Не можна, щоб хтось один весь час мучився.
Вона підняла коня своїми дужими руками й понесла його на галявину, де вчителька звеліла їм спинитися.
— Ходіть сюди, всі страховиська, й побачимо, хто дужчий! — гукнула Пеппі.
Вчителька пояснила їй, що в лісі немає ніяких страховиськ. Пеппі дуже розчарувалася.
— Страшний ліс без страховиськ! Чого тільки люди не вигадають. Скоро вони придумають пожежу без вогню і різдвяні свята без ялинки. А все через те, що скупі. Але як вони заведуть ще й кондитерські без цукерок, то я вже до них візьмуся. Ну що ж, доведеться бути самій страховиськом, бо іншої ради я не бачу.
Пеппі так пронизливо заверещала, що вчителька затулила вуха, а кілька дітей справді перелякалися.
— Гратимемось у страховисько! — вигукнув Томмі й радісно заплескав у долоні. — Пеппі буде страховиськом!
Всім сподобалася така гра. Страховисько сховалося в печеру, бо страховиська звичайно живуть у печерах. А діти застрибали біля входу й почали дражнити його:
— Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене!
Роздратоване страховисько вискакувало з печери й бігло за дітьми, а вони тікали й ховалися хто куди. Тих, кого страховисько ловило, воно вело до печери, щоб зварити на обід. Та коли воно знов гналося за дітьми, полонені тікали й вилазили на великі камені. Лізти було важко, часом доводилося довго намацувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не грались так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.
— Зроду не бачила такого шаленого страховиська, — промурмотіла вчителька сама до себе.
І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече її несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося з сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:
— Зараз я зварю тебе на обід!
Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Анніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.
— Гляньте, воно здохло, зовсім мертве, — мовило страховисько.
На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з гнізда і вбилося.
— Бідне, — пожаліла пташеня Анніка. Страховисько кивнуло головою.
— Ти що, плачеш, Пеппі? — раптом запитав Томмі.
— Я? — обурилася Пеппі. — Та я ніколи не плачу!
— А чого в тебе червоні очі? — не здавався Томмі.
— У мене червоні очі? — Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. — І це, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.
— Чому? — здивувався Томмі.
— Тому, що на перехресті всі думали, ніби то червоне світло, і весь транспорт спинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня, — докінчила Пеппі.
— Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! — загукали діти, підбігаючи до печери.
Страховисько обережно поклало пташеня на м'який мох.
— Якби я могла оживити тебе! — сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: — Зараз я тебе зварю на обід!
А діти з веселим криком сипнули між кущі.
У тому класі була одна дівчинка, на ім'я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до себе після прогулянки вчительку, всіх дітей і, звичайно, Пеппі. Вона приготувала їм соку й печива і накрила в садку стіл. Тож коли діти награлися досхочу в страховисько, налазились по камінні, коли їм уже перехотілося пускати по воді човники з кори і стрибати з високих круч, Улла вирішила, що пора кликати їх до себе на сік. На той час учителька дочитала свою книжку. Вона зібрала дітей і вивела з лісу.
Дорогою вони зустріли чоловіка, що віз повну підводу мішків. Мішки були важкі, а кінь старий, тому він насилу тяг воза. А тут, як на лихо, одне колесо попало в глибоку вибоїну. Чоловік-до речі, його звали Блюмстерлюнд, — дуже розсердився. Він вирішив, що то кінь винен, схопив батога й почав періщити його по спині. Кінь натужувався, шарпався, але ніяк не міг витягти воза. А Блюмстерлюнд ще дужче лютував і батожив коня. Учительку обурила така жорстокість, вона пожаліла бідолашного коня.
— Навіщо ви його так мучите! — сказала вона Блюмстерлюндові.
Той так здивувався, що на мить опустив батога, потім плюнув і сказав:
— Не втручайся не в своє діло, а то ще й ти скуштуєш цього батога.
Він ще раз плюнув і знов замахнувся батогом. Нещасний кінь тремтів усім тілом. Раптом, мов блискавка, з-поміж дітей вилетіла маленька дівчинка. То, звичайно, була Пеппі. Ніс у неї побілів — певна ознака, що вона страшенно люта. Томмі й Анніка добре знали про це. Пеппі підбігла до Блюмстерлюнда, схопила його за пасок і підкинула високо вгору. Тоді спіймала на льоту й підкинула ще раз. Блюмстерлюнд літав угору і вниз, ніби м'яч, і не міг зрозуміти, що з ним діється.
— Рятуйте! Рятуйте! — з переляку закричав він.
Останній раз Пеппі не спіймала його, і він важко гепнув на землю. Батіг ще раніше випав у нього з рук. Пеппі стала над Блюмстерлюндом, узяла руки в боки й твердо сказала:
— Щоб ти мені більше ніколи не бив коня! Чуєш? Якось у Капстаді мені теж трапився один тип, що бив свого коня. Сам він був одягнений у дуже гарний костюм, і я йому сказала, що коли він і далі битиме коня, я порву той костюм на клапті. І уяви собі, через тиждень я побачила, що він знов лупцює коня. Мабуть, він і досі жалкує за своїм костюмом.
Блюмстерлюнд, геть розгублений, сидів посеред дороги.
— Куди ти везеш ці мішки? — спитала Пеппі. Блюмстерлюнд боязко показав пальцем на садибу, до якої було вже недалечке, і сказав:
— Он туди, додому.
Тоді Пеппі випрягла коня, що й далі тремтів зі страху і втоми.
— Не тремти, конику, — ласкаво мовила вона. — Зараз усе буде добре.
Вона взяла коня на руки й понесла до стайні. Кінь був такий самий спантеличений, як і Блюмстерлюнд.
Діти з учителькою чекали на дорозі, поки Пеппі повернеться. А Блюмстерлюнд стояв біля воза й чухав потилицю. Він думав, як доправитися додому. Тим часом повернулася Пеппі. Вона взяла один важкий мішок і завдала на плечі Блюмстерлюндові.
— На ось, побачимо, чи ти такий самий мастак носити мішки, як махати батогом, — сказала вона й підняла з землі батіг. — По справедливості я мала б тебе трохи відшмагати цим батогом, коли ти його так любиш. Але він уже порваний, — Пеппі порвала батіг. — І поламаний, — додала вона й поламала пужално.
Блюмстерлюнд мовчки подибав з мішком, тільки постогнував. А Пеппі схопила за голоблі й відтягла воза до Блюмстерлюндової садиби.
— Не бійся, я грошей за роботу не візьму, — сказала Пеппі й поставила воза біля стайні Блюмстерлюнда. — Мені було не важко. І за повітряну подорож теж не треба платити.
Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.
— Хай живе Пеппі! — загукали діти, коли дівчинка повернулася.
Вчителька також була задоволена й похвалила її.
— Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.
Пеппі радісно сіла на свого коня.
— А я й пожаліла Блюмстерлюнда, — мовила вона. — Скільки підкидала його, а грошей не взяла.
— Того ми й народилися на світ, — повела далі вчителька. — Ми живемо для того, щоб робити людям добро.
Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.
— Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? — спитала вона.
У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.
— Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять, — зауважила їй учителька.
— Ти жа мене не турбуйша, — насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. — Нічого, я обійдуся і беж черемоній.
Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій — кавник із шоколадом.
— Тобі соку чи шоколаду? — спитала вона.
— І шоку, і шоколаду, — відповіла Пеппі. — Шік до одної булочки, а шоколад до другої.
Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.
— Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі, — пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.
— Тоді все зрозуміло, — кивнула головою та й вирішила не звертати уваги на поведінку Пеппі. — А ось медяники, — мовила вона й простягла Пеппі тацю.
— Так, вони справді схожі на мідяники, — мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. — Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.
Пеппі взяла повну жменю медяників. І тут вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко
від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:
— Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.
І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.
— Сподіваюся, ти не голодна? — спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за пригощення.
— Ні, я голодна, та ще й хочу пити, — відповіла Пеппі й почухалась у вусі.
— Що ж, пригощення наше було скромне, — мовила господиня.
— Так, воно було дуже скромне, — погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.
Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.
— Слухай, Пеппі, — ласкаво мовила вона, — ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?
— Такою, що носить на носі серпанок і мав три підборіддя? — спитала Пеппі.
— Ні, такою, що завжди знав, як де поводитись, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?
— Треба подумати, — відповіла Пеппі. — Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. — Вона трохи подумала, а тоді спитала: — Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я...
Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.
— Ох, то що ж мені вибрати? — сумно спитала Пеппі.
Вчителька сказала, що хоч який би життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить.