Де ж так порядні люди роблять: померти й лишити мене самого!
— Ще побачимо, як воно буде, синку, — відповів Лисий Пер, дуже вдоволений.
Ловіса цілий день прала на подвір'ї брудний одяг розбійників. А самі вони подалися в комору пошукати якогось убрання, щоб пересидіти в ньому, поки їхні речі сохнутимуть. Здебільшого то було те, що награбував і наскладав ще Матісів батько.
— Чи хто, мавши здоровий глузд, мився так, як ми? — бурчав Бевзень, неохоче натягаючи через голову червону сорочку.
Йому ще було нічого. Гірше повелося Костомасі й Плескатому, яким випало вдовольнитися спідницями й корсетками, бо коли вони прийшли, чоловічого одягу вже не було. Від цього гумор їхній не покращав. Зате Матіс і Роня сміялись, аж падали.
На вечерю Ловіса приготувала курячу юшку, щоб помиритися зі своїми розбійниками. Вони сиділи за столом насуплені, але підстрижені й такі вимиті, що їх годі було впізнати. Від них ішов навіть інший дух.
Та коли над столом здійнявся смачний запах курячої юшки, розбійники перестали супитися. А як вони добре попоїли, то почали, за своїм звичаєм, співати й танцювати, хоч трохи стриманіше, ніж завжди. Особливо остерігалися високо підстрибувати Костомаха й Плескатий.
8
Нарешті, мов радісний крик, у лісах довкола Матісової фортеці зазвучала весна. Танули сніги. Гірськими узбіччями стікала вода, поспішаючи до річки. А річка ревла й пінилась у весняній нестямі, співала своїми водоспадами й порогами шалену пісню пробудження, що не вмовкала ані на хвилину. Роня чула її вдень, коли прокидалась, і чула в нічних снах. Довга, страшна зима скінчилася. У Вовчій пастці давно вже не було снігу. Її глибоким, вузьким дном шумів тепер потік і полоскав коням копита, коли Матіс зі своїми розбійниками якось уранці проїздили нею. Їдучи, вони співали й висвистували. Гей, нарешті в них почнеться чудове розбійницьке життя!
І нарешті Роня піде до свого лісу, за яким вона так нудьгувала. Їй треба було б давно, тільки-но розтанув сніг і крига, піти й поглянути, що там діється. Та Матіс уперто тримав дочку вдома, казав, що навесні в лісі дуже небезпечно. І аж коли настала пора йому самому вирушати з розбійниками по здобич, він дозволив і Роні навідатись до лісу.
— Іди, куди тобі треба, — сказав він. — Та гляди не втони в якомусь підступному озерці.
— А от і втону, — піддражнила його Роня, — щоб ви нарешті мали привід зчиняти галас.
— Роню моя, — сказав він і зітхнув.
Тоді скочив у сідло й на чолі своєї ватаги поїхав униз узбіччям. Скоро їх не стало видно.
Тільки-но зник останній кінський хвіст у Вовчій пастці, Роня помчала й собі туди. Вона також співала й висвистувала, коли брела холодним потоком. Потім вона кинулася бігти й не спинялась, аж доки не досягла озерця.
Там на неї чекав Бірк, як і обіцяв. Він лежав на кам'яній лаві й грівся на сонці. Роня не певна була, чи Бірк не спить, тому підняла камінець і кинула у воду, щоб побачити, чи вій почує хлюпіт. Він почув, схопився з каменя й побіг їй назустріч.
— Я давно чекаю на тебе, — сказав він, і Роні знов стало радісно на серці: вона має брата, який чекає на неї і хоче, щоб вона прийшла.
І ось вона вже тут і сторч головою кидається у весну. Навколо неї скрізь було так гарно, та краса сповнила її вщерть, і вона загукала голосно й нестримно, мов пташка. А щоб Бірк не дивувався з її крику, Роня пояснила йому:
— Мені треба викричати з себе весняний крик, а то я лусну від нього. Весно! Ти чуєш мене?
На хвилину вони замовкли, самі слухаючи, як щебетало, шелестіло, гомоніло й дзюрчало в їхньому лісі. В усіх деревах, в усіх водах, в усіх зелених кущах буяло життя, скрізь бриніла бадьора, нестримна пісня весни.
— Я оце стою і відчуваю, як із мене випаровується зима, — сказала Роня. — Скоро я стану така легенька, що зможу літати.
Бірк штовхнув її під бік.
— Ану спробуй! Я певен, що над лісом ширяє багато літавиць, до яких ти зможеш пристати.
Роня засміялася.
— Еге, я ще побачу, до кого пристати.
Тієї миті вона почула тупіт коней, що шаленим чвалом мчали десь неподалік від річки.
— Ходімо! — квапливо сказала Роня. — Я так хотіла б спіймати собі дикого коня.
І вони побігли на той тупіт. Скоро вони побачили табун, сотні коней, що, маючи гривами, мчали лісом, аж земля гула під їхніми копитами.
— Їх, мабуть, сполохав ведмідь або вовк, — сказав Бірк. — А то чого вони такі налякані?
Роня похитала головою.
— Вони не налякані, а просто бігом виганяють із себе зиму. Та коли вони стомляться й почнуть пастись, я спіймаю одного й поведу з собою до Матісової фортеці. Я вже давно маю таку думку.
— До Маткової фортеці? Що ти там робитимеш з конем? Адже їздити верхи треба в лісі. Може, спіймаймо собі двох коней і поїздьмо на них зараз?
Роня подумала хвилину, тоді сказала:
— Бачу, що навіть дехто з Борчиного роду часом має розум у голові. Добре, ходімо і спробуймо спіймати їх.
Вона розмотала свою шкіряну линву. Таку саму придбав собі вже й Бірк. Наготувавши аркани, вони сховалися за камінь біля галявини, де любили пастися дикі коні. Нічого, що доведеться чекати.
— Мені приємно просто сидіти отак і втішатися весною, — сказав Бірк. Роня крадькома глянула на нього й тихо промурмотіла: — За це ти мені й подобаєшся, Бірку Боркасоне! Вони довго сиділи мовчки і втішалися весною. Десь на дереві співав чорний дрізд і кувала зозуля, аж виляски йшли лісом. Маленькі лисенята весело борюкалися навколо своєї нори недалеко від них. По ялинах стрибали білки. Побачили вони й зайця, що майнув серед моху і зник у кущах. Зовсім близько від них вигрівалася на сонці обважніла гримуча змія, що скоро мала привести змієнят. Діти їй не заважали, і змія не заважала їм. Весна належала всім.
— Ти правду кажеш, Бірку, — погодилася Роня. — Навіщо забирати коня з лісу, коли він виріс тут. Але я хочу їздити верхи, і тепер якраз пора.
На галявину набігло повно коней. Вони почали спокійно пощипувати молоду траву.
Бірк показав на двох вороних коників, що паслися з табуном, але трохи осторонь від усіх.
— А що якби ми взяли оцих?
Роня мовчки кивнула головою. І вони з наготованими линвами, які треба було накинути на шию коням, рушили до них. Вони підходили ззаду, поволі й нечутно, але все ближче й ближче. Раптом під ногою в Роні хруснула гіллячка, і відразу весь табун насторожився, готовий до втечі. Та небезпеки не видно було — ні ведмедя, ні вовка, ні рисі, ні якогось іншого ворога, — тому коні заспокоїлись і знов почали скубати траву. І разом з усіма ті два коники, яких Роня з Бірком надумали спіймати.
До них уже можна було досягти линвою. Діти мовчки кивнули одне одному, в повітрі майнуло два аркани, і за мить у лісі чути було тільки дике іржання полонених коників і тупіт копит табуна, що кинувся тікати й зник серед дерев.
Бірк і Роня спіймали двох лошаків, двох молодих диких жеребчиків. Поки вони силкувались прив'язати своїх полонених, кожного до іншого дерева, ті хвицалися, відсахувались назад, шарпалися, кусались і щосили виривалися.
Нарешті дітям пощастило припнути коників, і вони швидко відбігли на таку відстань, щоб їх не досягли копита, які так і мигтіли в повітрі. Вони стояли, відсапуючись, і дивилися, як жеребчики хвицалися й шарпались, аж піна з них летіла.
— Ми мали сьогодні поїздити верхи, — сказала Роня. — Але ці коники не зразу дадуть нам сісти на себе.
Бірк також розумів це.
— Треба спершу якось показати, що ми не хочемо їх скривдити.
— Я вже пробувала, — відповіла Роня. — Шматком хліба. І якби не встигла швидко відсмикнути руку, то повернулася б до батька з двома відкушеними пальцями, прив'язаними до пояса. Це б його не дуже втішило.
Бірк поблід.
— Ти хочеш сказати, що цей громило кидався на тебе, коли ти підійшла до нього з хлібом? Справді хотів тебе вкусити?
— Запитай краще його, — кисло відповіла Роня.
Вона сердито глянула на розлюченого коника, що й далі скаженів і хвицав ногами.
— Він таки справді Громило, — мовила вона. — Так я його й назву.
Бірк засміявся.
— То придумай за це ім'я моєму коневі.
— Він такий самий скажений, як і мій, — відповіла Роня. — То й назви його Скажений.
— Чуєте, шаленці? — гукнув Бірк. — Ми вам дали імена. Вас звати Громило й Скажений, і тепер ви наші, хочете цього чи ні.
Видно було, що Громило й Скажений цього не хотіли. З них дзюрком котився піт, та однаково вони й далі шарпалися, кусали шкіряну линву, хвицали ногами, а їхнє нестямне іржання переполохало всю живину навколо.
Та день поволі хилився до вечора, коники трохи пощипали трави, тоді поставали, звісивши голови, кожен біля свого дерева, і тільки час від часу покірно й сумно іржали.
— Вони, мабуть, хочуть води, — сказав Бірк. — Треба їх напоїти.
Діти відв'язали своїх покірних уже коників, повели їх до озера, зняли з них аркани й дали їм води.
Коники довго пили. Потім ще довго стояли притихлі, задоволені, й замріяно дивилися на Бірка і Роню.
— Нарешті ми їх укоськали! — радісно сказав Бірк.
Роня поплескала свого коника, зазирнула йому глибоко в очі й пояснила:
— Я сказала, що буду їздити верхи, і зараз поїду, розумієш?
Дівчина міцно вхопилася за гриву і скочила коникові на спину.
— Ану рушай, Громиле! — мовила вона.
Наступної миті вона широкою дугою перелетіла через коня і сторч головою впала в озеро. Випірнувши, вона ще встигла побачити, як Громило й Скажений ускач бігли між деревами, а за мить зникли в лісі.
Бірк подав Роні руку й витяг її з води. Мовчки, намагаючись не дивитися на неї. Роня так само мовчки вилізла на берег. Вона обтрусилася, аж бризки по летіли навколо, і сказала, голосно регочучи:
— Сьогодні я вже не їздитиму верхи!
Бірк також вибухнув сміхом:
— І я не їздитиму!
Настав вечір. Сонце зайшло, і запав присмерк, легенький присмерк весняної ночі, не темрява, а тільки дивний сутінок, що залягає між деревами й ніколи не переходить у ніч. У лісі стало тихо. Більше не чути було чорного дрозда й зозулі. Лисенята позалазили свою нору, білки й зайченята у свої кубла, а гримуча змія сховалася під свій камінь. Нічого не чути було, крім зловісного пугукання сича десь далеко, та й воно скоро затихло.
Здавалося, ніби цілий ліс заснув. Але тепер прокинулись діти пітьми. Заворушились нічні істоти, ще жили в лісі. Серед моху щось шурхотіло, плазувало, скрадалося.