Тільки крізь маленькі дірочки мереживних візерунків за допомогою дуже тоненьких малесеньких ножиків і різців вони доводили свій витвір до завершення. Починали різьбярі цю роботу багато-багато років тому, коли були ще дитинчатами-горошинами. А коли вона добігала кінця, різьбярі ставали древніми сивими дідуганами. Кулі ці, що лежали одна в одній, були розповіддю про їхнє життя, як книжка із малюнками, повна тайни.
Усі мигдальці дуже шанують різьбярів та називають їх "великі майстри слонової кістки".
Глава сьома, у якій Емма вдає карусель, а друзі знайомляться з одним онуком
Цілісінький день друзі вешталися містом. Сонце вже опускалося за обрій, і у світлі вечірньої зорі засяяли золотом пиньські дахи. У провулках, де вже згустилися сутінки, мигдальці запалили свої лампіони, що переливалися різними кольорами. Вони носили їх, підвісивши на довгі батоги, дорослі мигдальці – великі ліхтарики, а діти – маленькі. Зовсім крихітні дітки були сході на картатих світлячків.
За всіма чудесами друзі зовсім забули, що після сніданку з морських фруктів у них в роті більш ані крихти не було.
– Отакої! – розсміявся Лукас. – Треба зараз же щось придумати. Підемо до якогось готелю, замовимо велику смачну вечерю.
– Годиться, – погодився Джим. – А в тебе є мигдальські гроші?
– От ч-ч-чорт! – відповів Лукас та пошкріб у себе за вухом. – Про це я якось не подумав. Проте, є гроші чи ні, а їжа людині необхідна. Дай поміркувати!
Він почав розмірковувати, а Джим очікувально на нього дивився.
І тут Лукас скрикнув:
– Ідея! Якщо грошей немає, їх треба заробити.
– Чудово, – відгукнувся Джим. – Та тільки як же їх швидко заробиш?
– А дуже просто, – відповів Лукас. – Ось повернемося до старенької Емми та оголосимо, що, мовляв, кожний, хто заплатить 10 лі, може прокотитися з нами разок паладовим майданом.
Вони швидко попрямували на великий майдан перед царським палацом, де, як і раніше, стояла величезна юрма і з небезпечної відстані витріщалася на локомотив.
Тільки тепер усі тримали в руках лампіони.
Лукас із Джимом проклали собі шлях у юрмі та видерлися на дах локомотиву.
У юрбі нетерпляче зашепотілися.
– Увага, увага! – прокричав Лукас. – Вельмишановні пані та панове! Ми на локомотиві прибули здалека і, мабуть, скоро поїдемо звідси. Скористайтеся неповторною нагодою! Прокотіться з нами! Оплата у вигляді виключної можливості – лише 10 лі. Тільки 10 лі за поїздку цим великим майданом!
У юрмі перемовлялися та шепотілися, проте ніхто не рушив із місця.
Лукас почав знову:
– Панове, спокійно підходьте ближче! Локомотив абсолютно безпечний! Не бійтеся! Підходьте ж, шановна публіко!
Мигдальці із пошаною дивилися на Джима та Лукаса, але вперед ніхто не виходив.
– Чорт мене забирай зовсім! – вилаявся Лукас. – Бояться. Нумо, давай тепер ти!
Джим набрав побільше повітря та почав запрошувати з усіх сил:
– Дорогі дітки та онуки! Моя вам порада: поїхали! Веселіше не вигадаєш, буде краще, ніж на каруселі! Увага, увага! За кілька хвилин розпочинаємо! Будь ласка, сідайте! Сьогодні тільки 10 лі з особи! Усього 10 лі!
Але ніхто не ворухнувся.
– Ніхто не підходить, – засмучено прошепотів Джим.
– Може, для початку зробимо коло вдвох? – запропонував Лукас. Можливо, що тоді їм захочеться.
Друзі злізли з даху та поїхали. Проте результат не виправдав їхніх сподівань.
Нажахані мигдальці кинулися навтьоки, і майдан, врешті-решт, став зовсім порожнім.
– Усе дарма, – зітхнув Джим, коли вони зупинилися.
– Отже, треба вигадати щось краще, – пробубонів Лукас собі під ніс.
Вони вилізли з локомотива та стали думати, тільки ось бурчання у шлунках увесь час заважало. Нарешті Джим жалібно сказав:
– Здається мені, нічого нам не вигадати. Ось якби знати когось із місцевих. Якийсь мигдалець точно зміг би щось порадити.
– Із задоволенням! – пропищав раптом чийсь тонесенький голосок. – Якщо я зможу вам допомогти…
Лукас і Джим із подивом глянули вниз та побачили біля своїх ніг крихітне хлоп'я зростом із долоню. Явно чийсь онучок. Голівонька в нього була завбільшки із кульку для гри в настільний теніс. Крихітка зняв свою малесеньку шляпку та ввічливо уклонився, так глибоко, що його кіска стала торчма.
– Вельмишановні іноземці,– сказав він, – мене звуть Пінг Понг. Я готовий прислужитися вам.
Лукас вийняв із рота люльку та уклонився з не менш серйозною фізіономією.
– Мене звуть Лукас-машиніст.
Потому уклонився та назвався Джим:
– А я Джим Кнопка.
Крихітка Пінг Понг відповів на це ще одним уклоном і тонесенько прощебетав:
– До мене доносяться жалібні наспіви ваших шляхетних шлунків. Вважатиму за честь запропонувати вам трапезу. Будь ласка, зачекайте хвилинку!
І він понісся у бік палацу крихітними-прекрихітними крочками, зате так швидко, ніби котився на колесиках.
Коли він розчинився у темряві, що згустилася, друзі розгублено роздивилися.
– Мені хочеться скоріше дізнатися, що буде далі,– сказав Джим.
– Зачекаємо, – промовив Лукав, вибиваючи люльку.
Пінг Понга, що повертався, дещо розхитувало від дивного вантажу, який він ніс просто на голівці. Ним виявився маленький полірований столик не більший за тацю.
Малюк поставив його на землю біля локомотиву. Потім розклав навколо кілька подушок завбільшки із поштову марку.
– Сідайте, будь ласка! – сказав він, роблячи запрошуючий жест маленькою ручкою.
Друзі як могли всілися на подушки. Нехай це і було важкувато, проте не хотілося виявитися неввічливими.
Пінг Понг знову умчав та прибіг назад із чудовим крихітним ліхтариком, на якому буле намальоване добродушне обличчя, що посміхалося. паличку, на якій висів ліхтарик, він увіткнув між спицями локомотивного колеса.
Тепер столик для друзів був гарно освітлений. Тим часом вже потемнішало, але місяць ще не вийшов.
– Ну ось! – пропищав Пінг Понг, із задоволенням оглядаючи свою споруду. – А що дозволено подати на вечерю вельмишановним іноземцям?
– Та-а-ак, – дещо безпорадно протяг Лукас. – А що у вас є?
Маленький гостинний господар взявся старанно перераховувати:
– Чи не бажаєте сторічні яйця із ніжним салатом із білоччиних вушок? Чи ви віддаєте перевагу зацукрованим дощовим черв'якам у сметані? Є дуже добре пюре з деревної кори під тертим кінським копитом. Чи краще парені осині гнізда зі зміїною шкірою під оцтом та олією? А як щодо мурашиних кльоцок у смачному бульйоні з равликів? Дуже рекомендую варені некруто в меду бабчині яйця чи ніжних гусениць тутового шовкопряда з їжачими голками. Чи вам більше до вподоби хрусткі ніжки сарани із салатом із пікантних вусиків хрущів?
– Милий Пінг Понгу! – сказав Лукас, обмінявшись із Джимом ошелешеним поглядом. – Я й сумніву не маю, що все це – дивовижно смачне. Але ж ми зовсім недавно в Мигдалії і спершу маємо дещо призвичаїтися до місцевих наїдків. Чи немає в вас чогось зовсім-зовсім простого?
– Ну звісно є! – палко відгукнувся Пінг Понг. – Наприклад, паніровані кінські яблука зі слоновими вершками
– Та ні,– сказав Джим. – Ми маємо на увазі зовсім інше. Є у вас щось доладне?
– Щось доладне? – розгубився Пінг Понг. Але тут личко його просвітлішало. – А-а! Розумію! – вигукнув він. – Щось на зразок мишиних хвостів із пудингом з жаб'ячої ікри! Це саме доладне з усього, що мені відомо.
Джима пересмикнуло.
– Ні,– знову заперечив він. – Я не про те. Я мав на увазі, наприклад, звичайний бутерброд.
– Звичайний що? – перепитав Пінг Понг.
– Бутерброд, – повторив Джим.
– Я не знаю, що це таке, – сконфузився Пінг Понг.
– Чи смажена картопля із яєчнею, – запропонував Лукас.
– Ні,– сказав Пінг Понг, – про таке я жодного разу не чув.
– Чи шматочок швейцарського сиру, – вів далі Лукас, у якого при цьому аж слина закапала.
Тепер пересмикнуло Пінг Понга, і він із жахом витріщився на друзів.
– Прошу вибачити, вельмишановні іноземці,– пропищав він, – але ж сир – це ж молоко, що запліснявіло! Невже ви дійсно таке їсте?
– Так! – хором відповіли Джим із Лукасом. – Звісно їмо.
Вони ще трохи поміркували про всіляку їжу. Раптом Лукас клацнув пальцями й сказав:
– Люди, в мене ідея! У Мигдалії напевне є рис.
– Рис? – перепитав Пінг Понг. – Простий рис?
– Так, так, – відповів Лукас.
– Ура! Тепер я знаю, що робити! – зраділо вигукнув Пінг Понг. – Я подам вам рис по-королівськи. Зараз! Хвилинку! Несу! – Він вже збирався бігти, але Лукас затримав його за рукавчик.
– Тільки, будь ласка, Пінг Понгу, – сказав він, – якщо можна, жодних жуків чи смажених шнурків від чобіт.
Пінг Понг пообіцяв, що жуків зі шнурками не буде, і зник у темряві. Прийшовши назад, він приніс кілька мисочок ненабагато більших нігтика та поставив їх на столик.
Другі обмінялися поглядами, які означали, що навряд чи цього вистачить для вох машиністів, що достатньо зголодніли. Але вголос вони, звісно, нічого не сказали, бо були в гостях.
Проте Пінг Понг тут-таки знову зник, приніс нові мисочки й помчав за черговою партією. Нарешті столик був повністю заставлений мисочками, з яких доносилися приємні пахощі.
Для кожного гостя малися також палички, сході на тоненькі олівці.
– Хотів би я знати, – зашепотів Джим Лукасові,– навіщо тут ці палички?
Пінг Понг, почувши запитання, пояснив:
– Ці палички, вельмишановні носії кнопок, є столовими приборами. Ними їдять.
– А-а, он воно як, – стурбовано промимрив Джим.
А Лукас сказав:
– От і добре. Спробуймо й ми. Смачного!
Тут друзі почали пробувати. Але кожного разу зернятко, старанно підчеплене на паличку, не встигши потрапити до рота, тут-таки падало назад до мисочки. Це було жахливо неприємно, адже голод ставав усе сильніше, а їжа пахла дуже-дуже принадно.
Пінг Понг був, ясна річ, надзвичайно ввічливим, тому він навіть не посміхнувся незграбності друзів. Але врешті-решт Джим із Лукасом самі розреготалися, і Пінг Понг підхопив.
– Ти вибач, Пінг Понгу, – сказав Лукас, – але ми краще поїмо без цих самих паличок. А то ще з голоду помремо.
І вони почали їсти руками просто з мисочок завбільшки з чайну ложку.
У кожній мисочці був по-різному приготований рис, один смачніше за інший. Там були: рис червоний, рис зелений і рис чорний, рис солодкий, рис гострий і рис солоний, рисова каша, рисове суфле і рис повітряний, а також рис синій, рис зацукрований та рис позолочений. А друзі все їли та їли.
– Послухай-но, Пінг Понгу, – дещо згодом сказав Лукас, – а чому б і тобі з нами не попоїсти?
– Ні, ні! – із важливим виразом відповів Пінг Понг. – Для дітей мого віку ця їжа не корисна.