Тоді шепнув Ловісі:— Матіс у моїй спальні. Лежить, утупивши очі поперед себе, й не каже ні слова. Не хоче ні вставати, ні їсти. Що нам із ним робити?
— Встане, коли добре зголодніє, — запевнила його Ловіса.
Але й вона була стурбована, тому на четвертий день пішла до спальні Лисого Пера й сказала:
— Ходи їсти, Матісе! Не дурій! Усі сидять біля столу й чекають на тебе.
Нарешті Матіс з'явився в залі, похмурий і такий худий, що його насилу можна було впізнати. Він мовчки сів біля столу й почав їсти. Розбійники також мовчали. В кам'яній залі ще ніколи не було такої гнітючої тиші. Роня сиділа там, де й завжди, але Матіс не дивився на неї. Вона також намагалася не дивитись на нього. Тільки раз крадькома глянула в його бік і побачила, що Матіс зовсім не схожий на того батька, якого вона досі знала. Так, усе стало не схоже на себе й страшне! Роні хотілося схопитись і десь сховатися, не сидіти в одному приміщенні з Матісом, кудись утекти й бути самій. А проте вона й далі нерішуче сиділа, не знаючи, до кого їй удатися зі своїм горем.
— Наїлися, соколики? — суворо сказала Ловіса.
Вона вже не витримувала цієї напруженої тиші.
Розбійники, мурмочучи щось собі під ніс, почали підводитись. Вони раді були якнайшвидше піти до своїх коней, що вже четвертий день стояли без діла в стійлах. Бо якщо ватажок лежав у спальні Лисого Пера й тільки дивився у стіну, то їм також не випадало йти на розбій. А шкода, вважали вони, адже саме тепер через ліс проїздило більше людей, ніж звичайно.
Матіс вийшов із зали, не сказавши жодного слова, і того дня вже ніде не показувався.
А Роня відразу знов помчала до лісу. Три дні вона шукала Бірка, проте хлопець не приходив, невідомо чому. Що з ним сталося? Може, батьки замкнули його, щоб він не бігав до лісу й не зустрічався з нею? Як важко тільки чекати й нічого не знати.
Вона довго сиділа над озером, а навколо й далі буяла прекрасна весна. Але без Бірка та краса її не тішила. Роня пам'ятала, як було раніше, коли вона ходила тут сама і ліс належав тільки їй. Наче відтоді минуло хтозна-скільки часу. Тепер їй потрібно було ділитися всім з Бірком. Та, мабуть, він і сьогодні не прийде. І коли довге даремне чекання стомило дівчину, вона зібралася йти додому.
І тоді прийшов Бірк. Роня почула, як він посвистував між ялинами, і, нетямлячись з радості, кинулась туди. То справді був Бірк! Він ніс великий клунок.
— Я перебираюся до лісу, — сказав Бірк. — Не можу довше жити в Борчиній твердині.
Роня вражено глянула на нього.
— Чому?
— У мене така натура, що я не здатен довго терпіти скигління й лайку, — пояснив Бірк. — Три дні з мене досить.
Матісова мовчанка гірша за лайку, подумала Роня. І раптом вона збагнула, що їй треба зробити — адже досить тільки піти від того, чого не можеш витримати. Бірк пішов, то чому б і їй не зробити те саме?
— Я також хочу залишити іМатісову фортецю, — схвильовано мовила вона. — Так, хочу! Дуже хочу!
— Я народився в печері і можу жити в печері, — сказав Бірк. — А от чи зможеш жити в ній ти?
— З тобою я зможу жити де завгодно, — відповіла Роня. — А у Ведмежій печері й поготів!
У навколишніх горах було багато печер, але жодна не могла зрівнятися з Ведмежою. Роня знала про неї вже давно, ще коли почала вештатись по лісі. Матіс показав їй ту печеру. Він сам не раз сидів там, коли був хлопцем. Улітку. А взимку, як йому розповідав Лисий Пер, там звичайно спали ведмеді. Тому він назвав її Ведмежою печерою, і так її відтоді називали всі.
Це була велика, звернена до річки й розташована високо над нею розколина між двома скелями. Добратися до неї можна було тільки виступом, що тягся вздовж узбіччя гори й дедалі звужувався. Йти ним було не зовсім безпечно. Проте біля самої печери той виступ розширювався й утворював рівну площинку. Там, високо над бурхливою річкою, можна було сидіти й дивитися, як у рожевому сяйві над горами й лісами встає ранок. Роня багато разів зустрічала там ранок. Так, вона знала, що в цій печері можна було оселитися.
— Я прийду до Ведмежої печери пізно ввечері, — сказала вона. — Ти тоді будеш там?
— Авжеж, — відповів Бірк. — Я буду там і чекатиму на тебе.
Цього вечора Ловіса заспівала Роні "Пісню лісовиків", як завжди співала наприкінці дня і доброї пори, і лихої.
Але цього вечора я слухаю її востаннє, подумала Роня, і їй стало тяжко на серці. Тяжко покидати матір, та ще тяжче не бути більше Матісовою дочкою. Тому вона й мусить податися до лісу, навіть якщо ніколи більше не почує "Пісні лісовиків".
Зараз мати засне, і вона піде. Роня лежала в постелі і, очікуючи тієї хвилини, дивилася на вогнище. Ловіса неспокійно крутилася у своїй постелі. Та нарешті притихла, і з її віддиху Роня зрозуміла, що вона вже спить.
Дівчина підійшла до її постелі і при світлі вогнища довго стояла й дивилася на матір. Люба мамо, може, ми ще зустрінемось, а може, й ні. Материні рудаві розплетені коси розсипалися на подушці. Роня провела по них пальцями. Невже це справді лежить її мати? Теж наче дитина. І теж утомлена й самітна, бо поряд із нею немає Матіса. А тепер і дочка покине її.
— Пробачте, — промурмотіла Роня, — але я мушу покинути вас!
Дівчина тихенько вийшла з кам'яної зали й забрала свій клунок, що був добре схований у коморі. Клунок був такий важкий, що Роня ледве несла його. А біля Вовчої пастки вона кинула його додолу просто перед Тупаком і Невдахою. Тієї ночі саме вони стояли на чатах. Не тому, що Матіс і далі дбав про безпеку своєї ватаги, але замість нього дуже ретельно вартових виставляв Лисий Пер. Тупак витріщив на Роню очі.
— Ради всіх літавиць, куди це ти йдеш серед ночі?
— Я перебираюся до лісу, — відповіла Роня. — Скажеш про це матері.
— А чому ти сама не сказала? — запитав Тупак.
— Не сказала, бо вона не пустила б мене. А я не хотіла, щоб мене не пустили.
— А що, по-твоєму, скаже на це твій батько? — запитав Невдаха.
— Мій батько? — задумливо проказала Роня. — Хіба я маю батька?
Вона подала вартовим руку.
— Вітайте всіх! Не забудьте про Лисого Пера! І часом згадуйте мене, коли будете танцювати й співати пісень.
Цього вже Тупак і Невдаха не могли витримати. На очах у них з'явилися сльози. Роня також сплакнула.
— Думаю, що в Матісовій фортеці тепер не буде вже танців, — похмуро сказав Тупак.
Роня взяла клунок і закинула його на плече.
— Передайте матері, нехай не дуже сумує і не боїться за мене. Я ж буду в лісі, якщо вона захоче мене знайти.
— А що передати Матісові? — запитав Невдаха.
— Нічого, — зітхнувши, відповіла Роня й пішла далі.
Тупак і Невдаха мовчки дивилися їй услід, аж поки вона зникла на закруті стежки.
Була вже ніч, місяць стояв високо на небі. Роня спинилась відпочити біля озера. Вона скинула клунок і сіла на камінь. У її лісі панувала тиша. Дівчина почала дослухатися, та більше нічого, крім тиші, не почула.
У лісі весняної ночі повно всіляких таємниць, повно казкових істот та іншої дивовижі з прадавніх часів. І небезпечної також, але Роня не боялася.
Аби тільки літавиці трималися своїх нетрів, то мені тут так само ніщо не загрожуватиме, як у Матісовій фортеці, думала вона. Адже ліс — мій дім, він завжди був моїм домом, а тепер і поготів, коли я не маю іншого житла.
Озеро було чорне-чорнісіньке, але по ньому пролягала вузенька місячна стежка. Вона була дуже гарна, і Роня раділа, дивлячись на неї. Так, раділа, але дивно: виявляється, можна водночас радіти й сумувати. Роня сумувала, думаючи про Матіса й Ловісу, проте казкова краса і тиша весняної ночі сповнювали її щастям.
Відтепер вона житиме в лісі. З Бірком. Дівчина згадала, що він чекає на неї у Ведмежій печері. Чого ж вона сидить тут і розмірковує?
Роня підвелася й узяла свій клунок. До печери було ще далеко, і туди не вела жодна стежка. А однаково Роня знала, куди їй іти. Так, як знали тварини. І так, як знали всі товстогузики, поночівники й сірячки цього лісу.
Отож Роня спокійно мандрувала лісом, залитим місячним світлом, поміж соснами і ялинами, через мох і зарості чорниці, повз болота, де духмяніла вощанка, і повз чорні бездонні озерця, перелазила через замшілі повалені дерева, перебродила через дзюркотливі потічки, впевнено простуючи до Ведмежої печери.
Вона бачила, як у місячному світлі на прискалку танцювали поночівники. Лисий Пер казав їй, що вони танцюють лише тоді, як світить місяць. Дівчина постояла хвилину, дивлячись на поночівників, але так, щоб вони її не помітили. Дивний був той їхній танок. Вони тупцяли кружком, дуже повільно й незграбно, і якось чудно мурмотіли. Лисий Пер казав, що то їхня весняна пісня. Він був спробував показати Роні, як мурмотіли поночівники. Але то було зовсім не те, що вона чула тепер. Цей спів був якийсь сумовитий і ніби долинав із прадавніх часів.
Думаючи про Лисого Пера, Роня не могла не згадати Матіса й Ловісу, і їй стало боляче.
Але вона забула той біль, коли дійшла до печери й побачила багаття. Авжеж, Бірк розпалив багаття на площинці перед печерою, щоб вони не змерзли холодної весняної ночі. Воно ясно палахкотіло, Роня помітила його здалеку, і їй спали на думку слова, що їх любив казати Матіс: "Де є домівка, там є й вогнище".
А де є вогнище, повинна бути й домівка, подумала Роня. У Ведмежій печері повинна бути домівка!
І там тепер спокійно сидів біля багаття Бірк і їв печене на вогні м'ясо. Він настромив шматок м'яса на паличку й простяг Роні.
— Я давно чекаю на тебе, — сказав він. — їж, а тоді заспіваєш "Пісню лісовиків".
11
Роня спробувала заспівати Біркові "Пісню лісовиків", тільки-но вони полягали на постіль із ялинових гілок. Та згадала, як Ловіса співала цю пісню їй і Матісові, коли у фортеці ще все йшло своєю звичайною колією, і з грудей у неї вихопилося таке тужливе зітхання, що вона не змогла її доспівати.
А Бірк уже спав. Цілий день, чекаючи на Роню, він працював, вичищав печеру після останніх ведмедів, що спали там узимку. Тоді наносив до печери хмизу на багаття і ялинових гілок на постіль. Важкий був у нього день, тому він зразу заснув.
Роня не спала. В печері було темно й холодно, проте вона не змерзла. Бірк позичив їй козячу шкуру застелити гілля, а з дому вона взяла своє укривало з білячих шкурок. Воно було м'якеньке й тепле, і Роня загорнулася в нього.