Вони почали дратуватися частіше, ніж звичайно, зчиняли сварку, і нарешті Ловісі довелося взятись до них як слід.
— Мені скоро вуха полопають від вашої колотнечі й вашого галасу. Забирайтеся геть до бісової матері, якщо не можете жити разом!
Розбійники замовкли, і Ловіса загадала їм роботу — вичистити в курнику, в кошарі і в козячому стійлі. Ніхто з них цієї роботи не любив, але вона нікого не минула, крім Лисого Пера й тих, хто в той час стояв на чатах у Вовчій пастці та біля Пекельної прірви.
Матіс також робив усе, щоб розбійники не сиділи без діла. Він улаштував полювання на лосів. Озброївшись списами та самострілами, вони подалися в осінній ліс, і Лисий Пер задоволено всміхнувся, коли вони прибились додому з чотирма впольованими лосями.
— Саму юшку з курятиною або з бараниною і кашу довго їсти набридає, — сказав він. — Отепер буде що пожувати, і найм'якші шматочки повинен дістати той, у кого немає зубів.
І Ловіса заходилася пекти, вудити й солити лосину. Це був гарний додаток до курятини і баранини, м'яса мало вистачити на цілу зиму.
Ронині дні, як і досі, минали в лісі. Тепер там було дуже тихо, але й у такому лісі їй було гарно. Зелений вологий мох м'яко вгинався під її босими ногами, навколо приємно пахло осінню, гілля дерев волого блищало. Часто перепадали дощі. Роні подобалося сидіти навпочіпки під густим гіллям ялини й дослухатися до шелесту крапель. Інколи з неба просто лило, і цілий ліс шумів від дощу. Це їй також подобалося. Лісові тварини рідко траплялись на очі. Її лиси сиділи в норі. Та часом вона бачила, як у сутінку між деревами швидко пробігали лосі або паслися дикі коні. Роні кортіло спіймати собі дикого коня, і вона не раз пробувала, але дарма. Коні боялися людей, і ц напевне важко було б приручити. Хоч їй уже пора було мати коня. Вона й батькові так сказала.
— Пора, якщо ти вже така дужа, що можеш самі його спіймати, — відповів їй Матіс.
І колись я так і зроблю, подумала Роня. Спіймай гарного коника, поведу його з собою до Матісово фортеці і приручу, як батько приручив усіх своїх коней.
А все ж таки осінній ліс був дивно порожній. Зникло все живе, що звичайно перебувало там. Напевне поховалося у свої нори й лігва. Часом, хоч і рідко, гірських верховіть спускалися літавиці, але в цю порі вони вже були спокійніші і здебільшого трималися своїх печер. Сірячки також поховалися. Роня тільки раз бачила, як двоє з них визирали з-за каменя. Але дівчина давно перестала боятися їх.
— Ідіть до бісової матері! — крикнула вона, і сірячки зникли, хрипко засичавши.
Бірк не з'являвся в її лісі. І добре, що не з'являвся. Чи, може, ні? Часом Роня й сама не знала, хотіла вона його бачити чи ні.
Та ось настала зима. Нападало снігу, пішли морози, а іній обернув Ронин ліс у крижане царство кращого ніхто й не бачив. Дівчина їздила туди на лижах, а коли поверталася смерком додому, коси її були вкриті памороззю, а нігті на руках і на ногах обламані, хоч вона була вдягнена в шкіряні ходаки й рукавиці. Але ні сніг, ні холод не могли утримати Роню вдома. Другого дня вона знов їхала в ліс. Часом Матіс тривожився, бачивши, як Роня мчала на лижах згори до Вовчої пастки, і тоді він казав те, що й завжди:
— Аби тільки все було гаразд! Аби з нею не сталося ніякого лиха! Бо тоді й мені нема нащо жити.
— Чого ти скиглиш, — озивалась Ловіса. — Ця дитина вміє берегтися краще за будь-якого розбійника, скільки я маю вже тобі торочити!
І справді, Роня вміла берегтися. Та одного разу сталась подія, про яку Матісові краще було не знати.
Уночі знов випав сніг і засипав усі Ронині сліди. Довелося прокладати нову лижню. Зверху на снігу намерзла тонка шкірка, але не дуже міцна. Роня весь час шурхала крізь неї і врешті зовсім знесиліла. Найкраще було вернутися додому.
Роня вибралась на пагорб, щоб спуститися другим узбіччям. Воно спадало стрімко вниз, але ж на те була й палиця, щоб пригальмовувати нею, тому дівчина відважно рушила з місця, аж сніг знявся хмарою. Вона наїхала на якийсь горбик і перескочила через нього. Але в повітрі одна лижа спала з неї, і, ставши знов на сніг, Роня загрузла у глибоку яму. Вона побачила, як її лижа ковзнула узбіччям і зникла внизу. Сама вона застрягла однією ногою в ямі по саме коліно. Спершу вона засміялася, та скоро замовкла, бо впевнилась, що попала в біду. Вона не могла витягти ноги, хоч скільки смикала її, хоч як натужувалася.
З ями долинало якесь мурмотіння, і зразу Роня не зрозуміла, хто-то там озивається. Та раптом помі тила цілий гурт товстогузиків. їх легко було впізнати: таких товстих задів, зморшкуватих облич і довгого волосся не мав більше ніхто. Звичайно товстогузики були чемні й мирні, вони нікого не чіпали й не кривдили. Але ці, що стояли біля ями й дивились на Роню простодушними очима, були, видно, чимось невдоволень Вони мурмотіли, зітхали, а один із них понуро сказав:
— Навіщо вона таке зробила?
І решта товстогузиків відразу підхопили:
— Навіщо вона таке зробила? Навіщо розвалила дах?
Роня зрозуміла, що втрапила ногою в їхню землянку. Товстогузики спорудили її собі, бо не знайшли дупластого дерева, щоб оселитися в ньому.
— Я не винна, — мовила Роня. — Допоможіть мені витягти ногу!
Але товстогузики тільки дивилися на неї й так само понуро зітхали:
— Вона застрягла в даху! Навіщо вона таке зробила?
— Допоможіть мені вилізти звідси! — знов нетерпляче сказала Роня.
Але товстогузики або не чули її, або не розуміли. Вони ще якусь мить простодушно дивилися на неї, тоді швидко позалазили у свою землянку. До Роні долинало їхнє невдоволене мурмотіння. Раптом вони закричали й загаласували, ніби чогось зраділи:
— Виходить! Виходить з колискою!
Роня відчула, що в неї на нозі повисло щось досить важке.
— Хлопчик добре підвішений! У колисці! — закричали товстогузики. — Хоч якась користь від цієї гидкої ноги, коли вже вона має стриміти з нашого даху!
Та Роня не мала бажання лежати в холодному снігу й тримати колиску якогось там дурного товстогузика і знов спробувала звільнитися. Вона шарпалася й смикала ногу, скільки було сили. А товстогузики радісно кричали:
— Як гарно колихається наш хлопчик!
Роня змалечку чула, що в Матковому лісі не треба нічого боятися, і намагалась не боятися. Та часом із її намагання нічого не виходило. Як оце тепер. Що буде, коли вона не витягне ноги, що буде, коли вона вночі замерзне! Дівчина глянула на темні важкі хмари над лісом. Знов випаде сніг, багато снігу! Мабуть, вона лежатиме заклякла під ним і до самої весни колихатиме на своїй нозі малого товстогузика. Аж тоді Матіс знайде свою нещасну дочку, що замерзла в зимовому лісі.
— Ні, ні! — крикнула Роня. — Рятуйте! Рятуйте мене!
Але хто в цьому порожньому лісі міг її почути? Роня знала, що не почує ніхто. Та однаково не переставала гукати, поки остаточно знемоглася. І тоді вона почула, як товстогузики внизу почали невдоволено нарікати.
— Перестала співати колискову! Чого б це?
Далі Роня їх не слухала. Бо раптом помітила літавицю. Вона ширяла над лісом високо під сніговими хмарами, мов великий чорний хижий птах. Потім літавиця опустилася й підлетіла ближче. Просто до Роні. Дівчина заплющила очі. Вона зрозуміла, що тепер їй нема порятунку.
Галасуючи й регочучи, літавиця сіла біля дівчини.
— Гарненька людинко! — різко крикнула вона і смикнула Роню за коси. — Ти, бачу, лежиш собі й відпочиваєш, го-го-го!
Вона знов зареготала. То був страшний сміх.
— Ми примусимо тебе працювати у горах! Тар працювати, щоб аж кров'ю сходила! А як ні, то роздряпаємо тебе! Роздеремо на шматки!
Літавиця почала смикати й тягти Роню своїми гострими пазурами. Але дівчина не подавалася, і вона розсердилась: — Хочеш, щоб я тебе пошматувала? Вона схилилась над дівчиною, і її очі хижо заблищали. Потім вона знов спробувала відірвати Роню від даху землянки, та хоч скільки смикала й шарпала її, нічого не виходило. Врешті літавиця втомилася.
— Я покличу своїх сестер! — крикнула вона. — Завтра ми тебе гуртом заберемо! Потім ти вже ніколи не відпочиватимеш, ніколи! Літавиця знялася над деревами й полетіла в гори. Завтра, коли з'являться літавиці, тут лежатиме саме лише маленьке замерзле тіло, подумала Роня.
Товстогузики заспокоїлися. Весь ліс притих, чекаючи ночі, що скоро мала настати. Тільки Роня нічого не чекала. Вона тихо лежала і вже навіть не пробувала звільнитися. Незабаром, думала вона, прийде її остання, темна, холодна ніч, і їй буде кінець.
Почав іти сніг. Великі сніжинки падали дівчині на лице, танули і змішувалися з її сльозами. Бо тепер Роня плакала. Вона згадувала батька й матір. Ніколи більше вона їх не побачить, і в Матісовій фортеці ніколи більше не буде ніякої радості. Бідолашний Матіс, він збожеволіє з туги! І не буде Роні, що розрадила б його, як завжди розраджувала, коли він журився. Ні, тепер уже не було нікого, хто б її розрадив і кого б вона розрадила, не було нікого!
Раптом Роня почула своє ім'я. Почула чітко й виразно, але подумала, що це їй, мабуть, сниться. І вона заплакала. Ніколи більше ніхто її не покличе, хіба що вві сні. А скоро їй уже нічого й не снитиметься. Але вона знов почула чийсь голос: — Роню, ти хіба не їдеш додому? Вона присилувала себе розплющити очі. І побачила Бірка. Так, перед нею стояв Бірк на лижах!
— Я знайшов унизу твою лижу, і добре, що знайшов, а то б ти й далі лежала тут.
Він поклав лижу на сніг біля Роні.
— Може, тобі допомогти?
І тоді Роня заплакала, так голосно й нестримно, що їй самій стало соромно. Вона не могла відповісти йому, тільки плакала, а коли Бірк нахилився, щоб підвести її, обхопила його руками й розпачливо закричала:
— Не кидай мене! Ніколи більше не кидай мене!
Бірк засміявся.
— Не кину, тільки тримайся на відстані довжини линви! Пусти мене й перестань рюмсати, нехай я по гляну, як тебе витягти.
Бірк скинув лижі, ліг долілиць біля ями й засунув туди якомога далі руку. І коли трохи покопирсав нею, сталося диво. Роня витягла ногу. Вона була вільна!
Зате товстогузики внизу сердито забурмотіли, а їхня дитина заверещала.
— Бідолашний хлопчик, йому в очі нападало землі! Навіщо вона таке зробила?
Роня й далі плакала, ніяк не могла стриматися Бірк простяг їй лижу.
— Не рюмсай, — сказав він, — а то не матимеш сили вернутися додому!
Роня набрала повні груди повітря.