З берези вони надумали зробити собі дерев'яні миски та інше начиння.
Бірк обрубав березовий стовбур від гілля. Та коли він обрубував його, сокира ковзнула і поранила йому ногу. На стежці лишалися криваві сліди, але Бірк цим не журився.
— Ет, нема про що балакати. Кров ітиме, поки втомиться.
— Не дуже так бадьорися, — сказала Роня. — Може нагодитися мандрівний ведмідь, принюхається до твого сліду й захоче поласувати такою смачною кров'ю.
Бірк засміявся.
— То я покажу йому кров зі списом у руках.
— Мати звичайно прикладала торф'яний мох, коли йшла кров, — задумливо мовила Роня. — Мабуть, мені треба насушити його, бо хтозна,"коли тобі знов заманеться рубнути себе сокирою по нозі.
І вона, не відкладаючи задуманого, принесла цілий оберемок моху й вистелила на сонце сушити. Коли Роня повернулася, Бірк пригостив її спеченим на жару лососем. І не тільки того разу. Вони ще довго робили те саме — їли лососину й заготовляли дерев'яні кружала на миски. То була не важка робота, вони вирізували кружала одне за одним, і жодне не розкололося. Скоро в них уже було п'ятеро чудових дерев'яних кружал, з яких треба було тільки видовбати миски. Бо якраз стільки мисок вони собі надумали зробити. Але вже третього дня Роня спитала:
— Бірку, що, по-твоєму, гірше? Печена лососина чи мозолі на пальцях?
Бірк не знав, що відповісти, бо те й те було однаково погане.
— Та я твердо знаю ось що. Нам треба було б мати хоч долото. Бо з самим ножем ми тільки намучимося.
Та іншого знаряддя в них не було, тому вони шкрябали, різали, поки, нарешті, вийшло щось схоже на миску.
— Більше я довіку не робитиму мисок, — сказав Бірк. — Зараз востаннє нагострю ножа. Давай його сюди.
— Ножа? — перепитала Роня. — Він же в тебе. Бірк похитав головою.
— Ні, ти ним стругала остання. Давай!
— У мене нема ножа, — відповіла Роня. — Не чуєш, що я кажу?
— То що ти з ним зробила?
Роня розсердилась.
— Що я з ним зробила? Це ти стругав ним останній.
— Не бреши, — сказав Бірк.
Вони замовкли й почали завзято шукати ножа. Шукали скрізь — у печері й на площинці перед нею. Тоді знов у печері і знов на площинці. Але ножа ніде не було.
Бірк холодно глянув на Роню.
— Хіба я не казав тобі, що без ножа не проживеш у лісі?
— То треба було його краще глядіти, — відповіла Роня. — Взагалі ти поганець, бо скидаєш вину на інших, коли сам зробиш якусь шкоду.
Бірк побілів із люті.
— Он що, ти знов своєї, дочко розбійника! Бачу, що ти така, як і була. І я повинен жити разом з тобою!
— Не повинен, Борчин розбійнику, — відповіла Роня. — Живи зі своїм ножем! Якщо знайдеш його. І взагалі йди до бісової матері!
Вона залишила Бірка в печері й побігла стежкою вниз. З люті в неї аж сльози бризнули з очей. Вона піде собі в ліс, щоб не бути з ним. І більше ніколи не побачить його, не перемовиться з ним жодним словом!
Бірк бачив, що вона й не думає повертатися. Це його ще дужче розсердило, і він гукнув їй навздогінці:
— Хай тебе заберуть літавиці! Ти з ними однієї породи!
Погляд його упав на мох, що лежав розстелений перед печерою. Це була Ронина безглузда забаганка, і з люті Бірк розкидав його ногою.
Під мохом лежав ніж. Бірк довго дивився на нього, потім узяв його в руки. Адже вони були перешукали весь мох. Як ніж міг там опинитися і з чиєї вини?
Принаймні Бірк знав, що мох опинився тут з Рониної вини. Вона взагалі лиха й дурна, з нею важко витримувати. А то б він побіг за нею і сказав, що ніж знайшовся. Та нехай собі сидить у лісі, поки переказиться і стане знов така, як усі люди.
Бірк заходився гострити ножа І гострив, аж поки лезо стало, мов бритва. Тоді потримав його в руці, відчуваючи, який він зручний. Гарний ніж, і вже ніде не зникає.
Зникла тільки його злість. Минула, поки він гострив ножа. Тепер він мав би бути вдоволений. Ніж знайшовся. Але Роні немає. Може, це тому щось так дивно щемить у нього в грудях?
"Живи зі своїм ножем!" Отак вона сказала. Бірк знову відчув злість. А де вона житиме? Йому, звичайно, байдуже, нехай товчеться і бігає, де хоче. Та коли вона зараз-таки не вернеться, то нехай нарікає на себе. Тоді Ведмежа печера буде безжально закрита для неї. Добре було б, якби вона про це знала. Але він не побіжить у ліс шукати її, щоб сказати, що на неї чекає. Звичайно, потім вона повернеться, проситиметься назад, плакатиме, та він ось що скаже їй:
— Треба було вернутися раніше! А тепер уже запізно.
Бірк проказав ці слова вголос, щоб почути, як вони звучать, і затремтів — які жорстокі слова для тієї, що мала бути його сестрою! Але вона сама вибрала собі втечу. Він її не виганяв.
Чекаючи, Бірк трохи попоїв лососини. Ця риба дуже смачна, коли їси її перші три або чотири рази. Але тепер, десятого разу, кожен шматок виростав Біркові в роті, і його ніяк не можна було проковтнути.
Хоч це все-таки їжа. А що їсть та, яка блукає в лісі, що їсть Роня? Звичайно, там є зелене листя й корінці, якщо їй пощастить знайти їх. Та це не його клопіт. Хай собі блукає, поки геть виснажиться. Сама цього хоче. Бо й досі не приходить.
Години спливали, і Біркові було якось на диво порожньо без Роні. Він не міг ні до чого взятися, бо її не було поряд. А щем у грудях став ще дошкульніший.
Бірк побачив, як із річки здіймався туман. І згадав той давній випадок, коли він змагався за Роню з підземлянами. Після того він ніколи не заводив про це мови, тому Роня не знала, що її підземляни можуть легко звабити. Яка вона була тоді сердита на нього! Навіть укусила в щоку, ще й досі залишився невеличкий слід. Та однаково Роня подобалась йому. Авжеж, сподобалась відразу, як він побачив її. Але Роня про це не знала. Він їй про це ніколи не казав. А тепер уже запізно. Віднині він житиме в печері сам. Зі своїм ножем… Як вона могла сказати такі жорстокі слова? Він залюбки шпурнув би ножа в річку, аби тільки мі. цим повернути Роню. Так, навіть не задумався б.
Вечорами туман часто здіймається над річкою, в цьому немає нічого небезпечного. Та хто може бути певен, подумав Бірк, що сьогодні він не посуне й на ліс? Тоді з темної глибини можуть виринути підземляни. Хто ж захистить Роню від їхнього знадливого співу? Мабуть, це вже не його клопіт. Та його чи не його, тепер не час про це розмірковувати. Він мусить побігти до лісу, мусить знайти Роню.
Бірк бігав, поки геть засапався. Шукав Роню по всіх стежках і по всіх місцях, де вона могла бути. Гукав її так, що аж лякався свого голосу. Боявся, що приманить цікавих і жорстоких літавиць.
"Хай тебе візьмуть літавиці!" — гукнув він їй тоді навздогін, а тепер йому було соромно згадувати про це. Мабуть, літавиці таки взяли Роню, бо її ніде немає. Чи, може, вона пішла до Матісової фортеці? Може, тепер вона стоїть перед батьком навколішки і просить, благає дозволити їй залишитись удома і бути його дитиною. А Бірка вона ніколи не проситиме, не благатиме, щоб він прийняв її до Ведмежої печери. Вона сумувала за батьком, це було видно. Хоч не хотіла показувати цього Біркові. Тепер вона, звичайно, рада, що залишила Ведмежу печеру й того, хто мав бути її братом, і їй є чим виправдатись!
Дарма шукати далі. Бірк здався. Треба вертатися до печери й до своєї самоти, хоч яка вона гірка.
Весняний вечір був прекрасний, наче боже диво, але Бірк не помічав його. Він не сприймав вечірніх пахощів, не чув пташиного щебету, не бачив трави й квіток, відчував тільки, як у нього щеміло серце з горя.
Раптом до нього долинуло далеке іржання смертельно наляканого коня. Він кинувся на те іржання, і чим ближче підбігав, то воно ставало відчайдушніше. Та ось він побачив і самого коня на невеличкій галявині між ялинами. То була кобила, і з роздертих грудей у неї цебеніла кров. Видно було, що кобила злякалася Бірка, але не втекла, тільки заіржала ще жалісливіше, наче просила його допомогти їй у біді.
— Бідолашна, — сказав Бірк, — хто тебе так тяжко поранив?
Тієї миті він помітив Роню. Вона вибігла з-поміж ялин і помчала просто до нього. Обличчя в неї було мокре від сліз.
— Ти бачив ведмедя? — крикнула Роня. — Ох, Бірку, він спіймав її лошатко і вбив!
Роня плакала з розпачу, а Бірк відчував нестримну радість. Роня жива, її не вбив ведмідь, і ні Матіс, ні літавиці не відняли її від нього, як йому було не радіти!
Роня тим часом зупинилась біля кобили, побачила, як у неї з роздертих грудей тече кров, і враз почула в собі Ловісин голос. Вона вже знала, що треба робити.
Вона гукнула Біркові:
— Швидко принеси торф'яного моху, а то кобила зійде кров'ю!
— А як ти? Тобі не можна залишатися поблизу небезпечного мандрівного ведмедя.
— Біжи! — крикнула Роня. — Я повинна лишитися біля кобили, їй потрібна підтримка. І торф'яний мох! Швидше!
І Бірк щодуху помчав до печери. Поки його не було, Роня тримала кобилу за голову. Вона ласкаво, як тільки вміла, заспокоювала її, і кобила стояла спокійно, ніби розуміла мову дівчини. Вона вже не іржала, мабуть, не мала сили. Час від часу по її тілі хвилею пробігали дрижаки. Ведмідь заподіяв кобилі страшну рану. Бідолаха, вона намагалась захистити своє лошатко, проте його вбито. І, мабуть, кобила відчуває, як з її тіла поволі, крапля по краплі, витікає життя. Уже смеркло, скоро настане ніч, може, кобила не побачить другого ранку, якщо Бірк не повернеться, поки не буде вже запізно.
Але Бірк повернувся. З цілим оберемком моху. Кращого видовиська Роня не бачила. Вона колись скаже про це Біркові, але не тепер. Тепер вона не має часу.
Діти приклали до рани віхоть моху й побачили, як швидко він просяк кров'ю. Вони наклали більше моху і міцно обв'язали навхрест груди кобилі своїми шкіряними линвами. Вона стояла спокійно й дала себе обв'язати, наче розуміла, що діти роблять. А з-за найближчої ялини визирнув товстогузик і не зрозумів, що вони роблять.
— Навіщо вони її перев'язують? — похмуро промурмотів він.
Роня і Бірк зраділи його появі, бо тепер вони знали, що ведмідь пішов геть. Ведмеді й вовки остерігаються дітей мороку. Ні товстогузики, ні поночівники, ні сірячки не бояться жодних хижаків. Самого їхнього духу досить, щоб ведмідь тихенько чкурнув у лісову гущавину.
— Лошатко було тут, — промимрив товстогузик. — А тепер його нема! Воно пропалю! Більше не стрибатиме!
— Ми й самі знаємо, — гірко мовила Роня.
Вони залишилися на ніч біля кобили.