зате вони мені ось навіть транзистора купили! А він який дорогий! То що, люблять мене чи ні?
Усі мовчали.
І зненацька хлопчик, що цілого півдня заважав усім гратися, заплакав. Він силкувався вгамувати сльози, втирав замурзаними кулачками очі, але сльози все бігли прозорими цівками по його брудних щоках.
Хто дивився на нього з жалем, а хто опустив очі додолу. Тепер вони його зрозуміли. Сказати правду, в кожного на душі було так само. Немовби їх покинули напризволяще.
— Еге ж,— за хвилину обізвався старий Беппо,— стає холодно.
— Мене, мабуть, сюди більше не пустять,— промовив Паоло, хлопчик в окулярах.
— Чого це? — здивувалася Момо.
— Мої казали,— пояснив Паоло, — що ви тут просто ледацюги і злодійчуки. Ви крадете в господа час, кажуть вони. Тому вам така й шана. А через те, що таких, як ви, дуже багато, іншим людям бракує часу, кажуть вони. І мені не можна сюди приходити, бо й я стану такий, як ви.
І знову декотрі діти кивнули головами, бо й їм те саме казали. Джіджі обвів усіх очима.
— То й ви про нас так само думаєте? Чого ж ви тоді сюди ходите?
Після короткої паузи озвався Франко: — Мені байдуже. Мій старий каже, що я однаково стану кишеньковим злодієм. Я з вами.
— Он як? — промовив Джіджі, звівши брови догори. — По-вашому, ми злодії?
Діти зніяковіло втупилися в землю.
Нарешті Паоло пильно подивився в обличчя старому Беппо.
— Мої тато й мама ніколи не брешуть,— тихо сказав він. А потім ще тихіше запитав: — Хіба ви не злодії?
І тоді старий Беппо-Підмітальник звівся на весь свій не дуже високий зріст, підніс три пальці догори й сказав:
— Я ніколи… ніколи на своєму віку не вкрав у господа чи в свого ближнього ані цятиночки часу. Присягаюся небом!
— І я! — промовила Момо.
— І я також,— поважно сказав Джіджі.
Діти мовчали, глибоко перейняті почутим. Жодне не сумнівалося, що троє друзів кажуть правду.
— І взагалі, тепер я вам ось що скажу,— озвався знову Джіджі. — Раніше люди залюбки ходили до Момо, щоб вона вислухала їх. Вони тоді віднаходили тут самих себе, якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Але тепер вони про це не дуже дбають. Колись люди приходили сюди ще й через те, що хотіли послухати мене. Тоді вони самих себе забували. Тепер їм цього не треба. На це в них тепер нема часу, кажуть вони. І на вас у них тепер нема часу. Розумієте? Аж дивно, на що саме їм часу бракує. Він примружився і кивнув головою. Тоді повів далі:
— Днями я зустрів у місті одного колишнього знайомого, перукаря Фузі. Я його давно не бачив і тепер просто не впізнав, так він змінився: став дратівливий, сердитий, непривітний. Колись був з нього славний хлопець, умів гарно співати і про все мав свою власну думку. На все це в нього раптом не стало часу. Тепер це не людина, а тільки її тінь, це вже не Фузі, розумієте? Якби він був такий один, то я б просто подумав, що він трохи відбився глузду. А то де не глянеш, усюди самі тільки такі. І щодня їх більшає… Тепер і наші давні друзі поробилися такі! І я себе питаю: чи не божевілля це якесь перехідне?
Старий Беппо кивнув головою.
— І правда,— мовив він,— це не інакше якась пошесть.
— Але тоді,— приголомшено сказала Момо,— ми повинні допомогти нашим друзям.
Того вечора вони ще довго гуртом радилися, що тут можна зробити. Але про Сірих панів і про їхню невсипущу діяльність ніхто з них не мав і гадки.
В наступні дні Момо розшукувала своїх давніх друзів, щоб довідатись, що сталося й чому вони до неї більше не приходять.
Щонайперше, вона пішла до Нікола, муляра. Дівчинка добре знала той будинок, де він мешкав нагорі, під самим дахом, у маленькій кімнатчині. Але його не було дома. Інші мешканці будинку знали тільки, що він тепер працює десь на околиці міста, на новобудові й заробляє силу грошей. Додому приходить уряди-годи, та й то здебільшого дуже пізно. А ще він тепер частенько буває напідпитку, і взагалі, з ним не дуже побалакаєш.
Момо вирішила дочекатися його. Вона сіла на сходах під його кімнаткою. Помалу стемніло, і вона заснула.
Мабуть, була вже пізня ніч, коли її збудило важке гупання і хрипкий спів. То був Нікола: муляр, заточуючись, брався сходами нагору. Побачивши дівча, він спантеличено зупинився.
— Момо! — пробелькотів він. Видно було — йому ніяково, що вона його такого бачить. — Ще живенька? Чого ти тут шукаєш?
— Вас,— нерішуче відповіла Момо.
— Ну ти ж у мене козирка! — сказав Нікола і, всміхаючись, похитав головою. — Прийшла глупої ночі, щоб побачити свого давнього приятеля. Атож, я б тебе вже був перевідав, тільки геть не маю часу на такі приватні справи.
Він шпарко махнув рукою й важко сів біля Момо на сходи.
— Ти, мабуть, собі думаєш, дитино: що це з ним сталося? Але тепер усе не так, як було. Часи перемінилися. Там, де я тепер працюю, інші темпи. Кайлую, як проклятий! Ми щодня безперестану виганяємо по цілому поверху. Еге ж, це тобі зовсім не те, що було. Усе чисто організовано, кожний твій порух, розумієш, аж до найдрібнішого…
Він говорив і говорив, а Момо пильно слухала. І що далі вона слухала, то менш захоплено лунала його мова. Несподівано він урвав балачку і провів мозолистими руками по обличчі.
— Все дурниця, що я тут набалакав, — раптом сказав він невесело. — Бачиш, Момо, я знов забагато випив. Признаюсь по правді, я тепер частенько забагато випиваю. Бо я б і не витримав того, що ми там робимо. Чесний муляр такого не може стерпіти. Забагато піску в розчині, ти розумієш? Постоїть воно років чотири-п'ять, а там бубухне додолу, аби тільки хто кашлянув. Усе халтура, проклята халтура! Та й це ще не найгірше. Найгірше — це ті будинки, що ми будуємо! Це взагалі не будинки, це… це… бункери для душ! Тебе від них аж верне! Але що мені до цього всього? Я одержую свої гроші, й квит! Авжеж, часи не ті стають. Колись усе в мене було по-інакшому, я колись пишався своєю роботою. Як ми щось будували, то було на що глянути. А тепер… Ось підроблю трохи грошей, то начхаю на своє мулярство й візьмуся за щось інше.
Він похилив голову й понуро втупився очима не знати куди. Момо не озивалася, вона слухала його.
— Момо,— тихо повів він далі,— може, мені справді треба знов прийти до тебе і все розповісти? Еге ж, таки треба. Скажімо, завтра, щоб не відкладати, га? Або краще післязавтра. Ну, побачу, як я це облагоджу. Але я прийду неодмінно. Згода?
— Згода,— сказала Момо.
І вони розійшлися, бо обоє були дуже втомлені. Та Нікола не прийшов ні завтра, ні післязавтра. Він узагалі не прийшов. Може, справді зовсім не мав часу…
Далі Момо перевідала Ніно і його опасисту дружину. Невеличкий старенький будиночок з плямами від дощу на стінах і диким виноградом над дверима стояв на околиці міста. Момо, як завжди, завернула до кухонних дверей. Вони були відчинені, й Момо ще віддалік почула, що Ніно затято сперечається зі своєю дружиною Ліліаною. Лі-ліана совала по плиті каструлями й сковорідками. її гладке обличчя блищало від поту. Ніно, розмахуючи руками, кричав на дружину. В кутку сиділа в кошику їхня дитинка й голосила.
Момо тихенько сіла біля дитинчати. Узяла його на руки і лагідно колисала, аж поки воно вщухло. Дорослі урвали суперечку й озирнулися.
— А, Момо, це ти?— сказав Ніно і всміхнувся. — Радий, що бачу тебе знову.
— Хочеш попоїсти? — трохи неласкаво запитала Ліліана.
Момо похитала головою.
— То чого ж ти хочеш?— нервово спитав Ніно. — Ми зараз зовсім-таки не маємо часу.
— Я тільки хотіла запитати,— тихо відповіла Момо,— чого ви так довго не приходили до мене?
— А хіба я знаю? — роздратовано сказав Ніно. — У нас тепер інші турботи.
— Атож! — вигукнула Ліліана й гримнула каструлями. — У нього інші турботи! Наприклад, як розполохати добрих давніх клієнтів, ось які в нього тепер турботи! Ти пам'ятаєш, Момо, отих дідусів, що колись завжди сиділи за столиком у кутку? Він їх повигонив! Повикидав геть!
— Я не викидав!— боронився Ніно. — Я їх чемно попросив знайти собі якийсь інший шинок. На це я як господар маю право.
— Право, право! — вибухнула Ліліана. — Так люди не роблять! Це не по-людському й просто підло. Ти добре знаєш, що іншого шинку вони собі не знайдуть. У нас вони не заважали ні однісінькій душі!
— Овва, не заважали ні однісінькій душі! — вигукнув Ніно. — Бо пристойна, заможна публіка до нас не ходила, коли тут ошивались оті неголені старі бевзі. Ти думаєш, що таке подобається людям? І з однієї склянки дешевого вина, яку вони могли собі дозволити за цілий вечір, ми з тобою не забагатіємо. Нічого ми так не наживемо!
— Нам досі велося непогано,— відказала Ліліана.
— Досі, так! — визвірився Ніно. — Але ж тобі не треба розтлумачувати, що далі так не поїдеш. Власник будинку підвищив орендну плату. Тепер мені доводиться платити на третину більше, ніж колись. Усе дорожчає. Звідкіля мені набрати грошей, якщо я зроблю зі своєї пивниці притулок для старих обшарпаних базік? Чого я маю жаліти когось? Мене ніхто не жаліє!
Гладка Ліліана так гримнула об плиту сковорідкою, що аж луна пішла.
— А тепер я тобі щось скажу,— вигукнула вона й уперлася руками в свої пишні боки. — Поміж цих, як ти висловився, старих базік, приміром, є мій дядько Етторе! І я не дозволю, щоб ти ганьбив мою рідню! Він добра й порядна людина, хоч у нього й нема стільки грошей, як у твоєї заможної публіки!
— Етторе нехай приходить, — розщедрився Ніно. — Я йому казав, щоб він, як хоче, то залишився.