То була безсонна й холодна ніч, та це їх не журило. Вони сиділи поруч під густою ялиною і розмовляли про все, тільки не про свою сварку. Наче забули про неї. Роня почала розповідати, як на її очах ведмідь убив лоша, але замовкла. Надто їй було тяжко.
— Таке часто трапляється в Матісовому лісі, і в інших лісах також, — сказав Бірк.
Опівночі вони замінили мох, тоді на трохи поснули й прокинулися, коли вже почало світати.
— Дивися, кров більше не йде, — сказала Роня. — Мох сухий-сухісінький.
Вони подалися до печери. Кобилу вони повели з собою, її не можна було залишати саму. Їй було важко й боляче ступати, але вона радо йшла за дітьми.
— На гору вона й здорова не видряпалася б, — сказав Бірк. — Що нам із нею робити?
Недалеко від печери серед ялин і беріз була криничка, з якої діти брали воду. Вони повели кобилу туди.
— Пий, щоб знов набралася крові, — лагідно сказала Роня.
Кобила пила спрагло й довго. Потім Бірк прив'язав її до берези.
— Нехай постоїть тут, поки загоїться рана. Сюди не прийде жоден ведмідь, про це я вже подбаю.
Роня погладила кобилу.
— Не побивайся так, — сказала вона. — Другого літа ти знов матимеш лоша.
Раптом вона помітила, що з вим'я в кобили капає молоко.
— Це молоко мало пити лоша, — сказала вона. — А тепер, замість лошаті, віддай його нам.
Добре, що в них була дерев'яна миска. Роня принесла її з печери й надоїла повну молока. І кобилі стало легше, коли спорожнилося набрякле вим'я, і Бірк дуже зрадів, що є молоко.
— Ми маємо свійську худобину, — сказав він. — Треба її якось назвати. Яке, по-твоєму, ім'я личило б їй?
Роня довго не думала:
— Давай назвемо її Лія. Матіс, коли був хлопцем, мав кобилу, що так звалася.
Бірк погодився. Гарне ім'я для кобили. Для такої, що уникла смерті. Лія лишиться жива, тепер вони були певні. Вони нарвали їй трави, і кобила заходилася їсти на весь рот. Тоді вони відчули, що й самі голодні. Треба було йти додому, до печери, й чогось попоїсти. Але Лія стривожено повернула до них голову, коли вони рушили від неї.
— Не бійся, — заспокоїла її Роня. — Ми скоро повернемось. І дякуємо тобі за молоко.
Діти були раді-радісІнькі, що мають молоко, свіже, охолоджене водою з кринички. Вони сиділи на площинці перед печерою, їли хліб із молоком і дивилися, як сходить сонце й починається новий день.
— Шкода, що ніж загубився, — мовила Роня. Бірк витяг ножа й показав його Роні.
— Добре, що він знайшовся. Він лежав під мохом і тільки чекав, поки ми скінчимо сваритися й ображати одне одного.
Роня трохи помовчала, тоді сказала:
— Знаєш, про що я оце подумала? Що дуже легко без потреби все зіпсувати.
— Відтепер ми про це пам'ятатимемо, — мовив Бірк. — А знаєш, що я оце думаю? Думаю, що ти вартіша за тисячу ножів!
Роня глянула на нього й усміхнулася.
— Тепер ти дурний понад усяку міру!
Так часом Ловіса казала Матісові.
13
Минали дні, весна перейшла в літо, стало тепло. Тоді почалися дощі. Цілими днями й ночами з неба лилося, мов з відра, й ліс посвіжішав і зазеленів, як ніколи досі. А коли дощі скінчилися й засяяло сонце, ліс дихнув таким літнім теплом, що Роня запитала Бірка, як він гадає, чи в інших лісах на землі є стільки пахощів, як тут. Хлопець відповів, що немає ніде.
Рана в кобили давно загоїлася. Діти пустили її, і тепер вона ходила з табуном. Але молоко давала їм далі. Ввечері її табун опинявся поблизу печери, і щоразу Роня з Бірком підходили до лісу й гукали Лію. У відповідь кобила іржала, щоб діти знали, де саме її шукати, бо хотіла, щоб вони її видоїли.
Решта коней у табуні скоро також перестали боятися дітей. Часом вони з цікавості підходили й дивилися, як Лію доїли, адже більшої дивовижі вони ніколи не бачили. Громило й Скажений часто підступали так близько, що Лія щулила вуха й замахувалась на них. Але коники на те не зважали. Вони грайливо штовхали один одного, ставали дибки й підстрибували, бо були молоді й хотіли гратися. Тоді раптом чвалом кидалися навтіки й зникали серед дерев.
Та другого вечора з'являлися знов. Вони вже не сахалися, як до них говорили. Нарешті дали погладити себе. Роня й Бірк гладили їх за кожної нагоди, і коникам це начебто подобалося. А однаково в їхніх очах світилися лукаві іскорки, ніби вони думали собі: "Нас ви не обдурите!"
Аж ось одного вечора Роня мовила:
— Я сказала, що їздитиму верхи, й зараз поїду!
Тоді саме була Біркова черга доїти кобилу, і Громило зі Скаженим стояли біля нього й дивилися, що він робить.
— Ти чуєш, що я кажу?
Роня зверталася до Громила. Тоді враз схопила його за гриву і скочила йому на спину. Коник спробував скинути її, та виявилося, що це буде не так легко, як першого разу. Роня була готова до цього й знала, як їй триматися. Коник довго брикався, поки нарешті таки спекався її. Люто крикнувши, Роня полетіла сторч головою додолу. Вона підвелася, потовчена, проте ціла, потираючи обдерті лікті.
— Ти був Громилом і лишився ним, — сказала вона. — Але я ще тебе вкоськаю!
І не відступилася від свого слова. Кожного вечора, подоївши кобилу, діти намагалися навчити Громила й Скаженого кращих манер. Та до тих шаленців не приставала ніяка наука, і, добре нападавшись, Роня сказала:
— На моєму тілі вже немає жодного місця, на якому не було б синця і яке не боліло б. — Вона штовхнула коника в бік і додала — А все через тебе.
Та Громило спокійно. стояв і начебто був страшенно задоволений собою.
Роня дивилася, як Бірк змагався зі своїм коником. Скажений був такий самий дикий, як і Громило, але Бірк мав більше сили, ніж вона, і таки тримався в коня на спині. І справді протримався доти, доки Скажений стомився й перестав брикатись.
— Глянь, Роню! — гукнув Бірк. — Коник утихомирився!
Скажений тривожно заіржав, але й далі стояв на місці. Бірк почав плескати його й вихваляти, аж нарешті Роня не витерпіла:
— Як щиро казати, то він анітрохи не кращий за Громила, і ти це знаєш.
Її дратувало, що Бірк переміг Скаженого, а вона не вкоськала свого коника. А ще дужче дратувало, що найближчими вечорами Бірк залишав її доїти кобилу, а сам верхи на Скаженому кружляв навколо неї, поки вона сиділа навпочіпки під Лією. І тільки щоб показати, який він хвацький вершник.
— Чхати мені на синці, — нарешті заявила Роня. — Нехай-но я видою кобилу, то теж поїду!
І справді таки поїхала. Громило ходив поблизу, ні про що не здогадуючись, коли це раптом Роня опинилася в нього на спині. Коникові це не сподобалося, він помчав щодуху, намагаючись скинути її. Він був і наляканий, і обурений, бо переконався, що дівчина й далі сидить на ньому. Ні, Роня поклала собі, що цього разу втримається. Вона міцно вчепилася руками йому в гриву, стиснула коліна і все ще не падала. Тоді коник кинувся просто в гущавину. Ялинове й соснове гілля свистіло Роні повз вуха, Громило мчав, мов вітер, і вона злякано закричала:
— Рятуйте! Я полечу до бісової матері, рятуйте!
Але Громило геть знавіснів. Він так біг, ніби хотів луснути з натуги, і Роня кожної миті чекала, що впаде й скрутить собі в'язи.
Та враз за ними погнався Бірк на Скаженому. І цей коник виявився меткішим за Громила, він швидко догнав його, а далі й випередив. Тоді раптом Бірк зупинив його перед самим Громилом, який мчав за ними щодуху. Громилові довелося зненацька стати, і Роня з розгону зсунулась йому майже на і олову. Але вона міцно трималася за гриву і відразу знов сіла на своє місце. Громило стояв ошелешений, йому вже не хотілося бігти. З нього капала піна, він весь тремтів. Та Роня поплескала його, почала хвалити, що він так гарно біг, і це заспокоїло коника.
— Хоч насправді тебе треба було б відшмагати по писку, — сказала вона. — Бо це просто диво, що я й досі жива.
— А ще більше диво, що ми їдемо верхи, — сказав Бірк. — Бачиш, тепер ці поганці обидва нарешті збагнули, як їм треба поводитись і хто кого має слухатись.
Діти неквапом поїхали назад до кобили, взяли молоко й пустили Громила та Скаженого гуляти в лісі. А самі пішли додому, до своєї печери.
— Бірку, ти помітив, що Лія почала давати менше молока?
— Помітив. Мабуть, вона ходить уже з новим лошам, — відповів Бірк. — Скоро й зовсім перестане доїтися.
— Тоді нам знов доведеться пити саму воду, — сказала Роня. — Та й хліб у нас скоро скінчиться.
Борошно, яке Роня взяла з дому, скінчилося. Діти спекли останні коржі на розжарених каменях печі. В печері ще була одна хлібина, та скоро і її не стане. Вони знали, що не голодуватимуть, у лісі було повно озерець з рибою, птахів також водилося чимало. Тетерука чи готура завжди можна було спіймати в сильце, якщо притисне голод. Корінці й листя, яке годилося на їжу, Роня й так збирала, цього її навчила Ловіса. І вже доспіла малина, її багато червоніло там, де буря повалила ліс, а скоро надійде й пора чорниць.
— Ні, ми не голодуватимем, — сказала Роня, — але перший день без хліба й молока буде важкий.
І той день настав швидше, ніж вони сподівалися. Лія кожного вечора віддано іржала, коли діти гукали її, але видно було, що вона вже віддоювалась. Нарешті одного разу Роня видоїла всього лише кілька крапель молока. Лія вочевидь давала їм взнаки, що вже годі доїти її.
Тоді Роня обняла кобилу за голову й заглянула їй у вічі.
— Дякуємо, Ліє, за все! Гарно нам було з тобою. Другого літа в тебе знову знайдеться лошатко, правда? І молоко буде. Але його питиме твоя дитина, а не ми.
Роня приголубила кобилу. Їй хотілося вірити, що та розуміє її слова, тому вона сказала Біркові:
— Подякуй і ти Лії.
І Бірк теж подякував кобилі.
Того ясного літнього вечора діти довго пестили Лію, а коли залишили її, вона ще трохи пройшла за ними, неначе розуміла, що настав кінець незвичайній пригоді в її житті, зовсім не схожій на ті, які бувають у диких коней. Малі люди, з якими вона пережила ту незвичайну пригоду, тепер ішли від неї, і вона ще хвилину постояла, дивлячись їм услід, аж поки діти зникли між деревами. Тоді вернулася до свого табуна.
Інколи Роня з Бірком бачили Лію вечорами, коли приходили кататися на своїх кониках, і якщо гукали її на ім'я, вона у відповідь іржала, але не відлучалася від табуна, щоб побути з ними. Вона була дикою кобилою і ніколи не стала б свійською.
Зате Громило і Скажений радо підбігали до дітей, тільки-но вони з'являлися. Тепер для них це була найкраща розвага — мчати наввипередки і своїми вершниками на спинах.